Зміст
  • Том 1. Глава 1, у якій Лін потрапляє до іншого місця, втрачає яблуко, і бачить скелети
  • Глава 2, в якій Лін читає листа, опиняється в пастці, і безславно здається у полон
  • Глава 3, у якій Лін рятується від голодної смерті, відмиває перуку, і знайомиться з Його Високістю
  • Глава 4, в якій Лін жартує із слуг, сумує за домом, і вчить чужу мову
  • Глава 5, в якій Лін спостерігає за тренуванням, псує майно лікаря, і дізнається, що його секрет - секрет не для всіх
  • Глава 6, у якій Лін знайомиться з пані Чхве, невдало подає молоко, і дуже лякається
  • Глава 7, в якій Лін отримує каягин у подарунок, читає листа однієї благородної дівчини, і дуже сердиться
  • Глава 8, в якій Лін вчиться наливати чай, співає для селян і отримує добру пораду від Його Високості
  • Глава 9, у якій Лін падає з даху, підтверджує свій статус демона, і безрадісно відмовляється від шлюбу
  • Глава 10, у якій Лін робить масаж генералу, упускає можливість чесно працювати, і читає страшні давні казки
  • Глава 11, в якій Лін виявляє цинізм і розсудливість, грає у шпигуна, і використовує стрічку не за призначенням
  • Глава 12, в якій Лін підхоплює вірус, призначення «придворною дамою», і слухає пісню про «Жахливу Лисичку»
  • Глава 13, в якій Лін спостерігає за страшним сном, дякує матінці Чхве, і дізнається про першого Куміхо, який заснував династію
  • Глава 14, в якій Лін дізнається дещо про шрами, розігрує виставу, і переконується, що погана акторська гра може бути настільки поганою, що аж вважатися хорошою, якщо допомагає досягти своїх цілей
  • Глава 15, в якій Лін переоцінює свої сили, поривається розповісти Його Високості правду, і не помічає очевидного
  • Глава 16, в якій Лін дозволяє собі недоречні жарти, виявляє небачену хоробрість, а також злісну турботу про ближнього
  • Глава 17, у якій Лін обирає дорогу, щипається як дівчисько, і хитро маніпулює не на свою користь
  • Глава 18, в якій Лін п'є молоко, сердиться на злих родичів Принца і тролить старого настоятеля
  • Глава 19, в якій Лін засуджує поезію, плете вінок із маків, і дає дивну обіцянку
  • Глава 20, в якій Лін нарешті заряджає мобільник, корчить із себе Куміхо, і п'є винце на святі
  • Том 2. Глава 21, в якій Лін отримує особисту ширму, ключі від скрині, і не доносить обід адресату
  • Глава 22, в якій Лін переказує казку про Відьмака, «боїться жуків», і співає жахливу колискову
  • Глава 23, в якій Лін залишається живий, кусає брехуна, і дізнається, що він... одружений!
  • Глава 24, в якій Лін співає пісню на святі, знову свариться з генералом і приходить у розпач
  • Глава 25, в якій Лін знову залишається живим, знову ненавидить сходи, і отримує вірші у подарунок
  • Глава 25 (частина 2)
  • Глава 26, у якій Лін укладає пакт із лікарем, шантажує генерала, і смішить матінку Чхве
  • Глава 27, в якій Лін шантажує лікаря, будить Принца і їсть їжу руками
  • Глава 28, у якій Лін жартує з Принца, потім ридає в саду, а потім заздрить котику
  • Глава 29, у якій Лін вчиться їздити верхи, ще раз доводить, що мужик, і знову отримує подарунок
  • Глава 29 (частина 2)
  • Глава 30, у якій Лін знайомиться з купою правил, показує фоточки, і сумнівається, що живий
  • Глава 31, у якій Лін розповідає про генетику, потім збирає, а потім розкидає каміння
  • Глава 32, в якій Лін бачить дівчину, що блює, удостоюється аудієнції і знайомить Принца з Лисятком
  • Глава 33, в якій Лін повідомляє своє прізвище, згадує про школу, і шокує Його Високість до смерті
  • Глава 34, в якій Лін розуміє, що ревнувати до самого себе тупо, отримує лист і відразу спалює, і дізнається, що «лисяча магія» існує, але це не те, що він думав
  • Том 3. Глава 35, в якій Лін виявляється вдруге одружений, потім сповнений надій, а потім у полоні
  • Глава 36, в якій Лін отримує свободу, ще одного чоловіка, і сильний головний біль
  • Глава 37, в якій Лін бачить Короля Мертвих, майже знаходить ключ і ледь не отримує наложницю
  • Глава 38, у якій Лін ставить діагноз, лякає робітників і бере важливу річ на збереження
  • Глава 39, у якій Лін "поводиться непристойно", підслуховує, і ловить кота
  • Глава 15, в якій Лін переоцінює свої сили, поривається розповісти Його Високості правду, і не помічає очевидного

