Частина 7

Кейлін подумала, що вона спала щонайменше п’ять годин, коли страх раптом виштовхнув її зі сну. Паніка знов накинувся на дівчину, висміюючи те, що її своєчасний напад у другій половині дня перервався. Полонена різко підвелася на ліжку й судомно впилась нігтями в ковдру. Її серце забилося, як дзвін у грудях, і міцні вузли задухи стиснули шию.

" — Повітря... – подумала Кейлін, — мені потрібно свіже повітря."

Дівчина встала і на зігнутих ногах підповзла до вікна. Спробувала потягнути за ручку — марно. Знову й знову, Кейлін намагалася відчинити вікна, доки не зрозуміла, що вони навмисно зачинені. Ніби їй вистачило б відчаю стрибнути з третього поверху. Вона продовжувала безглуздо смикати віконниці, стукаючи по ним руками.

Попри особисті страхи, Кейлін відчинила двері й визирнула у темну ніч коридору. Заборони на її пересування в вежі не було, а середина ночі не обіцяла несподіваних зустрічей. Перемігши страх, вона блукала по темних коридорах. Тримаючись рукою за стіни, дівчина ступила босоніж на мармурову підлогу, і здавалося, що вона навіть не відчула холоду, що йшов від кам’яних плит.

Кайлін не помітила, як завела себе у глухий кут. Попереду були двері: величезні, різьблені, білі віконниці. Візерунки зі слонової кістки розповідали про битву, що відбувається десь у долинах Лісгарду. Кайлін відчинила двері й завмерла від подиву: перед нею була величезна кам’яна кімната, на яку вежа не могла розраховувати. Кімната була схожа на сіру печеру, тільки з ідеально гладкими стінами та підлогою, навідміну від стелі. Зверху висіли сталактити темного кольору, вони, як колючки, ніби мали намір впасти комусь на голову. На секунду дівчина забула про свій напад і продовжила просуватися глибше в кімнату, одночасно розглядаючи все, що привертало її увагу.

" — Це ванна кімната, – здогадалася Кейлін."

Порівняно з тією маленькою кімнатою, що належала їй - ця здавалася просто величезною. Струмки води стікали прямо зі стелі, дівчина підняла голову до гори і помітила маленькі дірочки, з яких з'являлися срібні води. Кімнату освітлювало лише місячне сяйво, що падало з настільки ж величезних вікон. Дуже дивне рішення - вікна у ванній, Кейлін посміхнулася цій думці і пішла далі. У самому кінці кімнати, в підлозі біля стіни, був вирізаний невеликий басейн. Він був досить глибоким, але водночас дуже вузьким. З поверхні води виходила прохолодна хмара, наче полонена стояла біля берега гірської річки.

Кейлін засунула руку у воду, та була крижана. Вона розслабила пальці і ліниво гладила поверхню води, викликаючи її брижі. Від прохолоди кінчики пальців трохи поколювали.

— Ребіндер? – ззаду почувся здивований шепіт.

Дівчина здригнулася і від несподіванки мало не впала у воду. Вона повільно повернула голову, проклинаючи себе за те, що сьогодні взагалі вирішила вийти з кімнати.

Гласен стояв перед нею, його обличчя було непроникним, але його погляд розгублено обвів дівчину. Він ніби перевірив, чи все в порядку і з якою метою вона прийшла сюди. Чи була якась небезка, яка змусила дівчину шукати капітана?

– Я просто... – судорожно видихнула вона, – я шукала балкон чи...

– Тож, чому ти шукала балкон у моїй ванній кімнаті? – Куточок його губи згорнувся до гори.

Заціпеніння Кейлін відразу пройшло, і вона нахмурилась, підвівшись на ноги. Дівчина обтрусила руки, пускаючи крижані краплі води на підлогу, і нарешті прийшла до тями.

– Я не знаю, яка це взагалі була кімната. Моя ванна знаходиться в моїх покоях, і я думала, що тобі і твоїй зухвалості було б досить такоїж самої за розміром. Але, мабуть я помилялася, – вона подивилася на капітана і застигла в здивуванні, він був одягнений тільки у рушник, що ненадійно пов'язав на стегнах.

На його грудях віднілися сліди білосніжних шрамів, що так чітко було видно при місячному сяйві.

Кейлін застигла. Вона не наважилася підійти до Гласена, або просто дивитися в бік. Замість цього дівчина продовжувала дивитися на нього. Чоловіче тіло виглядало в край тонованим, м'язи на руках і ногах, вказували на те, що їх власник витратив більше, ніж один рік відточуючи свої навички.

– Милуєшься мною? – він підняв брову і вибив нічну гостю із роздумів.

– Досліджую, – дівчина не розгубилася і демонстративно стиснула губи, – ти повинен був провести мені екскурсію по вежі, так що ти цілком міг передбачити таку ситуацію, – вона обвела пальцем кімнату. Ніхто не збирався тикати полонянку носом туди, де їй з'являтися заборонено.

Слухач ще більше підняв бров, тепер він з подивом спостерігав за співрозмовницею, яка порушила його відпочинок. Темне волосся капітана було вологе, мабуть, він щойно закінчив приймати душ. Але, Кейлін хіба побачила когось, коли зайшла у кімнату? Вона продовжувала дивитися на його волосся, поки їй не здалось, що місцями воно сивіє. Дійсно, серед темно-коричневих пасм миготіли сріблясті, які раніше руйнівниця прокляття не помічала.

– Хтось займався твоїм лікуванням? – нарешті порушив тишу чоловік.

Кейлін витріщилася на нього, розмова за таких обставин здавалася дуже недоречною.

– Якщо ти говориш про мої напади, – полонянка прикусила губу, – вони не лікуються, – вона підняла підборіддя і сумно подивилася вперед.

– Ти цілителька? – він трохи підійшов до неї, на що Кейлін здригнулася. Але потім повернувся, обійшовши її, і взяв інший рушник, все ще тримаючи руку, що була на його стегнах.

Кейлін справді мала талант до зілля та ліків – це єдине, що дозволяла її бабуся. Але без магічного таланту слова, сказані над відварами, залишаються лише словами. А максимум, що могла зробити  неведма – прості відвари, або ліки від легких захворюваннь. (Правда, деякі легкі захворювання – не означає не смертельні.)

– Так, – вона поняття не мала, звідки капітан міг це знати, але тут дівчина згадала Хеміша, який напевно згадував про це, і від роздрату заплющила очі, – я можу вилікувати біль, хворобу, рани, але не свої напади.

Капітан продовжував дивитися на неї. Він мовчки чекав відповіді.

– Це все в моїй голові, – роздратовано буркнула дівчина, – тут відвари не допоможуть.

Гласен продовжував дивитися, на що Кейлін відповіла тим самим. Її сорочка приємно лоскотала щиколотки, а босі ноги досить змерзли, щоб стояти на холодній підлозі здавалося нестерпно боляче. Волосся, розпатлане по плечах Кейлін, зігрівало шию від протягу, але вона як і раніше відчувала себе до гола роздягненою і кинутою в крижану воду.

– Завтра ти маєш прийти в сховище, – нарешті сказав капітан і опустив погляд, – Король питав мене про це… – він завмер хмурячись, спогади промайнули в його очах, від чого чоловік здригнувся.

– Я… – дівчина судорожно вдихнула, – Я не можу… Ти ж бачив, чим це закінчилося того разу, – вона розгублено розвела руками і благаюче подивилася на чоловіка.

Він стояв нерухомо, він не піддався на відчайдушне благання полоненої, і піднявши голову сказав:

– Це наказ, відьмочка, – нахмурився капітан, піддавшись ближче і взявши Кейлін за підборіддя. Дівчина інстинктивно обхопила своїми руками його зап'ястя, але чоловіча хватка залишалася на її обличчі, – Мої накази не заперечуються, – він прошипів це їй крізь зуби, при цьому його шепіт здавався зовсім не строгим, або лякаючим, навпаки – він був дуже ніжним і навіть грайливим.

Кейлін дивилася в обличчя капітана не приховуючи ненависті. Вона придушила страх більш яскравими відчуттями. Тепер здавалося таким абсурдним – стояти у чужій ванній із піднятим підборіддям, яке тримало міцна чоловіча хватка. Вона здогадалася не язвити своєму наглядачу, та зробила глибокий вдох. 

– Добре, – вона заплющила очі і розгорнула ніздрі, – я спробую.

" – На його совісті, якщо щось станеться, – подумала вона, і продовжувала дивитися в карі очі."

Капітан Данкан на мить пом’якшився, в його очах промайнув жаль, а може, відраза.

– Лягай спати, Ребіндер, – чоловік відпустив руку, – вранці почнемо тренування.

" – Тренування? – Кейлін відійшла назад – Невже капітан щось говорив про тренування? "

– Я бачу здивування в твоїх очах, – сердито зауважив Данкан, – Поки ти в моєму розпорядженні, я постараюся зробити все, щоб зайняти твій вільний час. Враховуючи, що завдяки тобі, у мене зараз також немає важливіших речей.

