Частина 1

Сіре небо насідало над землею. День був настільки похмурим, що промені осіннього сонця, тьмяного, як завжди, ледве пробивались крізь хмари. Вітер зривав з дерев останні жовті листя, залишаючи колись пишні крони абсолютно голими. Земля давно пропахла сирістю та просочилася постійними дощами. Таким був цей день, і вчорашній, і увесь минулий тиждень погода не відрізнялась. Рівно, як і місяць тому. Такою була осінь в Лісгарді - брудною і мокрою, сірою та похмурою. Настільки сумною, що приносила тим, хто живе під сірим небом, тільки печаль і тугу. 

Колона полонених повільно двигалась у бік лагеря, де їх будуть катувати, а потім можливо відправлять до в'язниць королівського замку.  Звичайно, якщо їм вдасться вижити у таких умовах. Усі ці люди були біженцями, яких вдалось піймати на кордоні королівства. За мірою нових законів Лісгарду, придуманих тираном на троні, втеча з країни - всеодно, що зрада Корони. Ізмучені голодом, люди пробирались далеко за гори у пошуках кращого життя, якщо на таке вони заслуговували. Кожен із них зрадив свою країну заради майбутнього, яке схоже, не доведеться побачити навіть їх дітям. 

Серед десятків замучених людей, повільно, але гордо йшла дівчина на ім'я Кейлін. Вона опинилася серед полонених, в останню мить вирішив покинути країну, і поводила себе безстрашно, ніби доля уготована їй схожа на легку перепалку. Кейлін, як і багато жителів Лісгарду, не вважала, що це королівство, скрізь просачене брехнею та цинізмом, заслуговує на порятунок. А вона втопала, уж повірте. Однак, Лісгард - був її домом, її королівством...

Кандали на жіночих зап'ястях видали неприємний брязкіт. Холодний метал натер червоні мозолі на ніжній шкірі і Кейлін розчаровано зморщилася.

— Чого встала? – один із стражників, приставлений до колони біженців, тицьнув у дівчину тильною стороною списа.

Кейлін зазнала удару в плече, але обдарувала чоловіка спопеляючим поглядом. Її карі очі заблищали ненавистю. Той бурштиновий блиск, що переливався при світлі сонця наче мед – згас, і тепер її очі передавали лише невимовний біль та втому.

Дівчина з останніх сил намагалася придушувати страх, хоча її ноги зрадницьки тремтіли, а живіт зводили судоми. Більше страху, в ній вирував тільки гнів, нестримний, шалений. Він погрожував розірвати її зсередини, якщо найближчим часом вона не вихлюпне хоч краплю. У думках дівчина без зупинки обмірковувала свою втечу, кожну деталь, хоча це й здавалося майже неможливим. А потім ... Потім вона планувала повільну розправу над усіма, хто як-небудь образив її.

Кейлін було всього вісімнадцять і потрапляти до в'язниці Ф'єрського Замку їй ніяк не хотілося. Колись Лісгард був її домом, колись вона мріяла провести тут усе своє життя. Тепер усе це було байдуже. Спогади лише будили у ній спрагу помсти. Помста, за свою сім'ю, за свій народ, за себе саму.

Поруч із нею, місячи під ногами бруд, йшли старці та жінки. Молода біженка запитувала себе: чому саме їхню групу вдалося спіймати, адже вони так старанно ховалися, знищуючи сліди. Але все ж таки, думка про те, що сотні її знайомих, з якими вона разом прожила в таборі близько трьох місяців, зараз далеко за межами країни: насолоджуються променями теплого сонця та бризками прохолодного моря, не могла не гріти її. Їхні діти, ймовірно, бігають босоніж по зеленій траві і сміються у весь голос. А Кейлін відчувала відповідальність за їх безпеку.

" - Я обов'язково виберуся, - видихнула Кейлін, і з її рота вилетіла прозора пара, - Потрібно тільки придумати як ..."

Несподівано сивий старий, що йшов поруч із дівчиною, спіткнувся і впав. Він кректуючи спробував встати, поспішаючи і плутаючись у власному вовняному плащі. Баночки на його шиї, в які старець складав сушені мох і трави, задзвеніли. Здається, деякі з них розбилися об землю, і тепер уламки дряпали долоні бранця.

