Лускаті

Двоє чоловіків сиділи біля багаття. Один тримав чашу з вином. Інший надрізав кинджалом руку і зронив кілька крапель у чашу. Потім вони помінялися, але кинджал безсило ковзнув по руці.

- Зігфріде? - здивовано вигукнув другий.

- Чи ти забув, друже? Кров Фафніра зробила мене невразливим! Але раз ми сьогодні відкриваємо таємниці, - він почав підіймати кинджал, але другий чоловік перехопив його руку.

- Ні, друже, нехай таємниці залишаються таємницями.

- Кров і попіл! - перше, що почула Арнод, коли виринула з видіння.

Це лаялась Клер, вочевидь, викинута зі спогадів її предка миттю раніше.

- Що сталося, діти мої, що ви побачили? - Отець Луї саме допомагав Клер піднятися.

- Що мій благородний предок просто до сраки благородний. - Клер нарешті піднялася і обтрушувала свою колись вишукану сукню.

Арнод піднялася сама. Хотіла обтрусити свої штани, але вирішила, що це небагато змінить у їх зовнішньому вигляді.

- Хіба такі слова личать віконтесі Клер д’Овер-Рейн?

- Пробачте мені, отче, бо я згрішила, - здавалося, ніби Клер сповнена каяття, але вже за мить це відчуття зникло, коли вона повернулася до четвертого учасника їхнього ритуалу - старого одноокого відлюдника, що назвався Гаспаром.

- І як це, клятий ти виродку, розуміти?

Старий лише всміхнувся.

- Я не бачив ваших видінь, благородна пані, але з вашого тону можу зробити висновок, що у вас ні холери не вийшло?

- У нас дохолери чого вийшло! - визвірилася Клер так, що на її крик до печери заглянув Ален. - Так до холери, що я навіть не знаю, що з тим робити!

Командир групи найманців, що звали себе Залізними ведмедями, запитально поглянув на свою замовницю.

Арнод підійшла до Клер і поклала їй руку на плече.

- Не переймайся так, ми щось придумаємо.

- Я вже не знаю, що. Отруїти ми його не можемо, бо його ніяка зараз не бере. Втопити ми його не можемо, бо він, сволота, пручається. А тепер ми навіть не знаємо, куди треба загнати списа, аби та падла здохла, бо мій предок вирішив, що йому важлива благородна дружба, хоча сам свого дружбана пізніше й кінчив. От тільки забув розказати як.

Цей монолог дещо виснажив Клер і вона трохи заспокоїлась. Ален оглядав стелю, роблячи вигляд, що його тут нема. Луї і Гаспар же дивилися на Клер. Відлюдник - з цікавістю, а монах - із докором.

- У мене закінчуються ідеї. Може підкладемо йому шлюху? Нехай його сифіліс візьме?

Гаспар засміявся. Навіть Ален намагався стримати сміх. Лише Луї вирячився на Клер, силкуючись щось сказати. Духовник Арнод і так був не кращої думки про віконтесу і останнім часом маскував це все гірше.

- Чи можемо ми подивитися на сам процес убивства? Адже тоді вони теж були поруч? - Арнод звернулася до одноокого, щоб трохи відволікти усіх.

- Вочевидь, не настільки близько. Я дістав найбільш пізній епізод, коли їх лінії долі перетинаються.

- Тобто коли мій прапрадід його прикінчив, то близько не підходив? - єхидно поцікавилася Клер.

- То ж звідки я знаю? Може це взагалі зробив не ваш предок? Може то хтось інший, а він просто приписав собі заслуги?

Останнє зауваження було зайвим. Воно ніскільки не заспокоїло віконтесу д’Овер-Рейн, навпаки, сумнів у здобудках її родини практично підписав відлюднику смертний вирок.

- Існує безліч способів зробити це здалеку, - втрутився Ален, доки йому не наказали вивести нахального старого, якому він симпатизував, з печери, аби повісити на найближчому дереві. - Стріла, спис, капкан, або ж просто камінь кинути.