    Через три дні ми з Те Му Сіном йшли по гірській долині дивитися на місце падіння «дракона».

    Час був за опівдні, ми щойно пообідали, а пан лікар Ши вирушив у храм запрошувати настоятеля. Пан генерал Пак зник ще вранці, і тепер, напевно, чекав поки настоятель вирушить до нашого дому, щоб без перешкод обшукати його власний.

    – Ваша Високість, а чому ми не пішли зранку? – спитав я, обігнавши його на стежці та задкуючи спиною вперед, щоб бачити серйозну фізіономію, наполовину приховану чорним пасмом волосся, яке ворушив вітер. Бажання заправити це пасмо за вухо, щоб звільнити огляд, виникало не вперше, але я тільки сильніше прикусив зірвану по дорозі травинку – зрозуміло, що почни я тягнути руки куди не слід, тут їх мечем і вкоротять, навіть не по злості, а суто на рефлексах військового.

    – До місця падіння дракона не так далеко, – відповів Те му Сін, поправляючи меч і важку флягу, яка відтягувала з іншого боку його пояс. – Я не знаю, наскільки настоятель затягне ритуал освячення, особливо виявивши, що й цього разу вас не зможе зустріти. Тому розраховую, що ми повернемося ближче до заходу сонця, коли він точно піде.

    Я кивнув і знову пішов як личить пристойній людині, обличчям вперед і трохи позаду ведучого, хоча від надлишку сил, накопичених за три дні відпочинку і, підозрюю, від лікувального чаю пана лікаря, настрій був особливо піднятим і безтурботним, аж до того, що хотілося посміхатися, базікати й бігти за Му Сіном підстрибом.

    Я переклав довгий чорний плащ Його Високості на згин іншої руки, а пожовану травинку в інший куточок рота, і знову почав милуватися краєвидами. Місця, якими ми йшли, були чудовими!

    Село, Скеля Демонів і маєток принца залишилися позаду, стежка виводила нас на кам'янистий пагорб, порослий травою, куди ми не їздили при освяченні полів. Та ніяких полів тут не було, схил підіймався все вище і виводив нас із долини. Якщо Принц з генералом вирушаючи на патрулювання, щоразу проїжджали цією дорогою, то зрозуміло, чому вони віддавали перевагу цим роз'їздам сидіння вдома!

    По високій зеленій траві хвилями ходив теплий вітер. Полуденне сонце приємно припікало плечі. У яскравій-яскравій безхмарній лазурі неба були тільки вершини гір, щебетання якоїсь пташки й дрібна точка – орел, що кружляв в цій безодні прозорого повітря.

    Я впіймав себе на думці, що ніколи в колишньому житті не бачив такого гарного і безтурботного пейзажу, і посміхнувся. Мабуть, я вперше почував себе спокійно і щасливо.

    Якщо, звичайно, це не наслідок від лікувального чаю пана лікаря Ши, яким ми з Його Високістю, дружно заливались останні три дні. Але, навіть якщо й так, воно того варте!

    ***

    Через кілька годин ходьби я вже менше захоплювався краєвидом. Нижній одяг пропотів, ступні відчували кожен камінчик на схилі, а всунутий мені принцом при виході з дому плащ я вже не знав, куди прилаштувати – він поважчав вчетверо, відтягував зігнуту в лікті руку, а варто було його перекинути через плече, немилосердно парив, так що доводилося його знову перекидати через руку.

    Я зупинився, витер піт, що заливав очі, і знову переклав злощасний плащ зліва направо. Долина зникла за поворотом стежки, з-за хребта гір показалася велична біла хмара. Те Му Сін теж зупинився, трохи вище схилом, і спостерігав за мною нечитаним поглядом. Я зітхнув.