– Навіщо тобі це? – вона здивовано похитала головою Кайлін – Чому ти мене тренуєш?

Якщо Кейлін проживе не більше кількох тижнів, раптове завзяття капітана тренувати її здавалося більш ніж дивним. Вона обережно подивилася в обличчя підтягнутого королівського пса. Навряд чи тренування – були для нього чимось незвичними. Вірніше – це було одне із занять, яким тут витрачають свій час.

– Побачимось вранці, –  відрізав чоловік вийшовши з кімнати першим, і залишивши Кейлін розгубленою.

***

Кейлін так і не змогла заснути. Вранці капітан Данкан прийшов за нею, і вони вирушили до гробниці. Чоловік був одягнений у знайому сорочку та шкіряні штани. Він порадив Кейлін одягнути щось підходяще для їхнього сьогоднішнього тренування, на що полонянка демонстративно викинула з шафи всі сукні, що були гарно розвішані на дерев'яних вішалках.

Бріт прийшла вчасно і принесла дівчині топ і такі ж штани, як і у Гласена. Чорна шкіра була надійним матеріалом, здатним захистити свого носія від дрібних порізів або ударів. Пояс доходив мало не до грудей, штани чудово сиділи на талії утворюючи більше корсет, ніж пояс.

Тепер відьма та капітан стояли перед кам’яними дверима склепу. Гласен байдуже вставив ключ у замок і відімкнув кам'яні двері, а дівчина й не посміла зрушити з місця. Кожен її м'яз був напружений до краю, що не дозволяло їй зробити навіть маленький крок.

Капітан увійшов до зали першим, він одразу ж взявся за старе заняття – роздивляння могильних плит у пошуках чогось. Цього разу Кейлін, якїй ніякої ​​справи до книги не було, почала спостерігати за своїм наглядачем. Вона пильно стежила за кожним його рухом, тоді як він навіть не глянув на неї.

Гласен підходив то одного надгробку, то до іншого. Він читав те, що було написано на них, рукою обтрушував рельєфні літери від пилу, а потім стукав пальцями по кам'янистій поверхні. Кейлін і сама спробувала вчитатися в текст, і з подивом виявила, що він написаний іаханійською - старовинною, майже забутою мовою. Відьми Верховного Ковена знали її із досконалістю, що дозволяли їхні роки життя. Але звідки королівська ворона могла знати вимерлий діалект? Навіть Кейлін, чия бабуся неодноразово намагалася навчити дівчину іаханійської грамоти, не змогла довести її знання до досконалості.

Книга все ще лежала на кам’яному столі. Кейлін нарешті відвела увагу від капітана і звернулася до Завіту.

" – Знов ти? – почувся знайомий неприємний голос."

Кейлін здивувавалася, але сприйняла вереск у вухах спокійніше. У неї був час, достатньо часу, щоб подумати.

– Скажи, як тебе читати? — прошепотіла дівчина, стискаючи кулаки.

" – Хто ти? – книга знову запитала: Хто ти, дівчино?"

Раптом Кейлін нахилився вперед. Вона швидко підійшла до священної книги й схопилася руками за стіл, здивована власною сміливістю. Повиснувши над папером, дівчина прошепотіла:

– Якщо ти не скажеш мені, як зняти прокляття, то магія не повернеться до Лісгарда, — навмисне повільно промовила дівчина, обпалюючи очима жовтий папер, — ти скажеш мені, як зняти прокляття, і тоді я ... — дівчина зупинилася, боячись, що капітан Дункан все чує.

Вона підняла погляд, притискаючись грудьми до столика, але чоловік, як і раніше, ходив уздовж стін.

– Будь ласка, – благаюче сказала невідьма, знову повертаючись до книги на столі.

Завіт покірно мовчав слухаючи кожне слово. Здавалося, він навіть бурчав.

" – Хто ти? – ще раз пролунав голос у голові, але вже в іншій інтонації. Більш тихий, більш переляканий, спокійніший, – Хто ти, дівчинко? – Завіт не продовжить, доки не доб'ється відповіді на запитання."

– Мене звуть Кейлін, – дівчина схилилася ще нижче стискаючи пальці в білий мармур, – Я онучка Гелли, – вона примружила очі, – Ти ж пам'ятаєш Геллу?

– Гелла ... – заспівала книга, – Гелла мене створила, звичайно я пам'ятаю її.

– Будь ласка, – ще раз заблагала дівчина.

Вона нахилилася досить, щоб відчути запах старого паперу. Раптом з її носа з'явився тонкий струмок крові. Вона швидко стекла по губах, підборідді і капнула на книгу. Кейлін злякано спостерігала за цим, боячись що зіпсує священну річ, проте правильність того, що відбувається, глибоко вкоренилася в її думках. Сторінки почали швидко перегортатися, надаючи жахливий шум.

Дівчина відштовхнулася назад, а капітан уже стрімко прямував до них.

– Так, дівчинко, – знову засміялася книга, – Кров Гелли тече в твоїх венах, – вона шалено пищала кожне слово, знову жахаючи дівчину. Сторінки, як і раніше, литали туди сюди, а книга буквально підлітала на місці.

– Що відбувається? – Гласен спробував доторкнутися до книги, але Кейлін обсмикнула його.

– Нам вже час, – вона подумала, що залишити книгу у спокої буде найвірнішим рішенням. Капітан кивнув у знак згоди і вивів дівчину зі склепу. Біля самого входу він дістав хустку і простяг Кейлін.

– У тебе кров.

Невідьма все ще підозріло озиралася на Завіт.

– Розмови з книгою забирають багато сил, – підсумувала вона, прикладаючи тканину до носа. На темній матерії тут же виступила червона пляма. Насправді вона гадки не мала, що щойно сталося.

– Ти з нею розмовляєш? – капітан здивовано дивився на полонянку.

– Так, але ... – Дівчина вирішувалася, чи варто зараз розповісти про свої спостереження. Вона не вірила, що королівська ворона здатна на співчуття. Спочатку варто було розібратися на чийому боці він грає, а потім уже розповідати про все інше. – Це важко, – вона відвернулась і почала підніматися сходами. Якщо Кейлін не здатна прочитати книгу, можливо книга могла б їй розповісти те, що написано в ній. Малоймовірно, адже самі знання у книзі знаходяться під закляттям, але все ж...

Капітан наздогнав її і не зводив очей з тендітної руки, що притискала до носа закривавлену тканину. Він і не збирався скасовувати сьогоднішнє тренування, навіть не планував. Часу в них залишалося не так вже й багато, і поки що король не виявляв особливого інтересу до Кейлін, але це рано чи пізно сталося б.

– Навіщо мені тренування? – Порушила тишу дівчина, – Я не затримаюся в замку більше двох місяців.

Гласен глянув на неї скоса.

– У мене є підозра, – почав чоловік, – що король захоче зробити тебе відьмою при дворі, – капітан схрестив руки на грудях, – Так що доведеться нам терпіти один одного ще довго, – він упустив цю фразу з награним сумом.

Кейлін засмутилася. Вона завмерла і тепер повернувши голову на супутника, почала здивовано ляскати віями.

– Чому ти так думаєш? – нарешті змогла запитати вона.

Погляд капітана висловлював нудьгу і спокій, але він поспішив відповісти на запитання:

– Чи тобі не знати, як працює прокляття? – Він жестом наказав продовжити йти.

– Прокляття глушить магію, ось від чого земля вмирає, – дівчина знову почала розмірковувати у слух, – Але по суті, земля не вмирає, – Кейлін завмерла здивована власної здогадки, – Вона повертається до початкового стану! – Усвідомлення мало не збило її з ніг.

Вона відчула на собі схвальний погляд капітана. Начебто чоловік розраховував на те, що доходити до співрозмовниці буде набагато довше.

– Правильно, – він знову похолов і продовжив йти, – Я знайшов хроніку Лісгарда і зрозумів – відьми прийшли на ці землі сотні років тому, і буквально створили своє королівство з нічого. Подумай, яку війну довелося б провести за такі родючі та гарні землі? Раніше тут нічого не було, тільки степ і болота, – капітан продовжував свою розповідь, поки Кейлін уважно слухала і скрині в її голові стрімко захлопувалися – Гори, річки, навіть морський берег – це все результат магії.

Дівчинка була дуже мала, щоб Гелла розповіла їй про це. А коли Кейлін підросла – видобути цю інформацію було не від кого. Звідки воїн короля знав так багато? Яке він взагалі мав відношення до всього цього? До неї, зокрема?

– Я тільки одного не зрозумію, – перебила дівчина, вона склала руки попереду і задумливо терла долоні, – Якщо король знав про це, він же не настільки дурний, що вбивати всіх відьом і залишати країну на свавілля.

Капітан звів брови і суворо глянув на Кейлін. Він почекав, але потім видихнув і сказав:

– Думаю, що він не знав, на чому саме будуються ці чари.

