Лисий туман

За межами галявини хтось вимкнув звук. Співи, крики та дзвін розчинилися в траві під ногами, корі дерев, в пухнастому моху. Дівчата в плащах йдуть попереду й тихенько перешіптуються. Соня повільно човгає за ними. Поспішати точно нема куди. Ноги заледве ворушаться. Пити хочеться.

За п'ять хвилин вони підходять до розвилки з трьома непримітними стежками. Біля місця перетину хтось попіклувався поставити вказівник зі стрілками. На кожній фломастером написано одне слово: відьми, нечисть, характерники.

— Джерело по цій стежці праворуч від арки, — махає рукою на ліву доріжку аспідноока, — але підеш туди сама трохи згодом. На тебе чекають.

Соня ніяк не могла второпати з якого біса хтось на неї чекає, якщо її тут могло й не бути. Скоріш за все дівчата щось переплутали і це незабаром вирішиться. А поки можна оглядітися та познайомитись з цікавими людьми.

Чи не цікавими.

Можна й не знайомитись.

Цікаві люди трапляються на стільки рідко, що хоч з дому не виходь.

З-за дерев вже видно табір. На невеличкій лісовій прогалині стоять три намети купольної форми темно-зеленого кольору. Один яскраво синій будиночком. Але по всій його поверхні лежить маскувальна сітка, яка майже повністю приховує яскравість. То тут то там валяються наплічники та зброя. Трохи далі — багаття з підвісним казаном, обкладене камінням. Поряд яма з встановленим над нею накриттям. Це для продуктів. Біля них, спиною до входу, копирсається руснява дівчина у східному костюмі.

Вхід та вихід до жіночого прихистку лише один — завдяки живій огорожі з кущів та лопухів. В прогалинах розташували шматки тину. Зверху прикрасили пучками трав, ловцями снів та опудалами ворона та тхора. Тваринок шкода.

З намету вилізає дівчина в бордовому жупані і коричневих штанях. Дві товсті чорні коси лежать на плечах, прикривають груди. Навколо скронь і вух пухнаститься волосся. Побачивши прийдешніх, вона струшує залишки трави з вбрання, розправляє плечі та йде назустріч. По дорозі підхоплює правицею шаблю. Мабуть, для впевненості.

— Вітаю тебе в таборі відьом, незнайомко. Я — Солоха, персональна відьма Богдана Хмельницького, — говорить дівчина і застигає з високо піднятим підборіддям як статуя особі, яку зображає. Це має справити якесь враження?

— Це та, яку поляки спалили? — питає Соня, коли розуміє, що дівчина очікує якоїсь реакції.

— Не цього разу, — карі очі Солохи темнішають, вуста щільно стискаються, — в якій справі до нас?

— Це ж тринадцята відьма, яку ти просила зустріти на галявині, — говорить дівчина з прикрасою на лобі. — «Руда, з довгим волоссям, сидітиме біля входу з наплічником і чекатиме». Це вона.

— Це НЕ вона, — відьма Хмельницького повертається до Соні і каже, дивлячись повз, — вибач за незручності, дівчата обізналися. Вихід там, де й вхід. Чи ти ще щось хотіла?

— Так, хотіла дізнатися, чи можна у вас в таборі на одну ніч прихиститися. Ми з батьком спонтанно сюди приїхали, без нічого.

— Ні. Місця в таборі тільки для відьом, цивільним тут не місце, — Солоха розвертається на п'ятах, — на все добре.

— Не дуже й хотілось, — каже їй в спину Соня, — все одно тут справжніх відьом немає.

— Ти здивуєшся...

Хто сказав останню репліку, Соня не зрозуміла.