Кейлін нахилилася допомогти, вона чудово знала цю людину, разом з якою займалася лікуванням мешканців табору. Дівчина була цілителькою, і старий багато чого вчив її та допомагав. Тепер же він безпорадно стояв навколішки, намагаючись підвестися, поки в його бік прямували стражники.

Досить виснажені такою довгою дорогою солдати, грубо схопили невинного за руки і відвели убік.

— Ні... Благаю, не треба, - зашепотів він кинувши зляканий погляд на своїх карателів.

Кейлін розплющила очі і кинулася слідом за соратником. Але ланцюги на її руках спочатку туго натяглися, а потім різкий ривок повалив її на землю. Спина відразу розлилася болючим жаром. Задоволений собою вояка, сидячи на коні і тримаючи в руках ланцюги, що ведуть до зап'ясток Кейлін, посміхався у весь рот.

— Ще один крок - і ти підеш слідом, - чоловік кивнув у бік кущів, через які пролунав оглушливий крик, а потім все стихло.

Прощальний вигук ні в чому невинного старого, змусив усередині Кейлін порватися якісь струни. Вона голосно вдихнула, затримала подих, щоб заспокоїтися, але сльози вже хлинули з її очей. Не варто було показувати свої емоції, не варто було демонструвати слабкість. Але вона так утомилася, так диявольськи втомилася...

— Літні і слабкі гальмують нас, - стражник уперся кулаком у стегно, - А нам треба поспішати. Чи не так, принцеса? - Він лукаво усміхнувся і жадібно подивився на одяг Кейлін.

"Принцеса." Цей виродок й гадки не мав, хто перед ним стоїть. Хоча, Кейлін воліла б ніколи не розкривати цієї таємниці, тепер їй здавалося шалено ганебним її спроба втечі. Та все це, все здавалося ідіотським жартом. Пару місяців тому, коли дівчина нарешті відчула свободу, вона не відчувала жодної краплі докору сумління. Вона плодила фантазії про те, як знову почне жити, знову зможе насолоджуватися природою та не існувати в страху. Наче птаха, яка тільки навчилася літати. Але навіть якщо й так, тепер цій пташці переламали крила.

Ті ганчірки, порвані і брудні, які були на Кейлін у день їх упіймання, перетворилися на жахливі смердючі лахміття. Груди глини обліпили поділ синьої сукні, що значно утруднювало пересування, рукави були обдерті, це дозволяло колючим гілкам дерев безжально дряпати руки дівчини. Її темне волосся, кучеряве акуратними хвилями до пояса, зараз нагадувало сплутане гніздо. Крім того, що голова страшенно свербіла, заплутані клапті були надто важкими для ніжної шиї Кейлін. Вона з гіркотою згадувала ті дні, коли могла прийняти повну ванну мильної піни. Кейлін вірила, що тепла вода, наповнена різними лікувальними та ароматними маслами – здатна вилікувати будь-які душевні рани, так само як і відвари трав. Вона також додавала туди сушені гілки лаванди чи квіти. Зрідка, коли їй вдавалося добути лікувальну сіль - маленькі кристали, що переливаються фіолетовим, вона додавала і їх. Тепер про таку розкіш бранка може лише мріяти. 

Кейлін подивилася на решту біженців. Ті злякано озиралися на всі боки, але все ж таки їх погляд затримувався на тому місці, звідки вийшли двоє солдатів, без старця. Скована замружилася проганяючи чергові сльози, але решта не побоялася їх не стримувати. Колона рушила далі, у повній тиші, яку іноді розбавляв дзвінкий шум кайданів. 

***

Лісгард - королівство замучене прокляттям. Країна страждає від постійних епідемій, смертей. Все живе в ній повільно чахне та вмирає. Восени – Лісгард потопає у дощах, які розмивають землю настільки, що врожай майже не вдається зібрати; вітри здувають дахи будинків; трава та рослини засихають і вмирають. Взимку – сніги засипають садиби по вікна перших поверхів; з гір сходять лавини; товстий шар льоду покриває всі озера та водосховища. Весна не приносить щастя мешканцям, талий сніг перетворює землю на болота; плоди фруктів та овочів, якщо і виростають – то гнилі, так що їсти їх може тільки худоба. Тварини майже вимерли, скільки б голів не завозили до Лісгарду країни-сусіди, нічого не допомагає. Скотина дохне, швидше, ніж сезон змінюється на інший. Літо приносить нестерпну спеку, сховатися від якої, можливо хіба що в холодних водах річки чи моря. Але й морський бриз, на жаль, теж більше не омиває береги проклятої землі. Кілька років тому море, яке приносило багато риби та інших дарів – зникло. Береги просто спорожніли і вода відійшла настільки далеко, начебто море повністю пересохло. Жителям вистачало їжі рівно на стільки, щоб не померти з голоду. Чи варто говорити, що цього було дуже мало?