    – Ваша Високість, навіщо було брати із собою плаща, га? – запитав я і перекинув його через плече. – Адже ж літо. І так жарко, – на той час мені вже здавалося, що двошаровий прямокутник чорної вовняної тканини важить кілограм п'ять. – Ви ж казали, що ми все одно надвечір повернемося?

    – Так. Але гори – це гори, і погода швидко змінюється. А ви, пані Лін, тільки недавно одужали. Вважаєте, не розумно передбачити найгірше?

    За словами «пані Лін» мене відчутно перекосило.

    Боже, де твої очі, хлопче?! Ну ось зараз, на гірській стежці, в чоловічому одязі, з червоним обличчям, на яке налипло волосся, я що, досі схожий на витончену даму?! Як тобі ще натякнути та підготувати до справжнього стану справ?!

    – Ви втомилися? – по-своєму зрозумів мою гримасу Принц. – Ми майже прийшли. Скоро відпочинете.

    Я тільки кивнув, і ми рушили далі.

    Ще через годину і мої зовсім відтоптані об каміння, попри шкіряні чоботи, ноги, ми вийшли до ущелини, і Принц зупинився. Я вибрався поруч із ним на гребінь, розігнув стомлену спину, і озирнувся.

    Сонце було вже на півдорозі від зеніту до зубчастої гряди горизонту, і небо там замість яскравої блакиті набуло відтінку опалу. Позаду нас, далеко внизу, була гірська долина і Скеля Демонів, неабияк пом'якшені повітряною перспективою, ніби в повітря капнули розведеного трохи блакитного молока. Ні села, ні будинку принца з такої відстані не було видно. Я перевів погляд уперед.

    На перевалі, де ми стояли, трава не росла. Далі схил пологою хвилею збігав у ущелину, друга сторона якої майже прямовисно здіймалася вгору. І ось там, на протилежному боці, я побачив гелікоптер.

    Мабуть, це був гелікоптер, наскільки я міг розглянути з такої відстані купу мотлоху, що застрягла на карнизі. Так, здається, там було щось, що нагадує зламаний гвинт... Вся ця штука справді трохи нагадувала тушку бабки, що врізалася на швидкості у стіну, у виконанні художника-авангардиста. По каменях протилежного схилу йшла нерівна іржава смуга, начебто «дракон» досі підтікав кров'ю.

    – То оце воно і є? – розчаровано пробурмотів я. – Так далеко…

    – Залізний дракон, – кивнув Принц. – Ви задоволені, пані?

    – Звідки ви знаєте, що він залізний? – запитав я, зморщивши ніс на "пані".

    – Я перевіряв. Підвівся якось і помацав. Він пустий, як панцир від раку. Пані Лін?

    – Підіймалися? Ви туди підіймалися? Я теж хочу! Це можливо?!

    – Ну… е-е-е… – Те Му Сін зміряв мене оцінюючим поглядом зверху до низу, явно сумніваючись у цій можливості.

    – Будь ласка! Будь ласка, будь ласка, будь ласка! Я дуже хочу! – у серцях я схопив його за руку, заглядаючи в очі.

    – Ну… – він обережно вивільнив руку і знову глянув – униз схилом, вгору, і назад, на мене. – Навіщо вам? Ви хотіли лише побачити, і ми бачимо.

    – Це… Це річ із мого світу! – сказав я, намагаючись знову схопити його руку, але Принц позадкував, ховаючи обидві руки за спину. – Річ із мого світу! Я… Я ж щодня думаю, що з глузду з'їхав чи марю, поки цілителі лікують моє поламане тіло в лікарні! Або що помер, і все це пекло, маяччя посмертя! Я хочу подивитися, доторкнутися, переконатися… Переконатися, що це все справжнє, що предмети можуть сюди потрапити! Що я також справжній!

    – У вас є інші предмети, щоби переконатися…

    – Справді? Це які? – сварливо вигукнув я. – Одяг у мене забрала пані Чхве, бо вона, бачите, «чарівна»! І те, що ви замкнули одежу у себе в скрині, мені анітрохи не допомагає! Перука? Ну, так, перука, але я її більше не ношу, а тягати її в руках, як дохлу кішку, радості теж мало. Айфон ... Така пласка блискуча чорна штука – де вона? Після хвороби вона також зникла! – я закрив обличчя, розмазуючи руками сльози, що раптом потекли.

    – Чорна підвіска? – спитав Принц. – Вона не зникла. Її склали до решти вашого одягу.