За те Кейлін знала. Здогад стрімко промайнув у її голові, по погляду капітан зрозумів про що вона думає. Але Ребіндер не поспішала тішити себе надіями, вона зробила кам'яне обличчя і проігнорувала німе питання в очах супутника.

Як і будь-які чари, прокляття Лісгарда трималося на чомусь. Щось, або хтось мав живити магію, і поки ця істота жива – прокляття житиме. Отже, залишалося знайти те, за що відьми закріпили своє прокляття. І лише книга, Священний Завіт міг це знати.

Зрештою, вони прийшли в зал для тренувань. Кейлін все ще думала про прокляття, тому не особливо помічала те, що відбувається навколо.

Зала, в яку капітан її привів нагадував круглий ринг, бойове поле. У пам'яті Кейлін тут же промайнули бойові ями, які дівчина відвідувала в надії заробити гріш. Найзбитковіші заклади Лісгарда промишляли ставками на боях, битися охочих було повно, як і глядачів. У таких підвалах завжди стояв нудотний запах поту та крові, сечі та дешевого алкоголю. Сама дівчина боролася лише зрідка, воліючи сходиться з найслабшими і незграбними опонентами.Солдат чи слуг поблизу не було, що дуже здивувало Кейлін. Не дивлячись на те, що заборони на її контакт із жителями замку не було, всіх, хто хоч якось міг її бачити – прибрали.

– Що ж, – почав капітан, – Розкажи мені про своє життя злодійкою, Ребіндер.

" – Спілкується зі мною, як з одним зі своїх солдатів, – роздратовано подумала дівчина."

– Нема чого розповідати, – знизала плечима Кейлін, стежачи за кожним рухом капітана. Він розвернувся до неї спиною і перебирав зброю, що висіла на стінах, – Останні п'ять років я виживала тим, що крала, – здавалося, гірше вже не буде і вона відкрито зізнавалася у своїх злочинах, – Іноді боролася в бійцівських ямах.

– Хм ... - Протягнув чоловік, нарешті зупинивши свій вибір на жердинах, – А решта часу? Їла ягідки в лісі? – В'їдливо помітив він, прямуючи у бік дівчини, – Бійцівські ями – дуже неналежне місце для дівчини.

Кейлін стиснула кулаки і невдоволено подивилася на нього. Чоловік розслабив плечі, та звернув свій погляд на вибрану зброю у своїх руках.

– Ох, вибач, я зовсім про це забула, – прошипіла вона, не розтискаючи зубів.

Капітан скинув бров і простяг Кейлін дерев'яну палицю. Вона важко лягла в жіночій долоні, і з перших хвилин почала приносити рукам дискомфорт.

– І так… – почав чоловік описуючи коло навколо дівчини в центрі зали, – Правила спарингу такі...

– Спарингу? – Перебила Кейлін, беручи жердину в обидві руки, – Ти сказав, що будеш тренувати мене, а не калічити.

Гласен завмер. Його обличчя виражало дратівливість і холодну готовність до бою.

– Доведи, що гідна залишатися не покаліченою і подивимося, – він постукав кінцем жердини по підлозі, – Правила, – нагадав він сам собі, і продовжив описувати кола навколо партнерки, – Не бити в голову, не покидати кола, – Кейлін побачила ледь помітну лінію позаду, – і постарайся не завдати собі каліцтва, – капітан підморгнув їй, – б'ємося до слова «стоп».

Без попередження він атакував, поки Кейлін усвідомлювала щойно сказане. Вона відреагувала і витягла жердину перед собою, блокуючи удар. Пролунав гуркіт, дівчині навіть здалося, що її дерев'яна зброя не витримає і трісне. – Думала ти будеш мене вчити, перш ніж перевіряти мої здібності, – вигукнула вона вислизаючи з-під чергового удару, – А ти виявляється просто вирішив помститися мені?

– Урок перший, – спокійно продовжив капітан, поки вони кружляли один навпроти одного, – завжди будь готова до атаки. На полі бою противник не даватиме тобі сигнал, – жердина вдарила Кейлін по нозі.

Дівчина скрикнула і опустилася на одне коліно. Гласен наносив по ній удари, не роблячи поблажок на те, що вона дівчина. Воїн ніби зовсім забув про те, що перед ним не один із його солдатів. Ребіндер відчайдушно підняла голову, капітан знову заносив над нею палицю. Тоді Кейлін перекотилася в бік від випаду Гласена, і вставши на ноги замахнулася, щоб ударити його по спині.

– Не погано, – відрізав капітан, продовжуючи кружляти дівчину в "танці".

Почалася черга атак, які Кейлін насилу відбила. Кожен удар у жердину віддавався болючими вібраціями в руках. Вони парирували атаками один на одного, тримаючи палиці в обох руках, і розгортаючись усім тілом кожного кроку.

– Ти тримаєш жердину так, ніби щойно підібрала з землі гілку, – сказав Гласен трохи відступаючи, – Це твоя зброя, а не випадковий предмет.

– Це якраз випадковий предмет, – гаркнула Кейлін. Палиця здавалася їй неймовірно великою, що робило будь-який її рух неймовірно незграбним. – Так пристосуй її до бою, у тебе просто не може бути під рукою меча і доведеться битися тим, що лежить під ногами, – капітану, здавалося, вже набридло це заняття. – Якби ти була воїном у моєму гарнізоні – тебе просто били б, доки ти сама не додумалася б як відбивати атаки.

У Кейлін стислося серце. Вона зробила випад, але невдало, чим і скористався Данкан. Удар майже прилетів їй по плечу, якби в останній момент вона не впала на підлогу.

– Слава Богині, я не перебуваю у твоїй гвардії, – хрипко простягла дівчина.

– Вставай! – наказав капітан, цього разу його крик відбився луною від стін.

Кейлін швидко піднялася і перехопила жердь зручніше.

– Уяви, що це продовження твоєї руки, – Гласен демонстративно провів знаряддям у повітрі і закрутив його кистю руки, – тільки ти спрямовуєш його, а не воно тебе. Ще раз!

Цього разу дівчина не почала зволікати і піддалася вперед. Вона переклала жердину так, щоб баланс чітко тримався по центру. Ніколи раніше їй не доводилося битися настільки довгим знаряддям, але в чомусь капітан мав рацію. Кейлін завдала удару, капітан тут же відбив його, але нападниця не дозволила чоловікові встигнути завдати відповіді. Вона продовжила низку атак, наступаючи все ближче і ближче, поки від власних ударів не почали боліти руки.

Незабаром гнів опанував на нею настільки, що вона вже не розбирала куди б'є і з якою силою. Їй просто хотілося згаяти на комусь увесь біль, що збирався в ній настільки довгий час. Треба визнати, що вона била й била, а капітан спокійно відбивав її удари. З таким самим успіхом вона могла бити по тренувальному поліну.

– Стало легше? – Запитав Гласен, коли у суперниці майже не залишилося сил.

Його обличчя залишалося спокійним, на відміну від розгніваної та почервонілої Кейлін. Чоловік відмахувався від неї як від набридливої ​​мухи, його дихання залишалося незмінним і сам він, здавалося, не особливо задіював сили.

– Ти б'єшся гірше, ніж десятирічна дитина, – сказав капітан, виходячи з кола.

Груди Кейлін все ще судомно стискалися від вдихів, вона розгнівано подивилася на ціпок в руках і шпурнула її в слід капітанові.

– Мені не доводилося навчатися битись, – дратівливо процідила Кейлін, після чого продовжила робити дірку поглядом у спині капітана.

Чоловік обернувся і здивовано підняв бров.   

– Справді   ? –  простягнув він і вручив Кейлін ножі, –  Твої рухи говорять мені про інше.

  

Дівчина проковтнула слова  і  по  дивилася на нього. Сталь лягла в почервонілі долоні, приємно охолоджуючи їх. Ножі були ніби  спеціально зроблені під Кейлін. Вона раптово відчула себе впевненіше, така зброя подобалася їй значно більше. Металева рукоять була прикрашена позолоченим різьбленням, а сама сталь – начищена до блиску. 

  

– Ще раз, Ребіндер, – воїн теж взяв собі пару ножів, він почав розглядати леза, – Цього разу не стримуйся, – чоловік прийняв бойову позицію.

  

 Саме собою заняття крадіжкою мало на увазі хорошу фізичну форму. Втікати від солдатів,  або ховатися піднімаючись по стінах – завдання не з простих. Більше того, Кейлін не раз потрапляла у вуличні бійки між бандами бандитів: переходила дороги важливим особам,  або крала чужий видобуток. Виходити звіддти живою  дозволяв лише успіх і нехай невеликий, але вишкіл.