Проте від прокляття страждало не тільки це королівство, а й усі прилеглі до нього. Хвороба розросталася як паразит, вбиваючи всіх на своєму шляху. І тільки Кейлін знала, що головним ударом прокляття стала магія, яка стрімко покидала ці землі, залишаючи своїх підданих напризволяще.

Все це почалося десять років тому, коли король Ансгар наказав убити всіх відьом королівства. Насамперед, будучи простим військовим, він спокусив одну з відьом Верховного Ковена. Та народила від нього дитину і видала коханцю слабкості своїх сестер. Відьма розповіла йому, звідки вони живлять свою силу, де зароджується їхня магія і незабаром Ансгар зник. Дев'ять років він мандрував світом і шукав це джерело магії, чарівну іскру, що давала силу всім чарівним істотам світу. Нарешті знайшовши її, він поспішив повернутися до Лісгарда і скинув Верховний Ковен, погрожуючи стерти чари з лиця землі. Ніхто не знав як цьому мерзотнику вдалося переконати найсильніших відьом, але вони сдалися, відреклися від трону. Рівно через рік зляканий король побоявся, що відьми знайдуть спосіб уберегти магію і вбити зрадника. Ансгар наказав винищити всіх чарівних істот, що населяли його царство. Верховний Ковен обманом зібрали в одному будинку, оглушили їх, замкнули і підпалили маєток. Згоріли всі, крім матері Ансгарової дитини. Та, не витримавши зради коханця, поклала на себе руки ще задовго до спалення правительок. За повір'ям, того жахливого дня відьми прокляли Лісгард і всіх його мешканців. «Земля ваша буде мертва, як і ви умертвили нас. Ваша худоба буде вмирати один за одним, як померли наші діти. Ви відчуватимете лише зневіру та тугу, на знак скорботи та визнання своєї дурості.» Рядки з останнього Завіту могли вимовляти тільки ті, хто не боявся прокляття. Бо, з кожним разом, як ці слова промовляв хтось - земля, здавалося, все більше корилася смерті.

Розруха в королівстві панувала не завжди, з роками землі ставали все більш непридатними для життя. П'ять років тому ліси все ще були зеленими, а річки наповнені водою (нехай і не були повноводними). Кейлін вважала, що Лісгард вже досяг свого піку. За останній рік кількість смертей у королівстві зросла вдові. Ще одну зиму переживуть далеко не всі, тож люди так активно почали покидати рідні землі. Навіть незважаючи на те, що Ансгар підтримував ділові відносини з людськими королівствами, а ті постачали в Лісгард продукти та допомогу – краще не ставало.

Чи були інші відьми за межами Лісгарда? Були. Чому не прийшли на допомогу? Кейлін не знала відповіді  на це питання, але задавала його сотні, тисячі разів.

Згодом королівством пролунала чутка, що одна відьма все ж уціліла і весь цей час жила серед людей. Десять років вона ховалася, але тепер усі сили армії короля були націлені на те, щоб її знайти. Люди стали сподіватися на свого, колись ворога, вони вірили в відьму, вірили що вона врятує їх. Але також і ненавиділи, проклинали через те, що рятівниця досі не з'явилася добровільно. Як вона з'явиться? Швидше за все, вона або давно мертва, або далеко, дуже далеко від цього проклятого місця...

***

Нарешті стемніло. Прихід ночі означав заслужений відпочинок. І всі, хто весь день йшли пішки, звалилися на землю. Солдати поспішили злізти з коней і голосно закричали, так, що верхівки дерев струснули від цього галасу:

— Підняли свої зади! - Кейлін, яка не встигла сісти, розчаровано стиснула губи. Її ноги нестерпно боліли, а очі змикалися від втоми, - Там за деревами військовий табір, до нього йтимете по одному, на відстані витягнутої руки один від одного, - скомандували солдати і тут же почали всіх строїти. 

