Хельга Скамандер та помста кіцуне (фанфік по «Гаррі Поттеру»)

Три місяці по тому

Джеймс

Моя голова розколювалася на тисячу дрібних шматків. Очі ледве фокосувалися. Навколо лежали поранені чаклуни, трохи далі мертві кіцуне.

Я доклав неабияких зусиль, щоб все ж підвестися. Кліпнув разів з десять. Нарешті почало щось розвиднятися.

Це жахіття я бачив не вперше. Кожен раз, коли ми доставляли фантастичного звіра у якесь конкретне місце, на нас нападали кіцуне. Каорі була одержимою думкою, щоб вбити Хельгу та Мінато. Раз вона напала на Мінато, та Міва заступив його собою. Асака ридала цілий тиждень. Рівно стільки ми не знали, чи вижеве Міва після нападу Каорі.

Я зробив кілька кроків. Голова страшенно паморочилася і хотілося блювати. Як я взагалі довів себе до цього? Але ж я сам хотів пригод. Чи я шкодував? Ні. Не тепер коли зрозумів, що закохався у Хельгу по самі вуха. Не тепер, коли у пам'яті зринав той незграбний поцілунок у дощ під деревом вишні. Саме після цього я полюбив дощ. Не тепер, коли бачив, що Мінато докладав неабияких зусиль, щоб закохати Хельгу в себе, та вона не піддавалася, бо кохала мене. Хоч і не казала це прямо, та все ж я знав. Відчував. Вона також закохана. Можливо, завжди була. З часів Гоґвортсу. Як і я. Просто тоді того не розумів.

— Хельго, чому ти розглядаєш крону дерева? — запитав я, коли вертався з останнього іспиту з СОВ.

Спогади мають жахливо тенденцію. З'являтися у тебе перед очима тоді, коли тобі взагалі не до них.

— Бо я шукаю. Піккетів.

— Кого?

— Піккетів. Це такі маленькі істоти...

І тоді я почув цілу лекцію про тих створінь. Без злості і дратування. Без позіхань. Здається саме в той момент я закохався у Хельгу. Просто тоді ще не розумів.

— Джеймсе! Джеймсе!

Я обернувся. До мене бігли перелякані Асака та Міва.

— Куди вони поділися? — стурбовано запитала Асака.

— Хто? — у вухаха заздзвеніло, і я махнув головою, щоб зосередитися на запитаннях друзів.

— Хельга. Я бачив, як вона бігла за Каорі, яка в свою чергу шалено гналася за Мінато. Це недобре.

Очі Міви нервово бігали туди-сюди. Асака ж уважно розглядала поле бою в надії знайти хоча б щось. Хоча б якийсь натяк на сліди Хельги.

Моє серце почало битися швидше. Трясця. Лиш би з нею все було гаразд.

— Авада Кедавра!

Зелений спалах просочив вечірнє небо. Ми з Асакою та Мівою витріщалися туди, звідки було чути голос. Це був голос Хельги. Невже?

— Трясця, трясця, трясця! — закричав Міва.

Він першим кинувся бігти. За ним же побігла бліда Асака. Ще ніколи не бачив її такою переляканою. Я ошелешено дивився на їхні спини. А тоді мене, наче, вдарили струмом У голові почали з'являтися жахливі сцени. Коли я зрозумів, що могло статися з Хельгою, я побіг слідом за ними, не звернувши жодної уваги на страшний біль у всіх м'язах та дзвін у вухах, який з кожним моїм рухом все посилювався і посилювався.