Гласен знову атакував розгорнувши ножі лезами вздовж рук. Він рухав ногами, як кіт м'якими лапами, але при цьому завдавав ударів з кам'яною, впевненою силою. Все це вміщалося за байдужим виразом обличчя. Кейлін теж не відставала, спочатку вони знову кружляли один з одним, підлаштовуючись під темп. Це більше було   схоже на репетицію вальсу, ніж на бійку. На напівзігнутих ногах дівчина рухалася слідом за капітаном, копіюючи його рухи та уважно виглядаючи слабкі місця супротивника.У кожного є особливі «риси», як називала це дівчина: звичка крокувати лише правою, робити хибний випад перед ударом. Все це потрібно було вміти підловлювати і перетворювати слабкі сторони супротивника на свою перевагу.

  

– Ти дуже явно намагаєшся вивідати мої слабкості, – позначив він і вдарив рукою в районі пояса Кейлін.

  

Суперниця озлоблено ахнула і вивернулася. Але потім розгорнулася, щоб ударити ногою. Удар припав би прямо в груди, як би  Гласен не   обхопив обома руками жіночий чобіт і тепер тримав у кам'яному хваті. Вони зустрілися поглядами. Кейлін підстрибнула і вхопилася руками за плечі капітана, підтягнувши вільну ногу, вона постаралася вдарити Гласена в ніс, але той швидко відпустив руки і буквально жбурнув відьму на підлогу.

Кейлін приземлилася на ноги, і озлоблено підвела голову. Вона важко дихала, і в її  очах уже розпливалися темні кола. Капітан трохи підійшов до неї, після чого вона зробила мах ногами і вдарила по його кісточках. Чоловічі ноги ледь нахилилися, але спроба була зарахована. Гласен посміхнувся. Дівчина піднялася на ноги, виставляючи вперед кулаки. Вона міцно стискала рукоять ножів, сподіваючись, що вони не поранять її саму.

Він ударив правою. Кейлін ухилилася і відповіла тим же.

Через кілька серій атак і безрезультатних ударів, дівч ина злісно прогарчала. Вона була готова накинутися на капітана вже не дотримуючись правил. Зрештою, вона спробувала обхопити його шию і повалити на землю, але сама виявилася придушена чоловічим тілом.  

Гласен придавив обидві її руки до підлоги тримаючи їх своєю, і притиснув її ноги сівши зверху. В другій руці  в нього, як і раніше, лежав ніж, який тепер притулявся до жіночого горла.

Кейлін судомно дихала, намагаючись відновити нормальне серцебиття. Вона почувала себе приниженою та злою, переможена дивилася на чоловіка не приховуючи цього. 

  

– Ти не погано рухаєшся і увертаєшся, – поділився спостереженнями капітан, – Але нападати ти абсолютно не вмієш. Більше того, твоя тактика – огидна, і у разі бійки чи нападу, я впевнений, ти віддаси перевагу втекти.  

  

Вона здивована підняла брови.

  Гласен повільно прибрав ніж від її горла, але, як і раніше, не звільняв жіночіх рук.

  

 – То до чого ти додумалася? – капітан дивився на її обличчя не відриваючи очей.

  

– Про що ти? – Кейлін ще раз спробувала вивільнити руки, але суперник міцно тримав їх.

  

 Чоловік ще раз уважно подивився на дівчину, його погляд висловлював щось недомовлене. Ніби він мав намір щось сказати, але в останній момент підібгав губи і відсторонився випустивши суперницю.

  

– На сьогодні все, – капітан простежив за тим, як Кейлін вставала, – Якщо король справді має намір залишити тебе в живих, ти маєш навчитися боротися, – Гласен замовк, – Не тільки фізично…

Чоловік залишив зал і Кейлін поспішила слідом.

  

 – Спробую не розплакатися від своєї поразки, – буркнула невідьма.

   ***

  

 Наступного дня капітан мовчки зайшов за підопічною, відвів її в склеп і назад у кімнату. Він залишався похмурим і мовчазним, начебто весь час обмірковуючи щось. А Кейлін просто не наважувалася запитати що з його настроєм. Після того, як Кейлін безуспішно простояла над мовчазним Завітом благаючи сказати хоч щось, дівчина з тріском захлопнула його. Гласен відвів її все в ту ж саму залу, де розповів їй основні правила ведення бою. Чоловік показав підопічної кілька прийомів та секретів, які не рідко використовував сам. 

  

– Бріт? – Кейлін увійшла в кімнату і спантеличено завмерла почувши шум.

  

Служниця квапливо запхала речі з шафи назад.

  

– Ти щось шукала? – Ще раз поцікавилася дівчина, насторожено піднявши бров.

  

– Нічого я не шукала, – пробубніла стара жінка, – просто прибиралася.

  

  Вона нахилилася за коробкою, що стояла поруч із дерев'яною шафою і взявши її за ручки, з легкістю підняла над головою. Кейлін широко розплющила очі, спостерігаючи за тим, як немічна служниця з легкістю ставить на верхню полицю важкий ящик. Сама Кейлін навряд чи підняла б його з незворушним обличчям, яке було у Бріт у цей момент.

***

– Зізнайся, – почала Кейлін акуратно обходячи Гласена, – тобі подобається мучити беззахисних дівчат.

З її чола капав піт, у руках дівчина тримала меч. Зброя лежала в долоні важким, майже некерованим шматком металу.

– Ти зовсім не беззахисна, – підморгнув їй капітан і вискалившись зробив випад.

Удар припав точно в середину леза, що передбачила невідьма і залишилася у виграші. Якийсь час їхні мечі залишалися схрещеними, обидва тиснули на них з величезною силою, не бажаючи відступати. Спадкоємиці Гелли починало подобається таке проведення часу.

– Гаразд, – нарешті видихнув капітан, – достатньо на сьогодні.

Дівчина здивовано скинула брови. Чи так вона почула? Данкан справді вирішив змилуватись над нею? Якщо так, це дуже «шляхетно» з його боку. Оскільки благородством від противника і не пахло, Кейлін не відступила і не розслабилася. Вона продовжила тримати блок обома руками, вхопившись за ефес меча.

– Розумна дівчинка, – один куточок губи капітана поповз угору, – Але тепер, – він ступив назад і повільно відвів лезо клинка Кейлін убік, потім притиснув його до підлоги, – справді достатньо.

Дівчина надула губи, хоч вона ледь стояла на ногах. На здивування, їй подобалося мучитися тренуваннями. Відчуваючи фізичну втому, їй не залишалося часу переживати за своє життя.

– Мені майже вдалося, – прошипіла невідьма ловлячи на собі погляд воїна.

Він похитав головою і похмуро посміхнувся.

– Хочеш їсти? – Чоловік підняв темну бров. Вирчання в животі Кейлін сказало саме за себе, але вона все-таки завбачливо запитала:

– Обід подадуть тільки через три години, – вона підняла з підлоги каптан, який декілька хвилин тому воліла зняти, швидше зірвати, з себе.

Гласен посміхнувся ще ширше, віщуючи реакцію підопічної на його слова. Він простежив поглядом за тим, як дівчина нахиляється, а її темне волосся ліниво скочується по плечах.

– У казармах уже подали, – він схрестив руки.

Що це було? Виклик? Що ж, у такому разі вона не...

– Гаразд, – знизала плечима Кейлін.

" – Що ти робиш? – запанікував внутрішній голос."

Потреба в їжі була не настільки сильною, що б ризикнути зануритися в казарми, які сповнені ворожих солдатів. Але з одного боку: так дівчина зможе розвідати ці території та оцінити перевагу війська. А з іншого – з нею був головнокомандувач усіх гвардійців. Мабуть, шанс уціліти у неї все-таки був, тільки якщо сам капітан Данкан не вирішить, що час їй побачитися з бабкою.

Гласен кивнув і мовчки наказав йти за ним. Кейлін навіть не переодяглася, мокра сорочка і курний каптан робили її схожою на жебрачку. Хіба що вона такою не була.

Казарми були величезною прибудовою до замку. Кейлін завжди дратував цей витягнутий будинок, від якого завжди несло смердю і кров'ю. дівчині здавалося, що високі та білі стіни замку не виглядають вдало поруч із цією дивною, і до жаху негарною спорудою. Якби вона була відьмою, рознесла б будинок на тріски, а солдатів переселила б у більш відповідні місця. Проте, зараз у казармах жили ворожі воїни, ті, хто спалював відьом.Ті, хто беззаперечно дотримувалися наказів Ансгара і ті, хто повністю причетний до всіх бід Лисгарда. Вона з радістю влаштувала б пожежу або щось, що вигнало б цих варварів з її королівства. Від цих думок, у голові у спадкоємиці Гелли почалася повна плутанина. Але їй треба було зберігати обличчя, для цих солдатів вона – трохи більше, ніж чергова бранка їхнього короля.

Гласен йшов ззаду, а дівчина трималася трохи віддалік попереду. Вона не опускала голови, хоч паніка трохи починала накривати її. Кейлін стискала і розтискала кулаки, залишаючи на долонях сліди від нігтів. Вона покусувала губи і намагалася відволікти себе спогляданням сіро-жовтих стін.