- Давид здолав Голіята лиш каменем і молитвою. Коли ви останній раз молилися, ваша світлосте?

- Зранку, отче, - відповіла Клер, - за успіх нашої сьогоднішньої справи. Як бачимо, це не допомогло. Варто було кинути в когось камінь?

- Не богохульствуй, дитино! Якби ти щиро вірила, а не покладалася на чорнокнижників і язичників...

- То була б мертва, - перервала його Клер, - разом зі своєю родиною і купою підданних! І скоріше за все, я би благала про цю смерть! Тому досить. Я не бажаю слухати повчання, про те, яка я погана, що намагаюся знайти вихід, від старого ідіота, який тільки й робить, що їсть, спить і критикує!

Після цих слів вона покинула печеру. Ален пішов за нею, лишивши Арнод з її духовником і відлюдником, який почав набивати люльку якимись незрозумілими травами.

- Я дійсно не можу тобі допомогти. Але я вірю, що коли прийде час, ви знайдете спосіб здолати дракона відродженого - сказав він, пихкаючи димом, який почав стелитися по підлозі і лащитися до ніг, наче кіт. Його було значно більше, аніж могли вмістити людські легені.

- Може нам дійсно варто десь заховатися? - вже вкотре запропонував Луї.

- Не можна ховатися вічно, отче. Хтось має його спинити.

- Для цього є правителі, дитино. Вони не будуть стояти осторонь, доки їх землі грабують і розоряють.

- Він убив уже трьох. Йому не цікава влада. Він лиш знищує. Його потрібно зупинити всіма доступними засобами.

Тим часом дим сягав уже по груди і двоє з трьох співрозмовників почали підозрювати не добре. Вони глянули на відлюдника, але той лиш посміхнувся.

- Вам вже час.

Дим піднявся і деякий час не було видно зовсім нічого. Коли він розвіявся, то Арнод і Луї стояли біля входу у печеру. Дівчина обернулася, але входу не було. Лише монолітна скеля.

- Не можна було зв'язуватися з чорнокнижниками, - буркнув старий, і без поспіху почав спускатися стежкою. Арнод деякий час дивилася на скелю. Вона виглядала так, неначе завжди тут була, хоча ще зранку вони пройшли цією стежкою до печери. Очі трохи щипало від диму, але це можна було терпіти.

Позаду каркнув ворон і дівчина обернулася. На камені сидів ворон. Лапою, прикрашеною золотим кільцем, він притискав щось біле. Арнод підійшла ближче, але птах не ворухнувся. Лиш коли вона простягнула руку, він трохи відсунувся, але продовжував утримувати невідому річ.

Дівчина озирнулася, чи її хто не бачить, а потім накрила рукою воронову лапу. Той витягнув кінцівку, залишивши їй те, що тримав, після чого каркнув на прощання і відлетів.

Цією річчю виявилася зім'ята сторінка, вирвана із якоїсь книги. Сучасної, наскільки могла судити Арнод з якості паперу. На ній зображався чорний дракон, який стікав кров'ю з рани на животі, а під ним з мечем у руках у калюжі крові лежав по воїн. Очі його були закриті, ніби той спав. Або вмер. Або знепритомнів.

"Зігфрід убиває Фафніра" - говорив напис під зображенням. Саме зображення було виконано талановитим і старанним художником. На ньому можна було розгледіти кожну лусочку легендарного звіра.

- От тільки нам треба вбити не дракона. - прошепотіла Арнод, але все ж не стала викидати аркуш, а акуратно сховала його в кишеню.

Внизу в лісі на неї вже чекали. Найманці встигли згорнути свій невеликий табір, закріпити на сідлах луки й списи і потроху залазили на коней.

Клер уже сиділа верхи на білому жеребці й демонстративно не звертала уваги на Луї. Той намагався самостійно залізти в сідло гнідого коня, але через відсутність досвіду, виходило у старого погано. Арнод допомогла духовнику і без проблем заскочила в сідло своєї біло-чорно-коричневої кобили, після чого під'їхала до віконтесси.

