12-Вадим
Коли зникла Марта, Вадим втратив опору в світі.
Вона часто їздила у відрядження, збирала чутки та історії про відьом для дисертації. Він не знав чим, ця тема важлива в ХХІ столітті, та вона була важлива для дружини. Марта їхала, але завжди поверталася. Та одного разу щось пішло не так, як то кажуть. Після сварки вона закрилася в своєму кабінеті, а через три години, коли Вадим прийшов миритися, не було ані жінки, ані її речей, ані досліджень. Він досі не розуміє, як пропустив її втечу. Як вони це пропустили.
Вадим тоді втратив голову. Телефонував усім знайомим, друзям, колегам, в лікарні та морги, їздив до університету — все марно. Поліція теж нічим не допомогла.
Через місяць матір Вадима, яка в цей час доглядала Сонату, дуже тактовно спитала, чи усвідомлює її син, що дівчинка втратила одразу двох батьків.
Він взяв себе в руки. Принаймні йому так здавалося. Зібрав усі фотографії і залишки речей Марти та закинув на антресолі. З очей подалі, щоб не боліло. Дочка цього не зрозуміла. Сказала, що це він винний, що мама пішла. Сказала, що це він влаштовував постійні скандали. Що він навіть спогади про маму знищує. І закрилася.
Вже багато років він стукає у зачинені двері.
Вже багато років фортеця його дочки обростає муром.
А зараз, коли він несе її нерухоме тіло з туману й усвідомлює, що може її теж втратити, всередині все тремтить.
Він кладе її на траву, розтирає холодні руки, плескає по щоках. Марно. Вона обов'язково прийде до тями. Їй просто потрібний час.
— Прокинься, Сонато, будь ласка. Господи, будь ласка…
Вадим знесилено опускається під деревом. Помічає, що попереднього «пасажира» нема. Стає моторошно. Або це добра новина і до тями після туману приходять швидко. Або погана, якщо хлопець не очуняв і його зникнення — це ще одна незрозуміла фігня.
Треба йти звідси.
Тиша лісу здається живою. Не полишає відчуття, що хтось спостерігає, непомітно та уважно. Але навколо порожньо. Ані вітру, ані шурхіту листя, ані цвіркунів.
Світлішає. Проступають абриси дерев, кущів, стовпів, навіть стежка чітко стелиться світлою смугою. Зійшов місяць. Прямо над галявиною зависає величезною повітряною кулькою. Повня.
Можна скористатися і спробувати вийти, поки хмарки не набігли. Вадим піднімає Соню. Ступає кілька кроків. І чує жахливий звук. Неначе заскрипіли величезні іржаві ворота. І не одні, а десять. Скрегіт, стогін. Чорт зна що. Він обертається на галявину. І в голові виникає єдина думка — бігти. Зараз. Не можна чекати жодної секунди. І біжить. З дочкою на плечі. Так швидко, як може.
А туман тим часом живе своїм життям. Як величезний восьминіг розкидає щупальця.
І тече.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!