Капітан, мабуть, відчувши її стан, примостився якраз ззаду і поклав долоню на жіночу спину в районі талії. Кейлін злегка сіпнулася, але не відкинула чоловічу руку. Вони якраз проходили повз велику групу чоловіків. Ті жваво говорили про щось, стоячи вздовж довгого коридору. Вони спиралися ліктями на кам'яні колони в стінах, що обрамляли вікна. Раніше, мабуть, з вікон виднілися зелені сади, а не сірі та голі дерева. Невідьма уважно простежила за чоловіками, а ті побачивши капітана, витяглися і привітали його. Тільки його. На Кейлін, здавалося, ніхто не звернув уваги. Можливо цьому посприяв застережливий погляд головнокомандувача, який вона неодмінно побачила б, якби  повернулася трохи назад.

Дівчина починала шкодувати, що погодилася піти сюди. Напевно вона зробила так, тому що Гласен не очікував би, що таке "тендітне" створіння сунеться в подібні місця. Чому він запропонував їй піти сюди?

Кейлін перестала рахувати довгі та вузькі коридори. За весь шлях, який вони пройшли, дівчина не побачила жодного предмета меблів. Напевно, солдатам були ні до чого акуратні тумби, або хоча б стільці. Не було ні килимів, ні штор. Стіни вінчали десятки дерев'яних дверей, що вели до маленьких кімнаток. Дівчина встигла зазирнути в одну з них, коли двері були трохи відчинені: одне вікно, два ліжка та солом'яна підлога. В'язниця здалася б справжнім раєм, не те, що це житло. Розмісти Кейлін у такій кімнатці, вона б страждала від смутку і нудьги. Але дівчина тут же осікла себе за подібні думки, вона не була солдатом і жити таким життям їй не доводилося. Безумовно, вона теж брала участь у бійках, та неодноразово полювала за кимось. Але вийти на війну, воювати, боротися за свою країну... Такого їй ще не доводилося робити.

Кейлін зіщулилася, коли в ніс ударив неприємний запах спирту впереміш з потом.

– Навіть у бійцівських ямах пахло краще, – зізналася вона.

Капітан тихо засміявся, але він хмурнів щоразу, коли повз нього проходив хтось із його підлеглих. Чоловіки дозволяли собі голосно розмовляти, дехто навіть бився. Але, дивлячись на головнокомандувача, вони витирали закривавлені носи і розбредалися по кімнатах.

Незабаром, коли страх потроху відступив, Кейлін почала подумки підраховувати кількість воїнів. Вона збилася з рахунку на сто вісімнадцятому, коли повз стали проходити ті ж самі особи.

– Не надумай виставити мене в поганому світлі, перед моїми підлеглими, – ніби прочитавши її думки сказав чоловік.

Він все ще йшов ззаду, його рука все ще лежала на її попереку і він все ще не зводив очей з інших солдатів. Ніби він завів її в вовче лігво і кожен тут був готовий накинутися на відьму і роздерти на шматки. Але Кейлін і зараз не відштовхувала цей дивний жест, він потрібен був їй, щоб зрозуміти – тут вона не одна, тут у неї є захист. Хоча ще недавно цей «захист» стискав свої пальці на її шиї. Навряд чи щось із того дня значно змінилося. Якщо капітан і хотів залякати дівчину, що ж, йому це майже вдалося.

– Капітан Гласен, – проходячий повз хитнув головою.

Чоловік загострив увагу на Кейлін, від чого вона мимоволі випросталася. Під пильним поглядом незнайомця дівчина вигнула спину і підняла підборіддя. Вона очікувано завмерла, думаючи, що ж буде далі.

– Бедоір... – майже прогарчав Гласен.

Здавалося, між цими двома були роки ворожнечі. Солдат не виглядав стривоженим чи гнівним, він із легкою усмішкою дивився на пару. Його губи розповзалися ширше, оголюючи світлі зуби, по мірі того, як темний погляд блукав по тілу Кейлін.

– Що за тендітне створіння ти привів у наші казарми? – Ребіндер здивувалася поводженням і поблажливим тоном, якими звертався Бедоір до свого головнокомандувача.

– Іди куди йшов, – сказав загрозу Данкан, – не пам'ятаю, щоб я посвячував тебе у свої плани.

Нарешті погляд незнайомця відліп від Кейлін і тепер буквально впивався в сердитого Гласена.

– Наскільки ми обидва знаємо, – вояка склав руки за спиною, – король тепер довіряє мені більше, ніж тобі. І я, – він мало не засвітився від гордості й зухвалості, – мушу доповідати королю про найменші твої ухили від його наказів. То як, Гласен, це створення виявилося тут?

Чоловіки зустрілися похмурими поглядами. На секунду Кейлін здалося, що в повітрі зараз щось вибухне. Тиша повисла на стільки важка, що здавалося ніхто з солдатів не наважиться заговорити першим.

Вони мовчки дивилися один на одного, обіцяючи болісну розправу, і це було далеко не через те, що Гласен привів дівчину сюди.

– Це я попросила його, – випалила Кейлін, перш ніж встигла обміркувати свої слова. Їй хотілося якнайшвидше піти звідси, а іншого варіанту вона знайти не змогла, – Я попросила капітана показати мені казарми, – Бедоір повільно перевів погляд на розмовляючу, потім глянув назад на головнокомандувача, наче розгледів брехню.

– Тут не найкраще місце для побачень з юною дамою, – Кейлін полегшено видихнула, їй здалося, що обстановка трохи розрядилася. – Проте, я можу показати їй місця набагато красивіше, ніж це.

Бедоір тепер відверто розглядав Кейлін, чоловік хіба що не облизнувся від бажання. Невідьма скривилася і схрестила руки, намагаючись прикрити себе. Ніби погляд чоловіка міг бачити крізь білизну.

– Я вважаю за краще провести весь день тут, – солдат глянув на неї настільки їдко, ніби він сам був наскрізь просочений отрутою. Ходяча отруйна колба.

Потім незнайомець скривився в злісній усмішці, підморгнув дамі і розчинився в коридорі за їхніми спинами.

Цей бій Гласен виграв, хай і не без допомоги Кейлін. Дівчина встала на його бік не тому, що їй дійсно хотілося провести весь день у цьому жахливому місці, а тому що Бедоір здався їй найнеприємнішою людиною, яка коли-небудь зустрічалася їй на шляху.

– Хто це був, чорт забирай? –  Пошепки запитала дівчина.

Капітан довго мовчав, перш ніж нарешті відповісти.

– Бедоір, – чоловік нахилив голову, так, що б Кейлін змогла його краще чути, – він був у моєму підпорядкуванні все своє життя, але завжди майже наздоганяв мене. Я не беруся стверджувати, що він хороший в чомусь, крім війни. Але як солдат – він чудовий.

Ребіндер мало не подавилася повітрям, настільки її здивувало те, що капітан щойно визнав чиюсь перевагу.

– Тоді чому ти капітан королівської гвардії?

Чоловічі губи торкнулася похмура посмішка, вона захопила навіть куточки його темних очей.

– Тому що я – найкращий.

– О так, – Кейлін стрималася, щоб не закотити очі, – А ще ти до божевілля скромний.

– Безглуздо заперечувати те, що всі і так давно знають, – він підступно подивився на супутницю, – Якими ще епітетами ти мене назвала б? Я вважаю – чудовий?

Гласен розплився в посмішці, як задоволений кіт.

– Зарозумілий.

– Бажаний... – вів далі капітан.

– Набридливий, – не зупинялася Кейлін. Їй не подобалася затіяна капітаном гра, але зупинятись вона не збиралася.

– Пристрасний, – воїн насупився, – Подумай, скільки дівчат хотіли б опинитися зараз на твоєму місці.

– Тоді вони справжні дурепи, – невідьма зупинилася і ледь не вдарила кулаком об стіну, – Я не хочу слухати твої оди любові до самого себе.

– Оу, – капітан схопився за серце, ніби ці слова його поранили, – Я лише намагаюся розкрити тобі очі.

– Чи не дуже затяте прагнення придбати мою увагу, як для того, хто мене ненавидить?

Гласен завмер. Весь його жартівливий настрій миттю зник. Здавалося, в його погляді щось промайнуло, а в душі розбилася дуже важлива деталь.

Кейлін підібгала губи і мовчки пройшла повз нього. Ніхто з них так і не сказав жодного слова.

