Глава 20. Той, кого ніхто не чекав

Він дістав телефон, відкрив потрібне меню та здивувався. По невідомій причині Настя відправила йому пусте повідомлення. Він спочатку не звернув на це увагу, адже їм заборонено спілкуватися по указу адміністрації. Але на це звернула увагу Наталя. Вона спитала:

- Що там таке?

- Та, ну, Настя відправила порожнє повідомлення мені. Напевно помилилася чи смартфон в кармані самостійно ввімкнувся.

- Можливо. Давай займатися, а то до двох годин мені треба на збори. В нас лише година.

- Добре.

Вони почали розглядати останню тему по історії та англійській мові. Особливих проблем не було, адже Вадиму легко давалися практично всі науки. Минуло півгодини, я Вадим запропонував вчителю чаю. Щоб трохи розслабитися, так сказати.

- Дивно, що ви…

- Вадиме, в нас не настільки велика різниця в віці, щоб за межами школи ти звертався до мене на ви. Я ще не перетворилась в скудну та крикливу учілку, що більшу частину часу говорить учням, що «вони нічого не можуть», чи щось схоже на «ви найгірший клас».

- Ну, добре. Мені дивно, що… ти так просто зі мною займаєшся. Тобі не страшно, я ж страшний, цей шрам давно поставив на мені мітку невдахи? Навіщо на мене гаяти час?

- Я молода, мені треба досвід. А робота с прекрасним учнем, в якого більше всього с випускного класу стати успішним, це непогана нагода. А може, через років десять, ти зумієш створити нові ліки від невиліковних захворювань, чи станеш першою людиною на Марсі? – усміхнувшись мовила дівчина.

- Ну, я не знаю, чи вдасться мені подібне.

- А я хочу, щоб після вашого випуску, в мене на уроці інші питали, «розкажіть нам про вашого учні Вадима», «а правда, що йому вдалося створити нову неймовірну ракету для космічних польотів». Я вірю, що таке станеться саме з тобою, адже інші, прилизані добробутом та благополуччям менш мотивовані на подібне. Їм й так добре, навіщо зайвий раз напрягатися.

- Ну, я постараюсь, - відповів усміхнувшись.

- Я буду зелений чай зі смаком лимону, якщо є, - знову нагородила Наталя своєю посмішкою головного героя.

Він кивнув та пішов на кухню. Поставив дві чашки та запарив собі чорний класичний, а Наталі зробив зелений лимонний. Дістав з полиці трохи печива та поніс до вітальні, де займалися. Він поставив на стіл та люб’язно попередив, що гарячий. Під час перекусу Наталя вирішили показати Вадиму нинішню ситуацію в школі. Це було нескладно зробити, адже багато учнів старшої та середньої школи люблять виставляти в соціальних мережах різноманітні фото чи відео.

- Хочеш подивимося, як там зараз справи в твоїх однокласників?

- Так, хочу, але як?

- Та легко, дивись.

Вона поставила смартфон на стіл, та підперла однією з книг. Зайшла на власну сторінку Фейсбук. На ній досить часто Вадим помічав різноманітні зізнання в коханні та слова про красу вчительки. Вадим трохи засоромився, адже подібні речі достатньо пікантні, щоб показувати іншим людям.

- А, ну, цей, - сором’язливо мовила Наталя Юріївна, - це переросте. Багато-хто у власних вчителях бачить ідеал. З часом це проходить… Хм, дивно… Практично нема ніякої активності серед школярів. Вони навіть на уроках ведуть себе набагато активніше.

- А, в Насті є сторінка в фейсбуці?

- В Насті, так є, вона в мене в друзях присутня.

- Ух ти, можете їй написати щось?

- Ну добре, - дивно відреагувала Наталя.

- Напишіть: що трапилося? – схвильовано попросив Вадим.

- Не зрозуміла, - в розгубленому стані подивилась на хлопця Наталя.

- Ну, розумієте, вона мені прислала порожнє повідомлення. Так роблять лише в критичних ситуаціях, коли немає ніякої можливості описати.

- Добре. «Настю, що трапилося?» Все, відправила.

- Мені якось не по собі, коли вона це зробила. Я намагався відповісти, але в відповідь тиша.

- Думаю, що ти вгадав, і вона помилково тобі відправила смс.

