Хельга Скамандер та помста кіцуне (фанфік по «Гаррі Поттеру»)

Хельга

— Я не знала, що твої батьки загинули через кіцуне.

Мінато стояв спиною до мене і дивився на похмуре небо. Він простягнув руку, дозволивши своїй долоні намокнути під дощем.

— Через Каорі. Це вона їх вбила.

Мої ноги злегка підкосилися. Я не могла повірити в те, що вона стала такою жорстокою.

Мінато оебернувся, шукаючи мої очі. Я ж навпаки повернула голову набік, не зумівши витримати його проникливого погляду.

— Мій шрам — це також справа її лап. Розумію, тобі гидко дивитися на таку мою версію, але його не зцілити. Шрами кіцуне не загоїти нічим.

— Це не так...

Я все ж змусила себе подивитися на нього. Брови Мінато злегка піднялися, хоч на лиці я не бачила здивування.

— Мені не гидко на тебе дивитися.

— То чому ти уникаєш мене?

Він зробив два кроки назустріч, зберігаючи дистанцію на витягнуту руку.

— Я не уникаю... Мені просто... Важко.

— Важко?

— Дивитися на те, яким ти став... Змиритися з тим, що Каорі стала такою.

Мінато зробив ще один крок і схопив мене за плечі.

— Думаєш мені не важко? Я втратив все. Найкращого друга, батьків, яких власне і вбив мій найкращий друг, тебе. Думаєш мені капець як легко? Думаєш мені легко дивитися на тебе? Спостерігати за тим, як той Поттер крутиться біля тебе?

Мінато стиснув мої плечі.

— Відпусти... Мені боляче.

— А мені думаєш ні?

— Мінато, прошу...

Його потиск ослаб, я відчула як його долоні безсило падали по моїх руках.

— Хельго, навіщо ти взагалі сюди приїхала? Невже не було іншого способу, щоб привезти японських звірів сюди?

— Можливо і був, та я б на нього не погодилася.

Він засміявся. Іронічно. Із лютим сарказмом у голосі.

— Ти взагалі не змінилася.

Я подивилася на нього. Його посмішка враз зникла.

— Так, я змінився. Але мені не потрібно твого співчуття, тож не дивися на мене так...

— Пробач...

Він різко махнув головою, вийшов з під накриття і дозволив дощу затягнути його в свої обійми. Тоді рвучко обернувся і підбіг до мене, схопивши моє обличчя у свої долоні.

— Ні, не треба.

Я відчувала його гаряче та уривчасте дихання у себе на губах. Я заплющила очі, хитаючи головою. Мінато прихилився своїм чолом до мого.

— Як? Як я досі кохаю тебе? Пройшло вже стільки років, а я досі не можу забути тебе, Хельго.

— Я не знаю, — пошепки відповіла я, не розплющуючи очей.

Він забрав руки, а тоді зробив крок назад, а тоді ще один. Я все ж розплющила очі. Мінато знову дивився на небо.

— Завтра, о шостій ми вирушаємо на острів Хокайдо, перший пункт призначення висадки фантастичних звірів. Не затримуйтеся. Хочу покінчити з цим всім швидко і відправити тебе назад до Лондона. Принаймні там ти будеш в безпеці.

— Мінато?

Він втомлено подивився на мене.

— Що?

— Не стій довго під дощем, бо захворієш.

На його лиці з'явилася сумна усмішка.

— Тільки ти можеш проявляти турботу до тих, хто скривдив тебе, Хельго. Тільки ти.

Я нічого не відповіла. Натомість швидко попрямувала до виходу з верхньої тераси. Коли я опинилася в коридорі, то почула якийсь шурхіт, а тоді побачила кусок сірої тканини, яка сховалася за рогом. Одразу почулися квапливі кроки. Я похитала головою. Отже, Джеймс підслухав мою розмову з Мінато. Тепер мені вже точно не відкрутитися від пояснень.