Лускаті

Запанувала мертва тиша.

- Так цей... - невпевнено почав Мстислав, - а скільки має бути?

- Вісім. - впевнено сказав Тихомир, - має бути вісім.

- Що за фігня? З якого хуя нас має бути вісім?

- Бо на човні нас було восьмеро, - пояснила Сніжана, - це я точно пам'ятаю.

- Тобі могло вдатися. - заперечила Лада, - Стрес і все таке. Нам тоді було не до рахування.

- Я працювала офіціанткою. Повірте, я можу мимохідь на око порахувати людей, який би там стрес не був. На човні було вісім.

- Я пам'ятаю, - вклинився Богдан, - що ми гребли попарно. Дев'ять чи сім нас ніяк не могло бути.

- І з ким ти був у парі? - зацікавився Тихомир. Він відлип від стіни і уважно розглядав людей.

- Не знаю, - чесно зізнався чоловік.

- Та ну, хуйня якась! - Вибухнув Мстислав. Він із силою кинув недоїдені галети на стіл. - Яка, нахуй, різниця, скільки нас було і скільки нас є?

- Дійсно, яка різниця? - погодився Артем. Він єдиний, хто продовжував спокійно їсти, тихо уплітаючи такі самі галети, як і Мстислав, але намастивши їх якимось джемом. - Головне, що ми живі. Господь дав нам другий, а може й третій шанс. Чому б не подякувати йому за це?

- Ex nihilo nihil fit, - задумливо промовила Лада.

- Шо, блять? - не зрозумів Дух.

- Нічого не виникає з нічого, - пояснила жінка. - Це латинське прислів'я таке. Воно означає...

- Я, блять, зрозумів, що воно означає, але я повторюю: Яка, нахуй, різниця?

- Пророк Єремія писав, - Артем закінчив з галетами і подивився на решту батьківським поглядом, - що коли цар Ірод наказав спалити трьох чоловіків, які не вклонилися ідолові, то Бог послав янгола у полум'я, аби їх захистити.

- Це був пророк Даниїл, - виправив його Тихомир, - А царя звали Навуходоносор.

- Ти гля, ще один святоша! - тут же вишкірився на Тихомира Мстислав.

- Я в дитинстві читав. - знітився той.

- Я теж в дитинстві читав, тільки я, блять...

- Так, годі! - Богдан гепнув кулаком по столу, від чого всі знову замовкли, а Святослав на дальньому кінці столу аж підскочив від несподіванки. - Я не знаю, додалась до нас яка інша людина. І якщо додалась, то навіщо додалась і навіщо це взагалі приховувати? Але зараз у нас є нагальніші питання. Хтось знає, де ми?

- У бункері. - Буркнув Мстислав.

- Дякую, капітане, - тут же відповіла Злата, - ваш човен чекає на пляжі. Можете його взяти і пливти прямо у пащу дракона.

Дух хотів щось відповісти, але Богдан не дав йому такої можливості.

- І де знаходиться сам бункер? Це острів і ми тут заперті, чи може це частина материка, і ми цілком можемо звідси піти?

- На острові. - Підтвердила Злата. - Я бачила написи "Березань" на деяких моніторах. Це острів, неподалік від Рибаківки.

- Від Березаня до найближчого берега менше двох кілометрів. - сказав Тихомир, - Ми цілком можемо догребсти, але що потім? Добиратися дорогами? Там дрони літають через кожних двісті метрів.

- Який ти, Тихоня, оптиміст. Забув уже, що та херня досі там висить? Ми не догребемо до берега просто тому, що звідси не відгребемо.

- А отже сперечатися немає про що. - Підвів підсумок Богдан. - Ми заперті тут доки дракон не полетить, тому варто зосередитись на тому, що маємо.

- А якщо він ніколи не полетить? - подав голос Всеволод. Він сидів біля Сніжани і до цього моменту в суперечці участі не приймав.

- Полетить. - впевнено відповів Богдан, хоча в душі в нього і близько не було тієї впевненості. - У нього має бути повно справ в інших місцях.