    – Ось, дякую, мені стало набагато легше… – відповів я найотруйнішим тоном, яким міг, і витер фізіономію рукавом.

    Принц дивився на мене, прикусивши губу. Потім знову глянув униз по схилу, вгору, ще вище, на хмари, що закрили половину неба, озирнувся на долину, звідки ми прийшли.

    – Гаразд… Ми можемо піднятися, – невпевнено сказав він. – Правда, маю сумнів, що вам вистачить сили. Ви точно хочете?

    Я подивився на ущелину: пологий схил, на краю якого ми стояли, не виглядав надто складним – близько кілометра кам'янистих осипів, що перемежовуються великими валунами, аж до дна. Це я точно подужаю. Протилежний схил йшов набагато крутіше – нехай і не вертикально вгору, але більше, ніж сорок п'ять градусів нахилу. Однак, через це, і шлях до гелікоптера здавався коротшим, метрів триста, а може, й меншим. Невже я з цим не впораюся?

    – Я точно хочу, – шморгнувши носом, сказав я. – Як я розумію, другого випадку спробувати в мене не буде, правда?

    Принц не відповів, але відвів погляд.

    Точно, останнє бажання перед стратою, похмуро подумав я і почав першим спускатися по осипу, зав'язуючи чортового плаща на шиї, щоб звільнити руки, для рівноваги.

    ***

    Те, що я самовпевнений йолоп, я зрозумів досить скоро, але, на жаль, недостатньо швидко, щоб зуміти все виправити.

    Коли ми спустилися схилом і зупинилися передихнути перед кам'яною стіною, що закривала небо, Те Му Сін запитав знову:

    – Все ще хочеш нагору?

    – Так! - рішуче сказав я, спираючись на каміння, щоб не так було помітно тремтіння в стомлених ногах. Я думав, що спуск пройде легше, це ж вниз! – але помилився.

    – Гаразд, – Те Му Сін похмуро оглянув мене, розв'язав і забрав плащ, одягнув на себе, а потім пересунув назад меча, щоб не заважав і поправив на поясі флягу.

    Я сковтнув давно пересохлим горлом і почав підйом.

    У принципі, підійматися було б досить легко, якби не втома, що накопичилася. Нахил гори був хоч і крутий, але не вертикальний, та й великі щілини між камінням давали можливість і хапатися руками, і стійко спиратися на виступи носаками чобіт. Так, якби не втома…

    Якусь частину часу я підіймався на ентузіазмі та щирому бажанні побачити «річ зі свого світу», але з кожним пройденим метром ентузіазм падав, а разом із ним зменшувалися й сили.

    Далі я підживлював їх злістю та образою на Му Сіна, старанно роздмухуючи цю злість думками про «останнє бажання засудженого», яким виглядала його поступливість вирушити в цю подорож і залізти на скелю, зокрема. А чим ще це могло бути?! Однак, і агресивність, і образа, закінчилися, так само як раніше розтав і ентузіазм.

    Далі я дерся з гордості, не бажаючи визнавати свою дурість і помилку, і почути від Те Му Сіна: «А я ж казав!». Але крізь шар гордості все більше проступала втома і, разом з онімінням у м'язах, став проявлятися страх. Бо… сили закінчились. Зовсім.

    – Не дивись униз, – пролунав поряд знайомий голос.

    Я повернув голову – на тлі вкритого сизими хмарами неба припав до білого каміння Принц. Вітер тріпав чорний плащ і поли одягу за його спиною. Обличчя було так близько, що я бачив смугу пилу на його лобі, там, де спітніла шкіра торкалася каменів, багряні рубці шраму і напружений погляд, крізь волосся, що закрило йому весь огляд.

    Ось, придурок, знесилено подумав я. Поліз у гору, коли майже нічого не бачить! Адже ж вб'ється через таку дрібницю!

    І, невже моя безглузда історія з потраплянням закінчиться саме так? Шкода, мені ж стало навіть цікаво, що буде на сотий день... Може, варто йому зізнатися, поки він не має можливості хапатися за меч?

    – Ваша Високість… Хочу вам сказати…

    – Мовчи. Потім скажеш, коли підіймемося, – наказав він.

    – Я не…

    – Потім! – повторив він, і раптом важка рука притисла мене до каміння, опустившись між лопатками. – Просто стій. Відпочинь. Я тримаю.