І тут неочікувано Наталі приходить одне-єдине слово від Насті: «Допоможіть». Це не на жарт злякало Вадима. Він підскочив на ноги та почав рватися до дверей. Наталя його зупинила словами про заборону виходити за територію дому. А потім запропонувала продивитися новини в інтернеті. Можливо щось дійсно трапилося. Вадим розхвильований, але послухався Наталі. Вона ввімкнула Google та мовила:

- Новини, 11 школа, Миколаївська область.

- Ого, і як це нам допоможе?

- А, не переживай, завдяки геолокації, воно покаже нам саме ті новини, що стосуються нашої школи.

Вся увага на великий дисплей смартфона. Ніхто не міг очікувати, наскільки страшні новини покаже пошукова система. Виявляється, що невідома група людей захопила школу, та тримає всіх вчителів та учнів в заручниках. Очі в них почали бігати по строчках, як скажені. Час публікації співпадав з головною репетицією святкування новорічного свята. Тобто, більшість учнів та вчителів знаходилися в спортзалі та репетирували різноманітні сценки та виступи. Тому Наталі і вдавалося приходити до Вадима на годину дня, а не після усіх занять. Згідно з написаними словами, група злочинців в кількості 12 чоловік повність перекрила всі існуючі входи та виходи. Вони озброєні справжніми автоматами та пістолетами.

Після цього Вадим мовчки став та повільно почав збиратися. Наталя продовжувала читати пости.

- Я тебе не пущу туди, я знаю, що ти задумав, - звернулась до хлопця.

- Ти мене не зупиниш. Я потрібен своїм друзям. Я не хочу. Щоб повторилась моя трагедія багаторічної давності. Я більше не хочу бачити, як гинуть мої дорогі люди. Наталю Юріївно, скоріш за все, ви читали моє діло, і знаєте, що трапилося із моєю сім’єю. Ви думаєте. Що я дозволю ще комусь із них загинути?

Він це все говорив, стоячи спиною до вчительки. А потім різко зробив розворот та з опущеною головою пішов до дверей. Раптом, Наталя помітила, як на підлогу падає кристально чиста сльоза. Вона подивилась на Вадима та мовила:

- Ти дійсно туди підеш? Тоді, я з тобою.

- А вам нащо?

- А як мені поступити, якщо мій власний учень робить по совісті, а я починаю боятися? Непорядок. Гадаю, що Настя десь заховалась, та в страху очікує допомогу. Інакше їй би не вдалося підправити нам повідомлення. В інтернеті говорять, що це банда терористів, що… не з нашого краю.

- Не з нашого? Тоді звідки вони.

- Чесно кажучи, я не хочу це казати, але це справжні покидьки. Зараз всі поліція знаходиться біля школи, але занадто велика територія дозволяє робити маневри бандитам.

- Блін, треба якось потрапити в школу.

- Є один спосіб. Задній двір, де нема жодного виходу, там де ти останній раз приймав участь в бійці. Ту частину ніхто не буде контролювати. Там стоїть дерево…

- Ну да, це я добре пам’ятаю. Так ось, якщо пройти трохи далі, то можна натрапити на старі стальні двері. Це запасний вхід в котельню школи. Через нього можна потрапити.

- Це добре. Ходимо!

Тим часом Настя, перелякана, знаходилась в невеличкій комірці, де знаходився інвентар для прибирання класу. Після третього уроку, коли всі школярі попрямували до спортзалу на репетицію, вона залишилася, як чергова. Й зараз, регулярно чуючи різноманітні звуки з коридору, вона в страху не може й поворухнутися. Через хвилювання, після відправлення повідомлення Наталі, вона впустила телефон. Комірка настільки маленька. Що нахилитися та взяти телефон, не сотворивши ніякого шуму, практично неможливо. Коли на другому поверсі все погрузилося в тишу, то дівчина трохи заспокоїлася, але страх не дозволив виходити.