Після цього чоловік піднявся і покинув їдальню.

Холл був таким, яким його запам'ятав Богдан. Лише сплячих людей більше не було. Він кілька хвилин постояв в центрі, намагаючись пригадати, як розмістилися втікачі одразу, як зайшли до бункеру, але безуспішно. Пам'ять не була його сильною стороною навіть у кращі роки.

- Бачу, тебе таки зачіпили новини про те, що серед нас є засланець. - сказав з-за спини Тихомир.

Богдан не чув, як чоловік підійшов, тому повернувся різкіше, ніж потрібно. Зрозумівши, що виглядає трохи дурнувато, він вирішив відповісти питанням на питання.

- А тебе?

- Я до війни водив туристів Карпатами. Наслухався різного. І про Чугайстрів і про чорних альпіністів. Дуже рідко такі історії закінчувалися добре.

- Це легенди.

- Дракони теж легенди, але один з них чекає нас за дверима бункеру.

Богдан засміявся.

- Тихомире, скільки тобі років?

- Двадцять дев'ять, але яке це має значення? - не зрозумів той.

- Тоді ти маєш знати, що це ніякі не дракони. Це летючі танки у вигляді драконів, яких ми створили самі.

- І як це має пояснити той факт, що серед нас є зайва людина?

Богдан почав злитися.

- Та з чого ти взяв, що вона дійсно є?! Бо так сказала жінка, яку ти бачиш вперше в житті? Ти згадай, за яких обставин ми тут опинилися? Не знаю, як ти, а я особливо не думав і по сторонах де дивився. Те, що ми натрапили на острів раніше, ніж дракон нас наздогнав - чудо.

- Добре, добре. - Тихомир підняв руки і зробив крок назад. - Я не хотів тебе якось образити чи зачепити. Просто помітив, що ти... - він завагався і Богдан зробив крок назустріч.

- Що я що? - з погрозою запитав він.

- Нічого. Вибач. Зовсім нічого.

Тихомир розвернувся і швидко покинув холл.

Богдан розслабився. В словах карпатського гіда був сенс. Його дійсно зачепила можливість того, що серед них є... Хто? Шпигун? Чи, як там казав Тихомир, чугайстер?

- Дурня якась. - промовив вголос чоловік.

Він без поспіху зібрав свої речі й пішов обирати кімнату.

Однак дійти до житлового блоку не встиг. По дорозі йому на очі трапилися відкриті двері, крізь які можна було побачити склад і Мстислава з автоматом у руках. Дух крутився довкола своєї осі й цілився у невидимого ворога. Під час одного з таких обертів Богдана було помічено.

- О! - зрадів Дух. Він опустив автомат дулом до підлоги і рукою поманив чоловіка, - Йди, глянь що тут є.

Причини для відмови були, але не багато, тому Богдан переступив поріг і увійшов до складу.

Окрім Мстислава тут був ще й Артем. Старий влаштувався на двох ящиках, покладених один на один і розглядав щось у третьому, покладеному біля ніг.

Побачивши Богдана, старий ненадовго відволікся, але тут же повернувся до свого заняття.

- Дивись, яка ляля, - Мстислав гордо тицьнув автомат прямо в обличчя Богданові.

- Він хоч не заряджений? - перепитав чоловік, простягуючи руку до зброї, але Дух тут же відсмикнув автомат і притис його до грудей.

- Хуй там, - відповів, - тут на весь блядський склад жодного патрона.

- То може тут є ще один склад? - не повірив Богдан. - Хто тримає зброю без патронів?

- Може і є, - замість Мстислава відповів Артем. - от тільки це не зовсім склад зброї, - він ногою вдарив ящик, вміст якого розглядав. Той перевернувся і з нього, впереміш із сіном, випало три пістолі. - Це чиясь приватна колекція.

- Хто збирає зброю і не стріляє з неї? - здивувався Богдан.

- Куколд якийсь. Назбирав цяцьок і дивиться на них. А може навіть дрочить.