    Я не відповів, бездумно дивлячись, як вітер тріпає чорне волосся і як кубляться грозові хмари за його спиною. Життя відчувалося так гостро та яскраво, як ніколи раніше.

    – Давай, Лисичко, до верху зовсім небагато. Я відпускаю?

    Я тільки кивнув і стиснув зуби.

    ***

    Ми перевалилися через край і розтяглися на камінні карнизу. Я заплющив очі, майже обдираючи до крові пальці об дрібні камінці, і все не міг повірити, що лежу на горизонтальній поверхні. Ми вибралися. Дихання повільно приходило в норму, і серце поступово перестало вистрибувати з грудей.

    Поруч пролунав шерех, і я розліпив повіки. Його Високість перекинувся на спину, а потім сів, спираючись рукам об землю. Довго дивився вгору, і вітер тріпав його сплутане волосся.

    – Ну що, Лисичко, живий? Дракона дивитися будеш?

    Я зі стогоном підтягнув під себе руки й ноги, і повільно підвівся на тремтячих кінцівках. За крок попереду був обрив і далекий-далекий схил протилежного пологого краю ущелини, позаду височіла вертикальна стіна цього схилу. Кам'яний карниз, на якому ми знаходилися, був не більше десяти метрів завширшки. Трохи осторонь того місця, де ми вибралися, знаходився іржавий кістяк вертольота.

    Нічого не відповівши, я як сомнамбула, поплентався до нього.

    Так, колись це був справжній гелікоптер! Навіть після падіння він випромінював грізну міць бойової машини. Гар давньої пожежі зійшла, змита незліченними дощами, в корпусі було видно круглі отвори від снарядів, хвостовий гвинт був майже цілим, верхній гвинт зламаними штурпаками стирчав над головою. Опори стесані та обламані під час падіння, корпус лежав «пузом у землю». Вся кабіна була повністю зім'ята ударом об стіну, якщо на той момент у ній були люди, від них нічого не залишилося.

    Я провів рукою по залізному боці, пофарбувавши долоню іржею, залишками сажі та дрібними лусочками сірої фарби.

    Скільки гвинтокрил уже тут, років сімдесят? Більше? Я привалився чолом до напівостиглої шорсткої поверхні та прикрив очі.

    Річ із мого світу.

    Збулася мрія ідіота, я подивився! Що далі?

    Усе справжнє.

    Значить, я також тут, все насправді.

    І мені доведеться провести тут весь час, що залишився, і скласти кістки в цих горах.

    Страшенно сумно і несправедливо.

    Принц ніби відчував мій настрій і не заважав обійматися з іржавою залізякою. Він мовчки ходив по карнизу, довкола гелікоптера, і зазирнув усередину.

    Я відклеївся від стіни, що швидко охолола, витер долоні об одяг і теж зазирнув у арку зірваних дверей. Усередині корпусу було порожньо, промені сонця, що вже сідало, проникали крізь ряд круглих пробоїн від куль і ледве освітлювали похмуре повітря. Тут давно вже нічим не пахло, крім заліза, на підлозі був пісок і дрібні камінці, які занесло потоком води, що стікала під час дощів із вертикальної стіни. Повне запустіння.

    Коли я вибрався назовні, Принц стояв поруч, склавши руки на грудях і розглядав гелікоптер.

    – Дякую, – промимрив я. – Це була дурість, підійматися сюди. Але дякую…

    Він кивнув, а потім спитав:

    – Раніше мені здавалося, що це кістяк тварини… Як панцир рака. Тепер… Що це таке? Скажіть мені.

    – Це… – я на мить задумався, як пояснити поняття «механізм» чи «машина», але потім махнув на це рукою. – Це зробили люди. Засіб пересування. Як віз.

    – Як віз? Але куди кріпляться коні? І жоден кінь не переніс би це повітрям.

    – Ні, не як віз, – знову зам'явся я, – скоріше, як паланкін, там теж коні не потрібні… Загалом у цьому перевозили людей.

    Принц з новою допитливістю розглядав іржавий кістяк.

    – У вашому світі, мабуть, цікаво… – простяг він. – Ви теж літали на залізному паланкіні?

    – Ні, – сказав я. – На гелікоптері – ні. Але я літав кілька разів літаком. Ех, це все дуже важко пояснити, – сказав я, дивлячись, як Те Му Сін прислухається до незнайомих слів. – На цій штуці перевозили солдатів. Таких, як ті, що зійшли зі Скелі Демонів і яких ви...