Нарешті довгі кам'яні коридори привели їх до обідньої зали. На подив там пахло досить приємно, ні натяку на колишній сморід чи випивку. Нічого, з того, що очікувала побачити Кейлін: не було ні крові, ні відрізаних голів чи кардинального хаосу. Великий зал був набитий воїнами, десятками чоловіків. Зізнатися, вони виглядали як справжня і сильна армія: підтягнуті тіла, грізний вигляд і, безумовно, ні краплі страху в очах. На обличчях деяких чоловіків зяяли білі смуги шрамів, але вони здавалося тільки пишалися цим. Майже кожен мав, якщо не темну бороду, то хоча б візерункове татуювання. На тлі всіх цих вояк Гласен виглядав надто чудово, надто ідеально. Він ніби був виточений з білого мармуру, коли як решта –  з грубого каміння. І хоч Кейлін пам'ятала наскільки він високий, наскільки його тіло перевершувало її власне – поруч з іншими солдатами він був просто юнаком з гарним обличчям. Тільки по темних очах Данкана можна було визначити через що він пройшов, його погляд був набагато старшим, ніж він сам. Було щось у його зіницях, щось що відрізняло чоловіка від його підлеглих. Щось говорило: він набагато розумніший, набагато підступніший, набагато небезпечніший, ніж усі вони. Побачивши, що навіть найбільші громили з повагою кивають Гласену, Кейлін перестала сумніватися у його авторитеті. І чим він тільки заслужив його?

Сама Кейлін нізащо не сунулася б у таке місце. Все всередині неї стиснулося, але вона намагалася не подавати виду, не для цього вона тут. Спадкоємиця Гелли стиснула щелепи і витягла шию, вона уявляла, як колись її бабуся так само поставала перед своїм військом, а після неї мати Кейлін. Що відчувала ця жінка? Страх, чи може гордість? Людська жінка керувала армією Верховних Відьом. Нехай і не довго, але Каллі була чудовою воєначальницею.

Зал наповнився вітальним рокотом, коли всередину зайшов капітан Данкан. Солдати застукали чашками по столу, багато хто з них усміхався, дехто вигукував вітання. Кейлін злякала їхня поведінка, вона смикнула плечима, але не опустила голови. Її уважний погляд кидався по залі, від одного вояки до іншого. Вона наголошувала на всіх деталях, займала голову сотнями здогадок.

Спадкоємиця Гелли увійшла до зали і зайняла місце на лаві поруч із Гласеном. Він посадив її з краю, завбачливо убезпечивши від інших воїнів. Але на превеликий жаль Ребіндер, чоловікові все-таки довелося покинути її, щоб принести порції обіду.

Як тільки капітан втік, Кейлін стала помічати десятки очей, спрямованих на неї. Невідьма підперла підборіддя долонею і втупилася перед собою, поки нарешті хтось із солдатів не заговорив з нею.

– Це ж ти, спадкоємиця Гелли? – чоловік сидів у парі чоловік від неї.

Дівчина повільно, навіть ліниво перевела на нього погляд. Вона стиснула щелепи, намагаючись не видавати свого хвилювання.

– Так, – коротко відповіла вона. Її повіки були напівопущені, а обличчя випромінювало байдужість. За кілька днів перебування серед мешканців замку, вона перейняла у них звичку одягати маски і була цьому дуже рада.

– А це правда, – почав інший, – що ти підробляла у «Золотій Лілії»? – при згадці борделя всередині у дівчини все стиснулося, її щоки спалахнули і вона спрямувала гнівний погляд туди, де сидів солдат, – Жаль не зустрів тебе, коли був там востаннє, – тиша, яка до цього повисла в повітрі, відразу випарувалася.

 Тепер всі до одного залилися сміхом, гидким і мерзенним для слуху Кейлін сміхом.

Вона не знала, звідки солдати будували свої припущення з огляду на те, що в тому закладі вона справді була. Тільки не як леді на ніч, а як злодійка. Тоді вона переодяглася чоловіком і дуже, дуже ювелірно обікрала кілька п'яних відвідувачів борделю.

Потім насмішки посипалися з усіх боків. Солдати робили «компліменти» її стегнам, звучали жарти про рот та пальці. Все це було бридко, занадто бридко для Кейлін. Однак вона не йшла, сама не знала чому. Дівчина мовчки витримувала у свій бік усі образи. Вона ні на секунду не опустила плечі і голову, тільки ще щільніше стиснула щелепи. Хоча, спадкоємиця Гелли могла б спокійно встати і піти, а на останок – кинути в цих варварів прокляття.

– І що, – подав голос найгучніший з усіх, – як це, бути капітанською повією? – його слова тут же підхопили вигуками та улюлюканням, – Не погане підвищення, як для такої дикунки, га?

Кейлін здалося, що її серце перестало битися. Ось ким вони її вважали – спадкоємицею поваленої Правительки, бранкою, дикуном... Вона прикрила очі і зробила глибокий вдих. Рука намацала на столі холодний металевий предмет. Ніж. Це був ніж, і жіночі пальці інстинктивно обвилися навколо рукояті зброї.

" – Один. Два. Три..."

Несподівано всі звуки стихли. Почувся глухий стогін, і лише за кілька секунд Кейлін розплющила очі. Там, де раніше сидів чоловік, який образив її, тепер зяяло порожнє місце. А сам він був притиснутий до столу міцною хваткою. Гласен схилився над ним, хіба що не ричачи, було щось у його погляді вбивчо-смертельне.

– Вибачся, – прогарчав крізь зуби він.

Мертвенно-бліде обличчя солдата спотворило переляк. Данкан виявився поряд з ним так швидко, що ніхто й бровою не повів. Та що там, ніхто не встиг нічого зрозуміти.

Кейлін оглянула поглядом довгі ряди столів – жоден солдат не ворухнувся. Всі мовчки спостерігали і не наважувалися суперечити лідерові. А ті, хто ще недавно вигукував у бік Кейлін глузування, сором'язливо ховали погляди.

– Але капітан... – бідолаха дивився на нього зляканими очима.

– Тобі вистачає честі ображати мою гостю, але не вистачає сміливості вибачитись перед нею? – Гласен покрився льодом, таким Кейлін бачила його вперше.

Дівчину охопила паніка та страх, але вона мовчки продовжила спостерігати. Її тіло ніби приросло до лави, на якій вона сиділа, а внутрішній голос велів спостерігати.

– Ти знаєш, що за всіма провинами йдуть покарання? – промуркотів Гласен, хоча Богиня – свідок, це прозвучало настільки страшно, що кров у жилах стала крижаною.

– Капітане... – хрипло заблагав солдат.

Гласен не відповів. У його руці виявився ніж, той самий, який він колись дав Кейлін на тренуванні. Ніж увійшов під нижньою щелепою і проткнув небо чоловіка. Пролунав хрип упереміш з бульканням крові. Ось тут Кейлін не витримала. Її вивернуло прямо поруч зі столом і вивертало доти, доки вона не виплюнула весь вміст свого шлунка. Нехай це і було для неї принизливим – ніщо не змогло допомогти їй зупинитися.

Солдати, мабуть, звикли до таких видовищ, тому сиділи мовчки. Деякі з них навіть примудрялися продовжувати їсти уткнувшись обличчям у тарілку.

Гласен відштовхнув мертве тіло назад на стіл і витер кинджал об труп. Він оглянув поглядом усіх у залі. Попередження було зараховано. Обідня зала знову наповнилася спочатку тихими розмовами, а потім звичним гулом. Кейлін не пам'ятала як міцні руки обвили її за плечі, як допомогли встати. Вона не пам'ятала, як Гласен виводив її з казарм, у яких нещодавно сталося... Сталося вбивство. Він довів полонянку до кімнати і залишився з нею.

Дівчину вирвало ще раз, цього разу прямо у відро для відходів. Гласен співчутливо скривився, але залишився стояти біля дверей у ванну темніше хмари.

Спазми здавлювали горло роблячи вдихи нестерпно болючими, рот сильно пік. На язику, губах та щоках залишився присмак гіркоти.

Кейлін сіла облакотівшись об холодну кам'яну стіну і заплющила очі. Дихання приходило в норму, хоча серце все ще шалено калатало.

Незважаючи на всі жахи, що творили воїни Ансгара і перше з них – підпорядкування кривавому королю, Кейлін не відчула задоволення від смерті одного з них. Швидше за все, вона просто нічого не відчувала, ні радості, ні горя. Її вразило з якою байдужістю капітан прикінчив свого підлеглого, і як на це відреагували інші вояки, ніби це було в порядку речей. Випадок настільки звичайний, що ніхто не здивувався. Ніхто не став кричати, ніхто навіть до трупа не підійшов.

– Тобі варто зрозуміти, – почав Гласен, – вони не кращі за брудних тварин.

Його тон нагадував гуркіт блискавок.

– Ти хочеш сказати, що вбивати людей можна просто за те, що вони поводяться неналежно? – Кейлін здивовано дивилася на нього витираючи губи рукою.

Щось майнуло в темних очах чоловіка, він підібгав губи і підійшов до співрозмовниці.

– Це солдати, – він сів навпроти, – дисципліна – ось що має бути на першому місці.

Він насупився і якийсь час дивився в підлогу.

– Якби армії було віддано наказ нападати на вцілілих біженців, ти стала б шкодувати солдатів?

Кейлін замовкла. Стала б вона шкодувати людей, які без роздумів спалили її сім'ю. Людей, які її саму нещодавно спіймали та тягли на розправу? Людей, які вбили невинного старця, просто тому, що бідолаха спіткнувся?