- І ти так сміливо береш їх до рук?

Мстислав пересмикнув плечима, але автомат не викинув.

- Не найгірше, що я брав до рук в армії, - відповів він.

- О, то ти служив? - Оживився Артем, - в якому корпусі?

- Якщо скажу, - солідно відказав Дух і навів автомат на старого, - доведеться тебе вбити.

- Так ти скажи, - Артем дістав звідкись ножа, довжиною з передпліччя і несподівано жорстко подивився в очі Мстиславу, - а потім вбий, якщо треба. І якщо зможеш.

Старий увігнав ножа в ящик, на якому сидів. Той увійшов майже по рукоять. З запізненням, Богдан зрозумів, що лезо просто потрапило між дошками, але виглядало це вражаюче.

- Воу, воу, старче, - Мстислав опустив автомат, а потім, трохи подумавши, зовсім поклав його на один зі стелажів, - де твоє християнське смирення? Як же підставити другу щоку?

- Я вже підставив. І другу і третю і всі решту. - Старий дістав ножа і, хоч Богдан уважно стежив, примудрився сховати його так, що не було помітно як і коли це сталося. - Ходімо, босяче, знайдемо тобі якісь чоботи. - він піднявся і пішов углиб складу. Довелося йти слідом і лишити Мстислава наодинці зі зброєю.

Склад виглядав більшим, ніж можна було уявити, дивлячись від дверей. Через низькі стелі, стелажі йшли кудись углиб і були розставлені досить хаотично, через що розгледіти протилежну стіну було неможливо і приміщення могло здатися нескінченним.

- А ви служили? - запитав Богдан, коли вони заглибились у склад.

- Яка тепер різниця? - сумно відповів старий. - То було, коли люди ще контролювали залізну смерть над головою. Відтоді світ змінився. Люди лише не змінилися. Все такі ж брехливі.

Він підійшов до одного зі стелажів. Жоден не був підписаний, тому було загадкою, як старий тут орієнтується. Витягши непримітний картонний ящик, Артем дістав з нього чоботи, які протягнув Богдану.

- Тримай. Очі вже не ті, але розмір наче твій.

Богдан прийняв взуття, але взувати не поспішав, хоча бетон уже відчутно холодив босі ноги.

- Як ви їх знайшли?

- З Божою поміччю, - відповів старий, - ну й журнали трохи полистав, які на столі біля дверей лежать, доки наш Дух цяцьки роздивлявся.

Коли вони повернулися, Мстислава вже не було. Автомат лежав там, де його покинули, а от перекинутий ящик з пістолями стояв зверху на інших ящиках. Його вміст було зібрано і покладено на місце. Здавалося, підлогу навіть трохи замели.

Це здивувало Богдана, тому він лиш мигцем поглянув на стопку журналів. Вони дійсно лежали на столі біля дверей, який він не помітив, коли увійшов. Було б цікаво глянути, що там написано, але це довелося відкласти на майбутнє. Варто нарешті вже заселитись.

Так званий житловий блок був довгим і, на відміну від складу, прямий коридор з металевими дверима вздовж обох стін.

Довго не думаючи, Богдан відчинив перші ж двері справа і зайшов всередину. Кімната була на диво просторою. Аскетичне убранство складалося з ліжка, шафи, а також невеличкого комода, на якому стояла ваза з давно висохлими штурпаками, що колись, мабуть, були квітами. На сірих стінах не було жодного додаткового елементу, що вказував, кому мала б належати ця кімната.

Зліва були ще одні двері, тож Богдан зазирнув і туди. Це була тісна кімнатка, що вміщувала душову кабінку і туалет. Чоловік саме задумався, чому немає хоча б маленької раковини, коли у перші двері делікатно постукали. Закритими вони не були, тож це була звичайна ввічливість. Коли Богдан повернувся, в коридорі стояла Лада.

- Можна? - спитала жінка.

Богдан кивнув і вона увійшла, зачинивши за собою двері. З ввічливості довелося запропонувати гості сісти на ліжко, адже жодного стільця не було, проте вона відмовилася, залишившись стояти біля дверей.