    – Хм, – сказав Принц і знову обійшов навколо машини, що впала. – Якби я міг, я закрив би портал. Щоб більше жоден прибулець із вашого світу не проникнув до нас.

    – Якби я міг, я навіть допоміг би вам. Втратити свій світ це занадто важке випробування ... – я побрів геть від вертольота і сів на один з каменів, дивлячись на захід сонця.

    Сонце торкнулося далекої гряди гір, заливаючи оранжево-золотим світлом частину гори, де ми знаходилися. Вище нас, до самого горизонту клубочилися щільні фіолетові хмари, підсвічені золотом, нижче наповзала прозора ультрамаринова тінь ночі. Я сковтнув сухим горлом, дивлячись на цю нереальну красу. Те Му Сін сів на сусідній камінь і простяг мені флягу.

    – Дякую! – сказав я і зусиллям волі зупинився, щоб не випити все. Прохолодний гіркуватий настій пана лікаря Ши просто божественно пом'якшував пересохле горло і живлющою вологою розливався по нутрощах.

    – Так гарно! – сказав я, вказуючи на сонце, що заходило. – Просто розриває серце, – і передав флягу Те Му Сіну.

    Він прийняв її, якийсь час дивився на шийку, потім, крізь пасмо, що нависало на очі, кинув погляд на мене.

    – Так, – сказав він. І приклався до фляги.

    ***

    Ми довго сиділи, спостерігаючи, як сонце занурюється за нерівний край обрію, поки над ним не залишилася зовсім тонка лимонна та жовтогаряча смуга неба. Потім згасла і вона, залишивши тільки свинцево-чорні хмари та миттєво потемнілий світ.

    Вітер, який так освіжав нас під час підйому, зараз продував наскрізь, і одяг, що пропотів за довгий день, лип до тіла крижаним панциром. Навіть коли я сидів на Скелі Демонів, я був у кращому становищі, там було укриття від вітру, вода та суха шкіра.

    – Вибачте, – сказав я і нахилився, обхопивши себе руками, щоб стримати тремтіння. – Якби не моя самовпевненість, ми не застрягли б тут…

    Принц не відповів, тільки підвівся і, відв'язавши плащ, накинув його мені на плечі, а сам пішов у темряву. Однак, не встиг я ні зігрітися, ні пожуритися про те становище, в яке ми потрапили, як він повернувся і підхопив мене під лікоть, змусивши підвестися. Перетружені м'язи спалахнули різким болем.

    – Ходімо, Лисичко.

    – К-куди? — спитав я, бгаючи плащ під горло і мимоволі спираючись на руку, що підтримувала.

    – Сховаємось від вітру. Інакше ти знову простигнеш.

    – Куди сховаємось? – пробурмотів я, спотикаючись у майже повній темряві об каміння. – Ми тут як на долоні…

    – Сюди, – сказав він і підіпхнув мене в ще більшу темряву, що пахла залізом. – Стривай-но...

    Те Му Сін раптом зняв з мене плащ і зник у темряві, шарудячи десь поруч. І не встиг я здивуватися, як мене вхопили за підлогу одягу і потягли вниз.

    – Сюди.

    Ну, звісно, не стояти ж усю ніч, подумав я, нахилившись і намацуючи постелений під ногами плащ. Але тільки-но я присів на нього, як раптом виявив себе лежачим і повернутим набік: ніс упирався в натягнуту тканину плаща, а спину досить безцеремонно утрамбовували тверді кулаки, підправляючи тіло в рівну лінію замість «калачика».

    – Ваша Високість?! – пискнув я, і завмер, як миша під віником, коли відчув тіло, що притиснулося до спини. – Що ви робите?

    – Влаштовуюсь на ночівлю, – сказав він. – Тут під головою плаский камінь, довелося виділити на нього частину плаща, зате на ноги не вистачило, тож чоботи не зніматимемо.

    – Ага… – тільки й промимрив я.

    – Під нами пісок, що намило дощами. Каміння я постарався прибрати, але якщо щось трапиться – скажи. Це не м'яке ложе, але до ранку зійде.

    – Угум… – сказав я. І перестав дихати, коли тепла рука лягла мені на бік.