- Печери більше немає. - повідомила вона.

- Як більше немає? - здивувалася жінка.

- Отак. Гаспар напустив диму і ми опинилися назовні. А там, де був вхід - лише скеля.

- Ну, ми все одно нічого не здобули, окрім можливості полежати на холодному камінні. - вона поплескала жеребця по шиї, - тепер варто визначити, що ми будемо робити далі.

- І які в нас є варіанти?

- О, я придумала кілька, - промовила Клер. Останній з найманців якраз заскочив у сідло і Ален скомандував відправлення, очоливши колону. Одразу за ним стали двоє вершників. Далі - Клер і Арнод і вже потім - решта воїнів. Про Луї найманці були такої ж думки, як і віконтесса, а тому поставили його майже у хвіст колони. Той намагався протестувати, аби їхати поближче до Арнод, але його ніхто не слухав, адже гроші їм платила родина д’Овер-Рейн, а не свята церква.

- Ми можемо відправитись на південь, - тим часом розповідала Клер. - Король збирає армію, аби протистояти дракону відродженому. Ми можемо до них доєднатися. Не знаю, наскільки це допоможе. Можемо відправитись на захід, сісти на корабель і поїхати світ за очі. Або на схід. Кажуть там за степами, у землях Київських є воїни, подібні до твого брата. Може якийсь із них нам допоможе.

- Він мені не брат. - Буркнула Арнод. Думка про те, що десь є ще такі ж, як Хамдір їй категорично не сподобалась. А проте, аби втекти подалі, вона вже говорила з Луї. Та й Клео не з тих, хто відступить. Залишався король з його армією, але ця ідея їй також не подобалась. З багатьох причин. Але інших варіантів не було.

- Якщо ми доєднаємось до короля, що з нами буде.

- А нічого. - відмахнулася Клер. - Нас запруть у якомусь замку і ми будемо чекати, доки по нас прийдуть переможці. Навіть якби ми знали, як перемогти, нас би все рівно ніхто не став слухати. А ще король спробує залізти в казну мого роду. Ну і тобі під спідницю. Він любить молодих.

- Ти теж молода. - спробувала викрутитись Арнод. Їй не подобалась ідея, що хтось полізе їй під спідницю. Хочі вона ту спідницю останній раз вдягала більше року назад.

- Ох, сонечко, - розсміялась маркіза, - мені вже чверть століття. Але дякую за комплімент.

- То куди ми зараз їдемо?

- О, до найближчого струмка. Ми пройдемо ним вниз за течією, а коли вийдемо, то спробуємо відірватись від погоні.

- Що?

- Люди Хамдіра нас вистежили, - пояснила Клер, - зараз ми не подаємо вигляду, ніби знаємо про це, але як тільки перетнемо воду - готуйся до шалених перегонів.

Люди Хамдіра. Від цієї думки у Арнод пробігли мурашки. Воїни дракона відродженого, як вони себе називали, були навіженими головорізами, що готові піти за своїм ватажком у саме пекло. Для багатьох такий шлях був дорогою в один кінець, але це не зменшувало кількості бажаючих примкнути до живої легенди.

Дівчина потерла очі. Вони вже майже не пекли, хоча трохи подразнення ще лишилося. Їй хотілося поквапити коня, але воїни довкола неї і сама маркіза не виявляли хвилювання чи поспіху. Вона обернулася в сідлі, намагаючись розгледіти ту саму погоню, проте побачила лише хвіст колони із кількома в'ючними кіньми, біля яких їхав Луї.

Вже скоро група почула шум води. В очевидь струмок був більшим, аніж Арнод спочатку подумала. Вона навіть почала побоюватися, чи зможуть коні перейти його, не кажучи вже про те, аби спуститися вниз течією.

Реальність, проте, виявилася значно гіршою.