Ще кілька хвилин, стоячи в некомфортній позі, змусили її ризикнути та вийти. Скрип дверей комірки на фоні тиші було чути достатньо сильно. Але варіанту іншого нема. Треба ризикувати. Вона повільно відкрила дверцята та вийшла. Коли зрозуміла, що більше нікого нема, то різко схопила смартфон. У вікна то й час, регулярно било світло від проблискових маячків поліцейських машин. Вона вже зраділа, що зможе набрати когось, але при падінні сенсор пошкодився. Він працював, але не реагував на дотик дівчини. Вона тихо заховалась під вчительський стіл та намагалась досягти бодай якоїсь реакції від гаджета. Зрозумівши, що їй не вдасться нічого зробити, то відкинула його та, прижавши коліна до грудей, обняла руками. Вона вже відчувала подібний страх, раніше, під час осінніх канікул, тому намагалась не заплакати. Після цього вона згадала, що в самсунгах присутня певна особливість. Дівчина знову схопила телефон, та натиснула на єдину механічну кнопку внизу екрана, її ще називають «додому». Натиснула та протримала кілька секунд, після чого відкрилося голосове меню Google.

Усміхнувшись дівчина піднесла телефон мікрофоном до губ та ледве вголос прошепотіла: «Подзвонити Вадиму». І через кілька секунд вона чує настільки бажані гудки.

- Алло, Настю, ти ціла? - відразу ж в телефоні почула.

- Так, так, Вадиме… - ледь не почала плакати.

- Заспокойся, все буде добре.

- Вадиме, врятуй мене, будь ласка. Мені страшно, - сльози з очей починають текти.

- Ти сховайся десь, я скоро буду. Я знаю, як потрапити до школи непоміченим. Ти де?

- Я в кабінеті історії.

- Чекай, скоро буду.

Після цього дівчина нахилила голову до колін та закрила очі. Смартфон тепер повність розрядився, через що більше нема можливості ні до кого подзвонити.

- Ану заткнулися всі, а то перестріляю, - крикнув один з терористів в спортзалі.

Миттєво запанувала тиша. Чоловік роздивлявся кожного учня:

- Попереджую, якщо хоч хтось не здав телефон, пристрелю, - й вистрелив в стелю.

Олег з Ігорем сиділи ближче до краю. Останній наважився утримати телефон при собі. Він прекрасно розумів весь ризик такого рішення. Саме він викликав поліцію, що зараз практично зі всіх сторін окружила територію. Це не входило в плани терористів. Вони взагалі здавалися нелогічними, тому що захоплювати звичайну школу, ніхто не наважувався. Ігор прикрився за декількома учнями та відправив повідомлення Вадиму. Поліція вже тут, залишилося попередити про все того, хто вже мав справу с небезпечними людьми.

Вадим та Наталя майже підійшли до задньої сторони школи. Там був величезний паркан, тому правоохоронці й подумати не могли, що через нього хтось наважиться перелізти.

- Наталю, можеш відволікти поліцію, відчиняти двері буде складно, вони обов’язково будуть сильно скрипіти.

- Добре. Я постараюсь.

- Ладно, я доберуся до Насті, потім наберу тебе.

Тільки Вадим перескочив через паркан, як йому на телефон приходить смс від Ігоря. «Нас всіх тримають в спортзалі, Насті з нами немає».

- Я знав, що ви зможете попередити.

Після цього Вадим набрав невелике повідомлення: «Постав таймер на 15 хвилин. Через 15 хвилин мені треба, щоб хтось відволік увагу терористів, в мене є план». І через хвилину отримав: «Окей, зробимо».

Вадим зумів перескочити через паркан, та вдало приземлитися на ноги біля дерева. Того самого, на яке вилазив після першого дня в школі. Він усміхнувся та побіг до ржавих дверей котельні. Тепер все стало на свої місця. Ні Настя, ні Ігор, ні Христина – ніхто серед найближчих товаришів Вадима не відчували такого страху, як інші. Вони знали, що їх друг прийде на допомогу. Ні разу, за ці чотири місяці, він не покидав їх. Незважаючи на страшні перепоні, жахіття та страх – він впевнено робить те, що від нього всі друзі очікували.

Ігор після отриманого повідомлення сховав телефон під штани в шкарпетку. Потім він тихо мовив Олегу на вухо й Христині про те, що дійсно, Вадим вже знаходиться в дорозі. Хлопець зі шрамом прекрасно розуміє, що це не браконьєри з їх давніми рушницями, та й ворогів тепер набагато більше. Прийдеться викручуватися. Зможе пацан витримати таке випробування?

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.