Лисий туман

Вадим бачить туман здалеку. Велику пухнасту округлу подушку, що швидко опускається на святкуючих. Вона проходить крізь дерева, споруди та декорації. Ніщо її не стримує.

Незрозуміло, що воно таке. Може штучний дим для якогось номеру. Природність явища навіть на думку не спадає. Цікавість бере гору і Вадим вирішує подивитися ближче.

Тиша. Навколо панує тиша. Що може змусити дві сотні людей в лісі не видавати жодного звуку? Тривога тріпотить в грудях, як метелик в банці. Де Соната? Треба знайти дочку.

Межа туману колишеться легкими хвилями. Переливається перламутром. Вадим не розуміє, що робити. Де всі? Що ця штука наробила? Дай Боже, щоб з ними нічого поганого не сталося.

Соня стояла не далеко. Вадим думає, що може затримати дихання, знайти її і витягти. Сподівається, що вона ще жива. Але загубитися дуже легко. А там не вистачить повітря і ага. А якщо справа не у вдиханні чогось, а просто у знаходженні під покровом? Тоді Вадим розділить участь усіх інших. Вибір в нього не великий.

Страшно. Згадався якийсь фільм жахів, де був кислотний туман, в людей там злазила шкіра. Не думати про це.

Він декілька хвилин мнеться на молочному кордоні. Не загубитися. Про це варто хвилюватися. На це він може вплинути. Вадим гладить вуса, облизує губи. Ех, була не була. Знімає святкову сорочку, дере її на смужки, в'яже у мотузку. Шкода, звичайно. Але про збереження майна подумає пізніше. Якщо все обійдеться, розрахується з власником. Добре, що футболка залишилася. Хоч не доведеться лякати борсуків оголеним торсом. Хоча, які тут в біса борсуки.

Дай Боже щоб довжини вистачило, думає Вадим і закріплює кінчик навколо стовпа біля входу на галявину.

Глибоко вдихає, видихає, витирає спітнілі руки о джинси, затримує дихання, робить крок через переливчастий бар'єр.

Нічого не видно. Навіть стежку під ногами. Він пам'ятає, що вона не пряма, напрямок приблизно на годину, а Соня стояла десь на другу трохи вглиб. Якось так. Рухатись.

Один крок, інший. Кросівки повністю промокають, футболка теж. Туман глушить звуки. Не зрозуміло чи трава під ногами, чи земля.

Вадим за щось зчіпляється ногою. Опускається на карачки і промацує простір навколо. Людина. Повітря закінчується. Треба поспішати. Схопив знайденого за руку й потягнув на вихід до «якоря». Доведеться йти ще раз. Ніхто й не очікував, що з першого разу пощастить.

Легені печуть, очі печуть, ніс пече. Вийшов. Кашляє. Голова крутиться. Перед очима миготять золотаві мухи. Дихати — класно.

Притягнутий лежить обличчям донизу. Хлопець. Вадим не хоче на нього дивитися. Скоріш за все, незнайомий. Він точно живий, цього досить. Хоча обшукати його має сенс. Може є вода, чи світло. На поясі бурдюк, напівповний. Напівпорожній, як сказала б Соня. Ліхтарик затиснутий в руці. Світить тьмяно. Мабуть батарейки розряджаються. Ну і нехай. Хоч якесь світло про всяк випадок. Вадим пхає його в кишеню. Ще запальничка і зіжмакана пачка з двома цигарками. Робить великий ковток з бурдюка і зразу випльовує. Кашляє. Горілка з присмаком згущеного молока. От тобі і дітки. Неочікувано. Час йти за Сонею. На дві години. Йти на дві години.

Цього разу він її знайшов.