Першим на берег виїхав Ален. Він став як укопаний і Клер з Арнод вимушено обігнули його по обидва боки, аби теж зупинити коней. Позаду них найманці спішно зупиняли колону.

- Гордість! - радісно промовив Хамдір, стоячи посеред струмка. Вода сягала йому колін. - Ось ваша найбільша проблема, ваша світлосте. Якби ви їхали хоча б всередині колони, то зараз мали би шанс втекти. Але ви полізли вперед. Завжди перші. Завжди на чолі. І тепер два десятки арбалетів дивляться на ваше прекрасне личко і очікують, що ж ви скажете?

- Я скажу, якого біса ти тут робиш? - Навіть якщо два десятки арбалетників і налякали маркізу д’Овер-Рейн, то виду вона не подала.

- Вчуся плавати, хіба не видно? - Відповів Хамдір. - Ваша остання спроба майже вдалася, тому я вирішив діяти на випередження. Навчитися плавати, аби мене знову не втопили. Зупинити ваші пошуки способу мене прикінчити. Адже раптом ви його знайдете? А ще я б волів забрати сестру.

Клер обернулася до Арнод. Дівчина виглядала збентеженою. Ніколи раніше Хамдір не виявляв родинних почуттів.

- Це пастка, - прошепотіла маркіза, - він нашпигує нас болтами, як тільки ти вийдеш із зони ураження.

- Якщо ви думаєте, що це пастка, ваша світлосте, то ви праві! От тільки вибору у вас немає.

- Я піду до нього. - промовила Арнод, - це виграє вам трохи часу. Якщо я йому потрібна, то вони не стануть стріляти, аби не влучити в мене. А ви тим часом тікайте.

- Дитино, що ти задумала? - спитав Луї. Він саме проштовхався від хвоста колони і чув, в очевидь, не все.

- Він прийшов мене забрати.

- Хто, дитино? - не зрозумів духовник. Його старі очі не могли розгледіти Хамдірове обличчя на такій відстані.

- О, ще одне знайоме обличчя! - закричав Хамдір. - Невже прийшли посповідати грішника? Я вже давно не сповідався!

- Що він тут робить? - зблід Луї. Нехай обличчя він не бачив, але голос впізнав. - Він же розорює землі на північ звідси.

- Наша спроба згодувати його рибам дуже сильно йому не сподобалась. - пояснила Арнод. Вона вже злізла з коня і зараз вирішувала, які речі брати з собою. В неї вже було кілька ножів за поясом і в чоботі. Також подарований Клер стилет, який вона ховала в рукаві. Не те, щоб їй доводилося пускати все це в хід, але найманці навчили її постояти за себе і казали, що в неї добре виходить. Чи допоможе це проти Хамдіра? Точно ні.

- Як тільки я піду до нього - тікайте. - сказала дівчина, після чого повернулася і пішла до брата.

Вона сподівалася почути, як за її спиною розвертаються і їдуть геть коні, ховаючи між дерев своїх вершників, але нічого з цього вона не почула.

Підійшовши впритул до води, дівчина зупинилась. Ідея залишити коня вже не здавалася їй доброю.

- Ти що, боїшся замочити ніжки? - насмішливо запитав Хамдір.

Очі все ще трохи пощипували, тому вона нахилилася і зечерпнула трохи води, аби їх промити і ще потягти час. Набравши в долоні прохолодної проточної води Арнод закрила очі, після чого плеснула нею собі в обличчя. Стало трохи легше.

- Довго я буду чекати?

Довелося лізти у воду. Там де потік сягав Хамдіру по коліна, Артнод було майже по стегна, але вона все ж підійшла.

- Хороша дівчинка. - сказав він, після чого без розмаху вдарив сестру в обличчя.

Вона з криком впала у воду, але сильно рука схопила її ззаду за шию і витягла на поверхню. До горла тут же притиснувся ніж.

- Зараз я покажу всім, що буває зі зрадниками.

- Зараз! Закричав Ален і з дерев позаду нього полетіли стріли, а сам він з'їхав за коня на землю, і потягнув за собою маркізу, виводячи її з під обстрілу.

