Хельга Скамандер та помста кіцуне (фанфік по «Гаррі Поттеру»)

Джеймс

Я завжди запитував себе, як моїй тітці вдається все встигати. Працювати у міністерстві, виховувати дітей, проводити час з моїм дядьком і ще й читати. От до прикладу її кабінет вщент переповнений книжками. Дядько Рон стверджує, що моя тітка їх всіх прочитала і ще й перечитала по два рази. Звідки у неї на це час? Адже всі маховики часу були знищені. Тепер вже остаточно. Вистачило нам пригод Албуса та Скорпіуса з Дельфі. На щастя, все обійшлося тоді. Хоч і не без жертв.

Моя тітонька ще раз кахикнула і нервово посовалася на стільці, тим самим змусивши мене якось діяти. Проте я ніяк не зреагував. За попередні два місяці я вже вивчив напам'ять стратегії моїх батьків, дядька Рона та тітки по відношенню до мене і навчився вміло їх ігнорувати. Щоправда тиждень тому вони перейшли вже всі межі і мені довелося вдатися до більш радикальних ходів, а саме до подорожі до Японії.

— Джеймсе, чому ти все ж вирішив погодитися на це завдання? — зітхнувши запитала тітка.

Вона відкинулася на спинку крісла, вперто не відводячи погляду від моїх очей.

— Я ж казав, що це буде новим досвідом для мене і буде круто поспілкуватися з японськими чаклунами, — вкотре повторив я завчену ж мною фразу.

— Досвіду ти і в Лондоні можеш набратися.

— З ким? Відьмами, які грабують маглів чи може гоблінами, які провертають банківські махінації? Це все ж не моя сфера роботи. Я аврор і хотів би мати якісь серйозніші завдання.

— Джеймсе, у Токіо страшні напади кіцуне на чаклунів. Вони там як сказилися. Це дуже небезпечно.

— Але я аврор! А-В-Р-О-Р. І небезпека — це частина моєї роботи, якщо ви забули тітко.

Я нарешті глянув на неї. Тітка Герміона похитала головою.

— Ти ж не за пригодами туди їдеш, Джеймсе. Скажи чесно, це через Роуз?

Тітка м'яко нахилила голову вбік. Я різко перевів погляд на вікно позаду її спини й почав перебирати найдурніші епізоди моїх нічних патрулювань. Знав, що тітка захоче проникнути в мої думки. Тож блокологія мені стала зараз в неабиякій нагоді.

— Та до чого тут Роуз? Я вже казав, що хочу набратися нового досвіду. Мені двдацять два, а я навіть меншу половину магічного світу не бачив. Хіба це життя? Ви от з дядьком і татом подорожували...

— Джеймсе Поттере, ці подорожі не були з найщасливіших. Ми тоді вимушені були шукати горокракси, щоб знищити Волдеморта. Насмілюся тобі нагадати, що це не був круїз, у який входили п'ятизіркові готелі.

Моя тітка важко дихала. Її обличчя злегка зарум'янилося. Від злості.

— Вибачте. Ляпнув, не подумавши.

Вона упустила голову. Тоді підвелася з крісла й підійшла до книжкової шафи. Дамболдорова борода. Як важко бути сином Гаррі Поттера і племінником Рона та Герміони Візлі.

— Джеймсе, було б значно простіше, якби ти визнав, що їдеш в Японію через Роуз, не морочив нам з твоєю мамою голови і врешті зізнався, що ти відчуваєш до своєї кузини.

Ага і тоді саме я б став причиною краху дружби, яка тривала роками, яка зародилася на першому році навчання у Гоґвортсі і яка була перевірена на міць різними випробовуваннями. Я б нізащо на світі собі не пробачив, якби через мене мої батьки віддалилися від дядька Рона та тітки Герміони.

— Еее... Хельга вже заходила до вас?

Моя тітка демонстративно голосно зітхнула, похитала головою, а тоді глянула на мене. Я ж поправивши свої окуляри хутко упустив голову і почав уважно розглядати рукави свого сірого плаща.

— Ні. Я побачуся з нею завтра. Потрібно ще обговорити деякі нюанси щодо перевезення Японського дракона. Це ж тобі не єдинорога перевезти. Там стільки документів потрібно.

— Можу собі уявити.

Тітка нічого не відповіла, але я відчував її пронизливий погляд у себе на чолі.

— Ти такий же впертий як і твоя мама. Коли задумаєш щось робити, то підеш на все, щоб це здійснити, і ніхто тебе не зупинить.

Я підвів голову. Щось у голосі тітки змусило мене це зробити. Вона ніжно усміхнулася мені. І на мить мені здалося, що я побачив Герміону Грейнджер-Візлі у її дитячих роках, коли вона ще не знала який тягар ляже на її тендітні плечі попереду.

Стукіт у двері змусив нас обох здригнутися. Ми з тіткою одночасно глянули в їхній бік.

— Заходьте, — суворо сказала вона, сідаючи за стіл.

Я хутко підвівся, схопивши свого сірого капелюха зі стола тітки, тим самим здивуваши її. Та я не збирався прогавити слушного моменту втечі. Адже це зараз вона відступила. Але ж тітка може й передумати і знову напасти на мене з питаннями про Роуз та про мої почуття до неї.

— Мамо, я принесла книги з архіву бібліотеки, про які ти мене просила.

Хоч голос Роуз і був тендітним та боязким, він мав абсолютно протилежний ефект. Я весь виструнчився. Стояв аж занадто прямо. Так, наче проковтнув якийсь зазлізний дріт.

— Джеймс?

— Роуз. Несподівана зустріч. Скажи?

Я усміхнувся, але Роуз не поділяла мого награного здивування, хоч її щоки змінили колір. У повітрі відчувалося якесь напруження.

— Ми ж обоє працюємо в міністерстві. Шанси зустрітися значно більші, ніж шанси зустріти одне одного на вулицях Лондона чи на алеї Діаґон чи...

— До речі про алею Діаґон. Я ж мав зайти до Албуса. Він казав, що подивиться на мою паличку, бо вона минулого тижня жила своїм життям. А мені таких пригод в Японії не потрібно.

— То ти таки їдеш?

Повітря у кабінеті тітки стало ще більш напруженим. Роуз розчаровано дивилася на маму, яка уникала погляду своєї доньки, зосередившись на паперах у руках.

— Що ж. Я певно вже піду. А ви не забувайте, що святкова вечеря перед моїм від'їздом через три дні. Передайте дядьку Рону, щоб прихопив з собою декілька пачок «Бобів Берті Ботс». Я сумуватиму за ними в Японії.

— Тебе з ними можуть і не пропустити, — буркнула Роуз.

— Ми не забудемо, і я передам Рону.

— Дякую. Тоді до зустрічі. Роуз.

Я галантно вклонився, натягнув капелюха та дужче закутався у свій плащ, а тоді поважним кроком вийшов з кабінету тітки, борячись з величезним бажанням роз'явитися просто у них перед очима.