– А чим краще ти?

Коли дівчина підняла на чоловіка озлоблені очі, вони зустрілися поглядами. На його обличчі читалося співчуття та розуміння, а на обличчі полонянки – лише горе та ненависть.

***

Зоряне небо давно запанувало над головами лісгардців. Нещодавно настала ніч, тиха й спокійна, але більшість вогнів міста досі не згасла. Нічого не було у тому, щоб прогулятись нічним місцем, але сама думка про це лише лякала Кейлін. Після кількох днів ув'язнення, вона нарешті хотіла позбавитися цих  кам'яних стін. Вона хотіла бути подалі від усіх сум’яток, які відбуваються навколо, хотіла зникнути і залишитися наодинці. Крім душевних страждань, полонянку долали й фізичні. Її руки боліли, і спина палала при кожному русі. Тренування не пройшли даремно і тіло, яке до того було схоже на кістки, покриті шкірою, тепер стало трохи підтягнутим. Її м'язи зміцнилися, і думка про втечу здавалася не такою дурною ідеєю. Якщо раніше, будучи крадійкою, вона могла бігти без зупинки не більше десяти хвилин, то життя у мисливському будинку достатньо розслабило її. Тепер воно повернулося в стан постійної напруги та готовності до втечі. Це одночасно порадувало і страшенно засмутило Кейлін.

Раптом у коридорі, прямо за дверима кімнати дівчини, почувся гучний тріск, потім стукіт. Кейлін здригнулася і відразу встала з ліжка, натягнувши ковдру. Інстинктивно вона почала шукати зброю, або принаймні те, що могло б її замінити. Під рукою була лише чорнильниця, і, взяв баночку в руку, Кейлін підійшла до дврейю Вона підповзала навшпиньки, побоюючись, що навіть дихання може видати її пересування по кімнаті. За дверима була тільки тиша, але все ж таки невідьма причаїлася в очікуванні ще одного гучного звуку. Нічого не було, і згоряючи від нетерпіння дізнатися, що сталося, Кейлін потяглася до дверної ручки.

– Богиня… – видихнула дівчина, схопившись за одвірок.

Вона широко розплющила очі і завмерла від страху. На підлозі лежав Гласен, здається, він був непритомний. Уся спина чоловіка була в крові, свіжі рани кровоточили і залишали багряні сліди на підлозі. Повіки чоловіка тремтіли, а груди здіймалися від швидких вдихів.

Шок все ще не відступив, але Кейлін усвідомила, що має щось зробити. Якби вона залишила капітана прямо тут помирати – це було б як мінімум безглуздо, але за те вдосталь потішило б полонянку. Якщо наступного дня її оголосять вбивцею, та ще й улюбленого королівського пса… Навіть якщо її залишать живою, перспектива гнити у в'язниці, або змінити наглядача – не дуже її задовольняла.

Не довго думаючи, дівчина вискочила в коридор. Озирнувшись на всі боки і переконавшись, що стражників поряд немає, вона підхопила чоловіка під пахви і постаралася затягнути в кімнату. Зробити це було дуже важко, важив він не менше величезної кам'яної брили. При торканні до грубої шкіри капітана, по тілу пронеслася дивна хвиля. Вона нависла в повітрі, оточила дівчину наче купол і застигла в очікуванні чогось. Звернути увагу на це відчуття у бранки просто не було часу.

Невдоволено кректаючи, Кейлін схопилася ще міцніше, і на зігнутих ногах зробила ще один ривок. Гласен не здригнувся, він зовсім обм'як у жіночих руках і навіть не намагався боротися.

– Ні, ні, ні ... - прошепотіла Кейлін, - тілько цього мені не вистачало.

Доки вна перетягувала воїна на ліжко, не дуже замислювалась над тим, що з ним сталося. Там цілком може бути хтось поруч, хтось, хто напав на капітана королівської гвардії, і тепер цей хтось може поставити під загрозу її життя. І якщо кращий воїн короля не зміг впоратися з найманцем, то що ця крихка людина, яку всі називають відьмою, зробить? 

" – Ну, чому ти опинився прямо перед моїми дверима? – дівчина дивилася на нього, ніби він був у змозі відповісти."

Кейлінзатягнула капітана на ліжко. Вона впала на коліна, прямо на підлогу, покриту кров'ю, і спробувала віддихатися. Тепер її руки були повністю покриті кров'ю, так само як і біла сорочка. Дівчина скривилася в розчаруванні, уявляючи, яка розмова її чекає вранці, якщо Данкан прокинеться взагалі.

Вона не знала, що робити, і цей стан закликав її паніку. Страх тиснув на неї, накочував із кожною хвилею, змушуючи її саму прирости всім тілом до підлоги. Треба було взяти себе в руки, треба було впоратися з панікою і обслідувати людину, яка лежала на ліжку.

Кайлін була цілителькою. За короткий час, проведений у таборі біженців, вона бачила багато жахів. Коли члени їхньої розвідки поверталися з подорожей із пораненнями, Кейлін завжди допомогала їм. Комусь із них потрібно було зростити кістку, комусь зашити рани.  Вона ніколи не здригалася, торкаючись до розірваного м’яса, навіть не хмурилась.. Але сьогодні все було якось інакше... Ніби вона ніколи не бачила чоловіка, що лежав перед нею. Вона боялася не стільки вилікувати, скільки навіть доторкнутися до нього. Більше того, вона боялася, що якщо нічого не зробити – капітан просто спливе кров'ю і помре прямо на її ліжку, а цього не повинно статися.

Це був її ворог. Він служив королю, її родина була знищена за його наказом. Він ув’язнив її в замку, приречивши її на смерть. Він піймав її, нахабно втрутився в її життя і думки. Він дозволяв собі торкатися дівчини, коли вона цього не хотіла. Він миттєво вбив свого підлеглого і жоден м’яз на його похмурому обличчі не здригнувся. Кожен його крок, кожен рух, віддавали в серці невідьми ненавистю. Але чомусь вона не могла дозволити йому померти. Здавалося, не всі таємниці розгадані. На підбитих ногах Кейлін підвилася і пішла темним коридором, переконавшись, що двері міцно зачинені.

У її кімнаті лежав кровоточащий капітан, а вона безуспішно шукала Бріт. Вона боролася з істерією, намагаючись зберігати спокій.Зараз у жодному разі не можна було піддатися паніці і замкнутися у ванній душачись сльозами. Якщо вона не зможе думати тверезо – не зможе врятувати Гласена, а отже – втрать право дізнатися хоча б про те, що з ним сталося.

– Бріт! - відчайдушно покликала дівчина, остаточно заплутавши в коридорах.

Вона гадки не мала в якому крилі живуть слуги і ще раз подумки прокляла капітана, за те, що той не провів їй ознайомлювальну екскурсію вежею. Рухаючись практично навпомацки, боячись когось розбудити, полонянка пробиралася все далі й далі, углиб вежі.

– Що трапилося? – ззаду почувся крижаний шепіт.

Кейлін здригнулася і її плечі затремтіли, коли в тіні вона побачила знайомий обрис.

Бріт вийшла на світ і на зморшкуватому обличчі служниці завмер жах. Вона відразу підійшла до дівчини і почала чіпати її руки, оглядаючи підопічну на предмет поранення.

– Зі мною все гаразд, – перервала її Кейлін, – Принеси всі трави, що є в вежі, – язик заплітався, але цілителька чітко знала, що їй потрібно, – Неси воду і рушники.

Служниця закліпала очима, недовірливо дивлячись на Кейлін, але схаменувшись розвернулась і зашаркала геть, так нічого і не запитавши.

Кейлін попрямувала назад. Коридор за коридором, її кімната знову постала перед нею. Кейлін зупинилася, і на секунду їй здалося, що капітана вже немає всередині. Наче він міг підвестися і просто піти. Вона потягла ручку на себе.

Ні… Він так само нерухомо лежав на животі, а його груди вже ледве піднімалися під час зітхання. Кейлін кинулася до нього. Вона запалила всі свічки, що були у її кімнаті.

Дівчина присіла навколішки поруч із Гласеном, тож їхні обличчя опинилися на одному рівні. На чоловічому лобі виступили крапельки поту. Навіть у несвідомому стані його лице не залишала напруженість. Темні брови були зведені до носа, від чого довкола них утворилися маленькі зморшки. Губи викривилися у болючій лінії.

Кейлін стало по-людськи шкода свого наглядача. Незважаючи на все, що він зробив, зараз він був для неї не більше, ніж пацієнт, який потребує допомоги. Дівчина приклала холодну долоню до його лоба, від чого повіки Гласена здригнулися немов крила метелика, але тут же заспокоїлися. Здавалося, його обличчя трохи розслабилося, що змусило цілительку злегка посміхнутися. Вона провела по зморшках великим пальцем і розгладила їх.