    – До того ж, – тихо продовжив Принц, – я призначив вас на посаду зігрівати мені ліжко.

    – Ну, д-да… – пробурмотів я, стукаючи зубами чи то від холоду, чи то від нервової напруги.

    Холод повільно покидав тіло разом із тремтінням, неймовірно перевантажені за день м'язи горіли вогнем, і мені інстинктивно хотілося притиснутися ще ближче до тепла, оскільки це приносило полегшення при кріпатурі. А ось у якому стані я буду завтра вранці, навіть уявляти не хотілося, і як ми спускатимемося – теж.

    – Втім, грілка з вас так собі... – сказав Принц, тремтячи не менше мого.

    За законом збереження енергії я зігрівався, а йому ставало холодніше. Та і якщо зважити на площину плаща, на якому лежать на боці дві людини, на те, щоб сховатися, його ширини другій людині явно не вистачало.

    Я пригнічено мовчав, розуміючи, що навіть якщо запропоную Його Високості повністю забрати плащ, а мені посидіти поруч, він ніколи на це не погодиться. Та й сам би я так не зробив.

    – Гей, Лисичко, ти що там сопиш? Вже нежить? – Принц присунувся, майже занурившись носом у моє волосся на потилиці й раптом іншим тоном, відкинувши жарти, запитав:

    – Пані Лін? Я… псую вам репутацію? Або ... Вибачте. Бути близько до мене… Але я не можу піти. Потерпіть до ранку, прошу вас. Влітку світає рано.

    – Моя репутація? – я мимоволі істерично захихотів і ледве зміг приховати сміх, замаскувавши кашлем. – Забудьте. У тому світі мою репутацію вже не врятувало б ніщо. А в цьому у мене репутація кровожерного монстра, правда?

    Те Му Сін мовчав, обмірковуючи мої слова, а я помітив, що його рука, яка притримувала мене за бік, лежить так, як буває на виступах бальних танців – долоня торкається, а пальці ні, залишаючись у повітрі, і… трохи здивувався цьому відкриттю.

    – Я вже не вважаю вас за монстра, – тихо промовив Принц. – Ми мало спілкувалися і я, частково, вирушив на цю прогулянку, щоб подивитись на вас у похідних умовах.

    – І що ви побачили? – запитав я.

    – Ви вкрай слабкі фізично, але піддаєтеся поривам і радієте життю більше, ніж найсильніші люди, яких я знав. Ви трохи наївні та не вмієте брехати. Ви розумні, коли є час подумати. Коли його немає, ви робите помилки, але досить чесні та мужні, щоб визнати їх і взяти відповідальність на себе. Ви жодного разу не поскаржилися на втому та голод.

    – Наче це щось змінило б, – пробурчав я, згадавши досвід сидіння на Скелі Демонів. – Від скарг їжа з повітря не з'явиться… Щось ще?

    – Ви зовсім не користуєтесь своєю зовнішністю, ніби це не має жодного значення. Ви жодного разу не спробували мене спокусити.

    – М-м-м… так… – простяг я. – А треба було спробувати?

    – Враховуючи ваше повне невміння брехати, то на краще, що не пробували. Ви привітні, як маленьке…

    – Цуценя? – підказав я.

    – ...лисеня. Але коли сумуєте, це неможливо винести, – зітхнув Те Му Сін, і раптом змінив тему:

    – Чому ви так не любите жіночий одяг?

    – Але… – я гарячково шукав обґрунтування цьому незаперечному факту. – Як би я заліз на гору у цих широких спідницях?!

    – На гору ми полізли сьогодні, а носити спідниці ви перестали два місяці тому, так що не брешіть. Відколи скинули їх з даху.

    – Саме так! Це страшно незручно, знаєте! Якби я впав у них, це було б незабутнє видовище!

    – Воно й так… хм…

    – І до того ж, у тутешньому жіночому одязі страшенно жарко, – сказав я, причому чисту правду.

    – Жарко? – здивовано спитав Його Високість. – Але… який жіночий одяг вашого світу? Чи можу я коли-небудь побачити вас у ньому?

    – Боже збав, сподіваюся, ніколи! – зі здригання сказав я. – Ні!

    Ми помовчали, і я знову відчув видих теплого повітря у своєму волоссі.

    – Як ви опинилися у нашому світі? – запитав Принц.