Дівчина здивовано ахнула, коли груба рука стиснулася на передпліччі і нахабно посунула вбік. Солдат усміхнувся їй і хитро підморгнув. Полонянка придушила бажання плюнути йому в обличчя, але подумки поклялася дати йому пики перед втечею.

"- До чого це? - Подумала дівчина, як видно вона не одна була в замішуванні, - Нас перед кимось демонструють? " 

Згадки одна за одною миготіли в її голові. Коли дівчина остаточно заплуталася, їй лишилося тільки спостерігати.

Шеренга знову почала рухатися. Попереду йшли двоє солдатів у королівській формі, ще двоє замикали. Все це не входило в план Кейлін, як і те, що її зловлять. Правду кажучи, і самого плану як такого не було. 

Табір зустрів їх багаттями та наметами у червоно-білу смужку. Військове містечко було не менше милі у відстань. Бранців повели повз прив'язаних до колоди коней, Кейлін нарахувала тридцять голів, причому кожен кінь був посідлан. В окремій купі лежали обладунки, а самих наметів було близько п'яти. Звичайно ж, жоден з них не призначався для спійманих біженців, але все ж таки всередині оселилася надія на тепло і затишок, хоча б на одну ніч. Навіщо ж їх привели до військового табору, особливо схоже, що сьогодні тут був присутній якийсь дуже важливий гість? Чи цей хтось важливий прибув сюди через бранців? Та бути такого не може. Може солдати просто вирішили не тягнути з розправою і покінчити зі зрадниками швидше, ніж вони дісталися б столиці?

Дівчина пішла за натовпом її соратників. Солдати в таборі дивилися на них, як на диких звірів: заляканих та спійманих. Кейлін відповідала їм не менш озлобленими поглядами. У її голові не вміщалося: як і заради чого ці воїни слідують за самозванцем на троні? Дівчина, хай і була тоді дуже мала, але пам'ятала солдатів, що служили відьмам. Насправді, вони були лише для прикриття та відводу очей, бо правительки були настільки сильні, що поодинці могли вкласти цілу армію. Навіщо їм ризикувати життям підданих? Але було в тих солдатах ще щось, можливо данина поваги традиціям. Кейлін, як зараз пам'ятала зброю, що при світлі сонця переливала зеленим і фіолетовим, як крила метелика. Колись і сама дівчина хотіла вступити до лав цієї варти. Тільки тепер, ті з них, кому не вдалося втекти - мертві. 

Солдати посадили до кісток продроглих ув'язнених на колоді біля маленького вогнища, але й цього полум'я було достатньо, щоб зігрітися. Нещасні почали потирати долоні і обіймати один одного гріючись. Кейлін сиділа облакотив лікті на коліна і спостерігала за грою яскравих іскор і тріском сухих гілок у полум'ї. Вона ворушила щелепою з боку на бік ( дівчина робила так завжди, коли про щось думала). Здавалося, можна було розрізнити, як крутяться сотні шестерень у її мозку. Окрім лайки солдатів і дзвону клинків вона не чула нічого, хіба що власне важке дихання.

Раптом позаду почувся шум кроків, що наближалися, і всі біженці обернулися на джерело звуку. Усі, крім Кейлін. Та вперто дивилася на вогонь.

- Кейлін Ребіндер! – пролунав чоловічий бас за спиною, від чого тілом побігли колючі мурашки.

Подумки дівчина благала, щоб незнайомець пішов і залишив її у спокої.

"- Один. Два. Три..."

— Ребіндер?! - Ще раз повторив солдат, і тільки коли всі присутні зрадницьки подивилися на дівчину, яка міцно стискала кулаки, та розвернулася.

— Це я, - прошепотіли пересохлі губи, хоч Кейлін планувала сказати це трохи голосніше.

- Вставай, - наказав воїн і підійшов до полонянки грубо смикнувши за її ланцюги, - Капітан Данкан хоче бачити тебе.

" - Данкан? - Подумала розгублена дівчина, - Гласен Данкан, капітан королівської гвардії? Ось що за важливий гість тут розбив табір! - здогадалася вона. "

Солдат, від якого пахло не краще, ніж від інших бранців, потягнувся за ключем у своїй кишені. Його одяг просочився багатоденним потом, на обличчі виросла неохайна щетина, а його очі налилися червонуватим відтінком.

