Лисий туман

Вадим відчуває, що втрачає контроль над ситуацією. Мандрівка з донькою мала на меті їх зблизити. Але останні дні він чув від неї тільки докори й незадоволення.

З того часу, як вони лишилася вдвох, відстань між ними збільшувалася щодня. З кожним «нормально» на запитання як пройшов день. З кожним «відчепись» на пропозицію допомоги. З кожним «задовбав» на будь яку іншу дію. Якась пара років і зв'язок буде втрачено остаточно.

Або раніше.

Або вже.

Ця мандрівка, напевно, остання надія щоб сформувати приємні спогади разом. Головне слово «приємні».

Вадим жує кінчик вуса і облизує губи. Він знає, що підлітковий період важкий. Згадує себе в шістнадцять і взагалі не розуміє, як вижив після цього.

Але його дівчинка інша.

І турбує її інше.

А він не розуміє, що саме.

І як допомогти.

І немає нікого, хто пояснить. Тому методом спроб і помилок.

Вони йдуть вздовж траси. Троє. Двоє хлопців та дівчина. З наплічниками. Якісь однакові. Чорні джинси, чорні футболки, чорні берци. Дивне взуття для літа, але підходяще для лісу. Дівчина з гітарою. Хлопці з іграшковою зброєю: сокирами та мечами. Хоча може й не зовсім іграшковою: он щось металом блищить. Чомусь немає сумнівів щодо того, куди йде ця молодь. Нема тут куди йти. Промисловий район і шматочок ліса з таємничою історією. Лиса гора себто.

Вадим навіть не встигає подумати, що саме він збирається сказати цим дітям, але вже впевнено крокує до них. Вони може на декілька років старші за його Соню. Це ж треба.

— Друзі! Друзі, можна питання? — махає вітально.

Один з хлопців обертається, він найвищий з трійці. Кудлате чорне волосся, яке не хоче ховатися під капюшоном стирчить неначе пухнаста кулька кульбаби. Він стукає себе по грудях долонею й піднімає брови.

— Так, я до вас, — киває сивий, — дуже потрібна ваша допомога. Мене Вадим звати, — простягає руку.

Прийдешні перезираються. Найвищий знизує плечима, перекладає сокиру з правиці і потискає руку у відповідь.

— Олег. Чим можемо допомогти?

— Справа така. Ми приїхали сюди на якийсь захід… Лиса гора, відьми... все таке… для знайомства, — вказує невизначено рукою в бік автобуса Вадим, — розумієте?

Парубок посміхається, біля очей з' являються зморшки. Напружена спина розслабляється. Киває, мовляв, розумію.

Підходить Соня. Махає компанії долонею, як старим знайомим. Мовчить. Спостерігає. Слухає.

— Але наш провожатий десь затримався і ми тут вже годину печемося, бо не знаємо куди йти. Не могли б ви нас провести? Я бачу ви не вперше тут... Так впевнено йдете.

— Що… всіх провести? — розгубився чорнявий.

— Поки тільки нас з Сонею, — вказує Вадим на себе і доньку, — щоб ознайомитися з місцевістю. А інших ми потім самостійно зможемо провести. Що скажете? Тут же ж напевно не довго йти. Хвилин двадцять?

— Десь так, — погоджується Олег, — добре. Вас проведемо. А ви з якого клубу?

Вадим піджав губи й озирнувся до дочки в пошуках допомоги.

— «Містеріус Тен», — знайшлася з відповіддю Соня.

— Прикольна назва, — зрадів чорнявий, — а ми з «Терену». Ходімо.