Арнод почала брикатися і відчула як лезо ковзнуло її шиєю, не завдавши шкоди. Тоді в голову їй неочікувано прийшла ідея. Дівчина підняла голову вгору і побачила, що Хамдір здивовано дивиться на чисте лезо. Вона спритно дістала стилет маркізи з рукава і майже без замаху увігнала зброю йому в око. Клинок увійшов майже без супротиву і рука, що утримувала її за шию ослабла, а сам Хамдір повалився у воду.

З боку найманців до неї уже бігли воїни з мечами, але їм на зустріч ніхто не виступив. Чи то лучники, ховаючись за деревами перестріляли усіх, чи то головорізи, побачивши загибель ватажка, не насмілилися діти бій, але вже скоро Арнод витягли на берег і укутали у великого рушника.

- Що сталося? - доптувалася в неї Клер, але дівчина лише махала головою. Маркіза хотіла було відправити когось за тілом Хамдіра, проте Ален нагадав їй про погоню. Переслідувачі не знали про смерть ватажка, а тому продовжуватимуть діяти за його наказом.

Оскільки це мало сенс, то вже за кілька хвилин Арнод посадили в сідло і група продовжила рух згідно плану.

Уже пізно ввечері, після того як вони відірвалися від погоні то розбили на ніч табір. Арнод хотіла побути сама, тому розстелила ковдру віддалік від інших, коли до неї підійшов Луї.

- Далі ми поїдемо самі. - твердо сказав він.

- Що? Навіщо? - спитала дівчина.

- Загрози від твого брата більше немає, а тебе треба сховати.

- Якщо загрози немає, - не зрозуміла вона, - то від кого мене ховати?

Духовник промовчав, лише почав складати її ліжко.

"Він бачив. - зрозуміла Арнод, - Він бачив, як мені перерізали горло, але я лишилась жива. Він знає, що я така ж, як і Хамдір. Я теж дракон відроджений."

- Я нікуди не поїду. - Арнод навіть наступила на ковдру, аби не дати духовнику її прибрати.

Луї піднявся. Він дивився на дівчину з гнівом, якого вона ніколи не бачила у старого ченця.

- Ти, погане сім'я, сьогодні вбила власного брата. Ми відведемо тебе в монастир, де ти будеш замолювати цей гріх до кінця своїх днів, - прошипів він.

- Я знищила загрозу для усіх нас. Коли Хамдіра більше немає, королівські війська...

- Не про них тобі треба думати, а про власну душу.

Він схопив дівчину за руку і шарпнув у бік, аби прибрати її ногу з ковдри.

Арнод спробувала вирватися, але старий тримав на диво міцно. Продовжуючи утримувати дівчину, він нахилився, аби зібрати ковдру.

Саме тоді в ній щось зламалося. Вона з усієї сили вдарила духовника ногою в обличчя. Від подиву старий випустив її руку і завалився на землю. На мить дівчина завагалася, але згадала, з якою ненавистю колись найближча людини на неї дивилася, тому в її руці опинився ніж. Підійшовши ближче, вона увігнала його в груди Луї. Кілька митей старий смикався, після чого затих.

Арнод піднялася і зустрілася очами з Клер. Маркіза дивилася з цікавістю. Потім підійшла до тіла і почала його обшукувати.

- Що ти робиш? - запитала дівчина.

- Ага, так і знала, - вигукнула маркіза і показала перстень, який вона витягла зі складок монашого одягу.

На персні було зображено символ, в якому віддалено вгадувалася лілія.

- Пріорат сіону. - З гордістю повідомила жінка, ніби розкрила таємницю створення світу.

- І що це значить? - продовжувала допитуватись Арнод.

- Це значить, сонечко, що ми йдемо спати. - сказала Клер, ховаючи перстень собі в рукав, - А завтра мої люди поховають цього зануду і для нас дуже багато чого зміниться.

З цими словами вона потягла Арнод вглиб табору.