Чоловік вставив ключ у замок і зняв з Кейлін кайдани, які пов'язували її із загальним ланцюгом бранців. Ось він, момент коли може вирішиться доля молодої біженки. Тепер вона може щосили рванути назад в ліс і бігти, поки не впаде від втоми, тепер вона навіть не дихала відчуваючи сп'яніння свободи. Але тільки юна Ребіндер встигла усвідомити, що пута більше не замикаються на її тендітних зап'ястях, її руки грубо загорнули за спину і скували новими наручниками. Дівчина стиснула зуби від злості і спробувала вдарити ногою солдата, який знову закував її. До них підійшли ще кілька вартових і тепер вони повели її до найбільшого намету табору. 

Кейлін злякано обернулася на решту бранців. Ті сиділи мовчки, на їхніх очах блищали сльози, а губи все ж таки шепотіли мовчазне "прощавай". Можливо, зараз її уб'ють, спочатку вони виб'ють з неї всю інформацію, що вона здатна розповісти. А знала Кейлін багато: розташування нового табору, кількість біженців, союзників, які допомагали їм, таємні тунелі. Ні. Вона краще з'їсть свого язика, ніж видасть ні в чому невинних людей. За те вона стала споглядати все, що могло б завадити її втечі: зброя, багаття, озброєні солдати. Вона оцінювально пробіглася по рядах ящиків, намагаючись зайняти голову чим завгодно, але не тим, куди її ведуть.

Нарешті Кейлін заштовхали в намет. Дівчина поспішила озирнутися в пошуках зброї, або хоча б натяку на будь-яку знаряддя тортур - нічого. Схоже, сьогодні її калічити не збиралися, якщо король не знайшов особливих способів тортур для біженок та злодійок.

Всередині намет здавався ще більшим, ніж зовні. Біля стін лежали дерев'яні ящики щільно забиті цвяхами. У самому центрі стояв письмовий стіл, на ньому лежало безліч паперів і горіла лише одна свічка. Підлога була встелена м'яким килимом, так що брудні та промоклі ноги Кейлін нарешті відчули під собою щось приємне. 

Солдати, які вели полонянку, відступили назад загороджуючи єдиний вхід у намет. Вони байдуже подивилися на неї, коли дівчина розчаровано обернулася на свою останню надію.

— Кейлін Ребіндер, я гадаю? - і вона побачила його, високого чоловіка, що раніше стояв у глибині темряви намету.

Незнайомець був набагато вищий за Кейлін. Його очі були настільки темними, що спочатку полонянці здалося, ніби вони й зовсім чорні. Волосся, кольору темного шоколаду впереміш з вугіллям, були ідеально зачесані назад. Капітана прикрашала королівська форма темно-синього відтінку. Чорний кафтан, що більше був схожий на плащ, нагадував капітанську тінь, яка слухняно йшла за ним по п'ятах. Від нього віяло смертю та небезпекою. Це дівчина відчула одразу. Але вона не могла ігнорувати його природню красу. Якщо б його руки стиснулися на слабкій шиї Кейлін - та негайно б зламалася. Виріши він, що очі Кейлін більше ні до чого - виколе їх без зволікання. Полонянка глибоко вдихнула, вона бачила супротивників і страшніше. 

- Я Гласлен Данкан, - поспішив представитися він, - Капітан…

- Я знаю хто ви, - перебила його Кейлін, не бажаючи вислуховувати перерахування титулів та повноважень її ворога. Він лише підтиснув губи на зухвалість і продовжив поправляти рукав.

Дівчина тут же вилаяла себе за нерозсудливість, не кожен зміг би так нахабно перебити капітана королівської гвардії, праву руку короля та просто чудового військового. Про подвиги капітана, якщо так можна сказати, Кейлін чула багато. Чоловік напевно й не підозрював, що кілька разів мало не впіймав її. Але це було давно, в тому самому минулому, яке Кейлін віддала перевагу забути.

- Що ж, - на подив полонянки, капітан розплився в хитрій посмішці. Він не став кричати на неї, не став вимагати покори, або питати якусь там біженку, як вона посміла перебити його, - Довгий час мій король, - він провів рукою вбік і обійшов стіл, - шукав останню вцілілу відьму, щоб врятувати нас усіх від смертельного прокляття, – чоловік говорив коротко, не розтягуючи історію. Він не дивився на полонянку і намагався не звертати уваги на дзвін її кайданів.