У світлі свічок обличчя Гласена було схоже на обличчя героїв на портретах книг, які Кейлін не рідко читала, будучи підлітком. Вона любила розглядати кольорові картинки, написані олійними фарбами та виводити нігтем контури фігур. Тепер у неї був шанс наживо бачити одну з таких картинок. Це здалося їй дуже смішним і безглуздим.

– Ну нарешті, – Кейлін здригнулася, коли Бріт з гуркотом увірвалася до кімнати. Тільки но, вона сиділа згадуючи теплі і приємні моменти свого життя, а в наступну мить зрозуміла, що перед нею весь час лежав вмираючий чоловік.

– Що потрібно робити? – запитала пкоївка, яка сиділа поруч і викладала все, що дістала.

Цілителька глянула на двері, вони були завбачливо замкнені.

– Мені доведеться його розбудити, – ковтнула вона.

Лікувати пацієнтів було найважче коли вони були притомні. Вони відчували біль і Кейлін не могла допомогти, вона несамовито хапала за руку кожного, хто кричав від болю, коли інший лікар зашивав їм рани.

– Якщо він без свідомості – більше для себе, ніж для Бріт, пояснила цілителька, – я не зможу зрозуміти, наскільки глибоко проникли ліки і як загоюються рани.

Бріт кивнула.

" – Корінь влатиса подрібнити, потім додати гілочку маргорії, - Кейлін знайшла усі інгредієнти в кошику, який принесла Бріт. Невідомо, де вона його взяла, хоча набір трав, що там лежав, і не був особливою рідкістю, – Тепер додати краплю води. "

Суміш, яку Кейлін приготувала за пару секунд, в Лісгарді використовували досить часто. Її втерали у ніс тим, хто схильний втрачати свідомість, або тим, хто вживав занадто багато алкоголю. Тепер був особливий випадок – коли суміші доведеться повертати і зберігати в свідомості пораненого.

Кейлін набрала в’язку рідину на свій палець (її руки були ще в крові) і притиснула її до губ Гласена, а потім провела по язиці. Ліки змішалися зі слиною і через кілька секунд капітан поворушився. Він розплющив очі, спочатку від сум'яття, а потім і від болю він стиснув зуби і зашипів. Данкан стиснув простирадла долонею і глянув на Кейлін, як поранений звір на мисливця.

– Гласен, це я, – Кейлін поклала свою руку зверху на нього, – Я вилікую тебе, але мені потрібна твоя допомога, – вона підняла брови і кивнула головою.

Здається, біль все ще керувала розумом чоловіка. Він дивився на дівчину, що схилилася над ним, крізь пелену болю і страху, але потім повільно кивнув і заплющив почервонілі очі.

– Ні! – Кейлін торкнулася його щоки. Спочатку вона хотіла потрусити Гласена за плече, але воно було повністю змучене ранами, – Гласен, не смій засинати. Ти потрібний мені у свідомості.

– Як багато ти хочеш, відьмочка… – прошепотів капітан.

З губ Кейлін зірвалося радісне зітхання. Поки Бріт перебирала інгредієнти для мазі, за настановою Кейлін, та готувалася промивати рани.

Гласен спостерігав через напіввідкриті повіки на те, як темноволоса дівчина змочує ганчірки в гарячій воді. Вода повільно стікала її руками, краплі малювали мокрі доріжки до ліктя.

– Буде боляче, – Гласен мовчки кивнув і стиснув зуби. Йому вистачило мужності не кричати від болю, за що цілителька була йому вдячна. Невідомо хто збігся б на крики, і чим це могло закінчитися.

Як тільки Кейлін торкнулася ран, капітан болісно смикнувся. Таке відчуття, ніби його катували боллю, але так, щоб при цьому він не помер. Чоловік намагався триматися спокійно та не ворушитися. Кейлін вразило, наскільки легко він довірив їй лікувати свої рани. Вона чомусь не могла уявити, що це робив  хтось інший.

– Знаєш ... – її голос тремтів, як і руки, але вона не переставала змивати запеклу кров з порізів, – Коли я жила з бабусею, до всього цього, я любила малювати, – Кейлін ледь пам'ятала той час, але намагалася відволікти капітана чимось добрим, – Бабуся не могла начарувати мені фарби, але навчила знаходити кольори у всьому, що мене оточувало, – дівчина промила оксамитовий рушник і почала очищати другу частину спини. За кожним своїм дотиком слідом було ніжне погладжування рукою. Так вона неодноразово заспокоювала пацієнтів особливо хворих, і це, признатися, допомагало, – Квіти були моїм улюбленим барвником, я могла намішати абсолютно будь-які відтінки, а потім переносила їх на папір, – дівчина перейшла на шепіт.

Ті каракулі, що вона малювала в дитинстві, ніяк не були схожі на красиві картинки, але маленька Ребіндер дійсно любила бруднитися в фарбах. Можливо, вона продовжила б удосконалювати свої навички, якби не...

Бріт мовчки шаруділа засохлими травами, періодично питаючи у Кейлін що робити далі. Цілителька вміло давала їй настанови і невдовзі мазь була готова.

– Що ти малювала? – спитав Гласен ледь чутно.

Кейлін здивовано глянула на нього. Чоловік лежав нерухомо, наче спав. Вона і не думала, що він слухає її розповідь, просто сподівалася трохи відволікти його від болю.

– Я малювала те, що любила. Те, що приносило мені радість, – пальці потяглися до приємно-пахнучої суміші.

Тепер Бріт уважно спостерігала за рухами Кейлін. Дівчина акуратно набрала мазь на пальці, сіла поруч із Гласеном і звернулася до нього:

– Я нанесу мазь прямо у рану, – на її обличчі промайнув жаль, – Це буде дуже боляче, але мені потрібно, щоб ти описував свої відчуття, – вона нахилилася до обличчя Гласена, – Це дуже важливо. Усі відчуття.

Капітан нічого не відповів.

Зробивши глибокий вдих цілителька взялася за справу. Першими вона вирішила лікувати найглибші рани. Дівчина починала наносити мазь від краю до середини, заглиблюючись пальцями в розрізані м'язи, з яких сочилася кров, перемішуючись із в'язкими ліками. Кейлін уважно стежила за своїми діями, тепер і на її чолі з'являлися мокрі крапельки.

Гласен видав стогін, настільки гучний, що жінки злякано здригнулися. Кейлін впевнено продовжувала. Вона відчувала наскільки вразливий лежачий перед нею. Настільки, що якби дівчина захотіла його вбити – зробила б це негайно.

– Пече, – прогарчав Гласен, – Тепер холодно, там… – він вдихнув ротом, – Там, де ти провела, холодно.

На обличчі Кейлін завмерла кам'яна гримаса.

– Ти певен, що холодно скрізь? Ніде не залишилося місця, де б пекло? – перепитала цілителька.

– Впевнений, – подумавши відповів чоловік.

Чому він дозволив Кейлін лікувати себе? Чому прийшов саме до неї? Що взагалі із ним сталося?

Всі ці питання крутилися у неї на язиці, але вона так і не наважилася їх спитати. Те, що капітан у свідомості – результат дії ліків, а значить він явно не в тому стані, щоб відповісти на її питання.

Потім, діставши тонку голку та нитку, дівчина приготувалася зашивати рани. Вона змочила тонку червону нитку у відварі і просунула її крізь маленьке вушко голки. Зашивати тіло було не складніше, ніж працювати із тканиною. Найбільшою небезпекою для пацієнта – був довгий і нестерпний біль.

Голка встромилася в тіло, через мить так само легко вийшовши з нього. Нитка пішла слідом, і незабаром Келін зробила перший стібок. Години зашивання ран здавалися дуже довгими, тоді як Гласен все ще залишався притомним.

Коли невідьма закінчила – її руки повністю просочилися кров'ю. Вона була скрізь: під нігтями та на кільці, між пальцями і навіть на ліктях.

– Тобі треба поспати, – дівчина розгублено подивилася на своє ліжко, яке тепер повністю займав Гласен.

Бріт нахилилася, щоб забрати брудні ганчірки і зникла за дверима. Кейлін простежила за нею поглядом, боячись, що служниця знову залишає її наодинці з капітаном.

Цілителька не знала куди себе діти, тому знайшла привід для нічної прогулянки вежею.

– Кейлін, – гукнув її чоловік.

Йому вистачило сил обхопити тонке зап'ястя і зупинити дівчину. Ліки починали діяти і пораненому доводилося відчайдушно боротися зі сном.

– Так? – перепитала дівчина, благаючи, щоб Данкан не відповідав.

Здавалося, якщо він почне дякувати їй, дівчина повірить у те, що в нього справді почалася гарячка.

– Є дещо, про що ти повинна знати ... – кожне слово було все більш і більш нерозбірливим, – Ти - моя єд...

– Полонянка, Гласен, – похмуро буркнула дівчина, – Не треба подяк, я вилікувала тебе з жалю.

Гласен на секунду посміхнувся, його повіки затремтіли і він заплющив очі.

– Ти – моя єдина надія, Кейлін, – прошепотів він на видиху, перш ніж заснути.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.