    – Не минуло й ста днів, як ви вирішили спитати… – промимрив я. – Ми з друзями приїхали на природу, щоб… е-е-е… як би це пояснити… зробити музичну виставу, яку потім побачило б багато людей…

    – Потім?

    – Це складно пояснити, Ваша Високосте… Побачили б. Є такі спеціальні штуки… ем-м, артефакти, які… Не має значення. Так ось. У нашому світі теж є Скеля Демонів, хоч вона не так називається, і руїни монастиря нагорі. Ми зібралися там… у костюмах… почали грати музику… потім вступили флейти й хлопці почали співати, знайшли десь в архівах стару партитуру та текст застарілою мовою… – я тихо, напам'ять, протягнув голосом кілька тактів. – А потім раптом – бах! – порив вітру… і я начебто впав. І розплющив очі вже тут. Один, змерз як собака, і навколо купа скелетів.

    Принц не відповів, але, здається, пригорнувся трохи ближче. Мабуть, теж замерз, бідолаха.

    – І, знаєте, Ваша Високість, якщо подумати… Нас там було двадцять чоловік. Але перемістився один я. Чому?

    – А ти як думаєш, Лисичко? Маєш версії?

    – Я постійно про це думаю, – сказав я. – Вдень і вночі. Перебираю в пам'яті тих людей та знайомих, порівнюю з собою… Все думаю – чим я від них відрізнявся?

    – І чим, Лисичко?

    – Мені не було чого втрачати, – я відчув, як напружилося тіло за моєю спиною, і додав:

    – Я був не прив'язаний до мого світу. А світ не бачив більше користі в мені, і викинув за першої нагоди. Напевно, якби не було порталу, я незабаром все рано залишив би те життя, просто іншим способом.

    – У тебе що, нікого зовсім не було? – запитав, помовчавши, він. – Заради кого варто було б жити?

    – Чому нікого? У мене там лишилися батьки. Але так вийшло, що вони змушені були викреслити мене з сімейного реєстру. Вони дуже добрі та завжди підтримували мене. Ми часто… хм… розмовляли через такі штуки, щоб розмовляти на відстані, навіть якщо ти в іншому місті, але я наполіг, щоб вони жили окремо. Так треба було, для їхнього ж блага. Чи можна це вважати, що в мене нікого не було?

    – А… інші уподобання?

    – Ні, – сказав я. – Крім батьків, нікого, про кого варто пам'ятати.

    Ми довго-довго мовчали, і так перевищивши поріг відвертості, а потім Принц ледь чутно сказав, ніби промовляючи застряглу думку:

    – Я безперечно чув цю мелодію раніше… Ось, тільки де?

    Від того, що зігрівся і, нарешті, відчув себе в безпеці, я почав зісковзувати в сон, або якийсь напівтрансовий стан, коли відчуття реального світу переплітаються з фантазіями втомленого мозку.

    Я знову опинився в тому сні, де була ніч та сніг під ногами. Зима, але мені тепло від людини, що стоїть за спиною.

    Тиха, але невиразно знайома мелодія лине навкруги.

    Ми стоїмо близько-близько, впритул, але водночас я розумію, що ми не стоїмо, а лежимо, ось так – одне й друге одночасно. І ця людина тримає руку на моєму боці: долоня торкається, а пальці випрямлені у повітря, досить формальний жест.

    І це так неправильно!

    Я трохи відкинувся назад, на чоловіка, що стоїть позаду, і, накривши його руку, зігнув його пальці, щоб вони лягли за формою тіла. Так стало правильно.

    Людина застигла, а потім…

    …порив крижаного вітру – і я залишився сам.

    Я перекинувся на спину і розплющив очі.

    Відлежаний за кілька годин бік зовсім затік і онімів, десь далеко, на периферії свідомості, прокинулися і почали впиватися в тіло перші мурахи й гострі голочки болю.

    Сіре каламуття перед очима виявилася суспензією туману, і воно безжальною крижаною мрякою осідало на обличчя.

    Навколишній простір повільно поділявся на сіре та чорне, формуючи світліші плями з розмитими краями, у вигляді прямокутника від зірваних дверей, та ряду круглих отворів від пробоїн, у стінах. Сонце ще не встало.Туман. Досвітній час.

    Я був зовсім один.

    Його Високості ніде не було.

    У пам'яті зникаючою луною затихали кілька тактів мелодії, які я вчора заспівав Те Му Сіну.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.