Цю історію Кейлін чула багато, дуже багато разів. Напевно тому, що сама мала надії знайти ту, хто допоможе їй врятувати Лісгард. Це було до того, як дівчина остаточно здалася, до того, як вирішила покинути дім. 

- Що вам знадобилося від біженців? - Нахмуривши брови випалила Кейлін, - Ці люди слабкі, серед них старі і жінки, - вона зробила крок назустріч і спробувала вивільнити руки, міцно скуті за спиною.

Гласен стежив за кожним її рухом трохи піднявши підборіддя, він дивився зверхньо, ​​але все ж таки здивовано завмер і з обережністю підняв підборіддя. Порив незнайомки захистити свій народ глибоко вразив його, але й не менш дратував. Здавалося, він принюхувався до неї... Так, він точно принюхувався...  

- У короля є причини не випускати жителів із країни, – суворо відповів воїн, – Закон було видано п'ять років тому, а ви – порушили цей закон. - Він сказав це помірним, холодним тоном. Так, так... Той самий безглуздий закон, який забороняє жителям залишати землі вмираючої країни. Король усе обіцяв і обіцяв, що це закінчиться. Але смерті мешканців говорили про інше. 

Кейлін продовжувала свердлити його ненависним поглядом. Вона чудово розуміла, що абсолютно безсила.

- Мешканці Лісгарда вмирають! – відчайдушно сказала скута дівчина, – Чому наш правитель, який зобов'язаний забезпечити нам комфортні умови існування, не здатний дати лісгардцям нормального життя? Чому ж ми – злочинці, якщо вирішили знайти кращої частки? - На останніх словах вона буквально задихалася, настільки хотіла висловити все в обличчя комусь із правлячої верхівки. У глибині її все ще говорила образа. Вона знала, напевно знала при кому на троні Лісгарду було значно краще.

- Злочинці? - перебив її воїн, - Чи не ти прославила себе тим, що стала злодійкою старовинних реліквій? - він наблизився до її вуха і майже прошепотів: - Скільки мирного населення ти обікрала?

- Я не...

- Досить, - застережливо промовив капітан, цей наказ більше був схожий на низький рик, від якого Кейлін застигла. У її горлі завмерли слова, які дівчина планувала продовжити викидати у воїна.

Кейлін відчула як гостре лезо впирається їй у шию. Вона опустила погляд і усвідомила, що капітан Данкан тепер наставляє на неї свій меч. В секунду він виявився поруч, підкравшись так тихо, що дівчина навіть не встигла нічого помітити. Тепер від смерті її відділяла лише рішучість королівського пса. У їх поглядах щось прослизнуло. 

- Чудово, капітан, - вона зробила крок назустріч, так що лезо трохи натиснуло їй на горлянку, виступила маленька крапелька крові, але дівчина і бровою не повела. Куди поділася її розсудливість? - Давай, убий мене. Скоро в цій країні не залишиться нікого, крім тебе і твого улюбленого короля! - Вона проціджувала слова вкладаючи в них весь гнів, який збирався в ній останні роки. Говорило в ній і зловтіха, бо Ансгар довів усім свою нікчемність.

Тепер між нею та капітаном залишалася зовсім маленька відстань і холодне лезо меча. Здавалося, навіть звуки навколо стали тихішими, поки по тілу не прокотилася гаряча хвиля, що повертає в реальність. Серце всередині билося з такої шаленої сили, що здавалося, ось-ось вирветься з грудей і зламає ребра.

Дівчина шалено боялася, але все ж таки кидала виклик капітанові.

- Ти потрібна правителю, - нарешті сказав Гласен, через кілька хвилин мовчазних глядалок. Дівчині навіть здалося, що він намагався переглянути її череп наскрізь, побачити кожну її думку.

- Навіщо? – стояла на своєму полонянка.

Капітан Данкан прибрав меча і випростався. Він зневажливо оглянув стоячу перед ним з ніг до голови, що привело її до сказу. Напевно, зараз воїн боровся з бажанням прикінчити полонянку і наказом, за яким він не повинен був цього робити.

— Бо ти, Кейлін Ребіндер – остання відьма Лісгарду.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.