- Хотіла поговорити про слона в кімнаті.

- Ну, це очікувано, - сідати на ліжко було якось не ввічливо, тому Богдан повернувся обличчям до жінки і сперся спиною на шафу. - Ти також чула історії про чорних альпіністів?

- Ну, дещо чула, - погодилася Лада, - але це пояснюється гіпоксією і грою світла. Нічого з цього тут немає. Рівень кисню в нормі і освітлення, яке Одеські катакомби собі дозволити не можуть. Я не знаю, як це пояснити.

- Поганими здібностями до математики?

Жінка посміхнулася.

- Я навряд чи зараз знайду дискримінант, але щоб переплутати парне і непарне число живих людей потрібно мати щось іще, окрім поганих здібностей в математиці.

- І?

- Слухай, я просто хочу з'ясувати, чи не загрожує нам небезпека.

- Загрожує. Отам, біля берега висить. Кажи прямо, ти підозрюєш мене? Я - чорний альпініст?

- Якщо тебе це заспокоїть, то ти не єдиний підозрюваний.

Лада намагалася говорити байдуже, але було помітно, що вона напружена.

"Ось чому вона залишилася біля дверей," зрозумів Богдан. "Цікаво, за дверима її хтось страхує? Якщо так, то хто?"

- Не єдиний? Хіба, в такому разі, ти не повинна підозрювати всіх і кожного?

- Злату я знала ще до війни. Так само до війни були одружені Сніжана і Всеволод. Залишаєшся ти, Святослав, старий і Тихомир.

- Мстислав?

- О, хотілося б, але ні. Це було б надто очевидно. А ще Сніжана каже, що він до неї клинця підбивав, коли вони на корабель сідали.

- І що? Як будеш перевіряти? - Богдан відлип від шафи і підійшов до жінки.

Та не злякалася і навіть не зробила кроку назад, замість цього жінка уважно розглядала Богдана.

- Я не бачу причин не вірити Всеволоду. Він сидів на носі і казав, що коли човен сів на мілину, то його напарник полетів вниз головою.

Вона простягнула руку і лагідним, майже материнським жестом потрусила Богданову куртку. На підлогу посипався пісок.

- А ще в тебе ніс подертий. Тому тебе теж можна викреслити.

- Ну дякую.

Лада розвернулася і відчинила двері. За ними стояв Всеволод, який десь надибав шматок арматури. Богдан підморгнув чоловікові, але той анітрохи не знітився. Лише кивнув у відповідь.

- Отой бар'єр, - несподівано для самого себе промовив Богдан, коли Лада вже однією ногою ступила в коридор, - мерехтів, коли ми вилізали з човна.

Жінка завмерла, після чого обернулася і застигла в дивні позі.

- Пізніше, коли ми були біля входу, мерехтіння вже не було. Я спочатку на свій зір грішив, але на моніторах теж нічого такого не було.

- Що ти хочеш цим сказати? - уточнив Всеволод. Він опустив арматуру одним кінцем на підлогу і спирався на неї як на ключку.

- Хтось або щось доєдналося до нас одразу, як ми ступили на берег. І це щось пов'язане з драконом. Ось чому він досі тут.

Лада стрепенулася і таки повністю вийшла з Богданової кімнати. Якщо вона й відчула полегшення, коли викреслила Богдана зі списку підозрюваних, то зараз від цього полегшення не залишилося й сліду. Всеволод виглядав задумливо.

- Якщо згадаєш ще щось, - сказав він Богданові, — то ми мешкаємо через троє дверей від тебе. Лада навпроти нас, а Злата поряд із нею.

Богдан здивовано подивився на жінку.

- Хіба ви мешкаєте не разом?

- Ми давно одна одну знаємо. І доволі близько. Але не настільки, аби відмовлятися від окремого ліжка.

- Може тобі теж варто було б переїхати поближче? - запропонував Всеволод.

- Та ні, я вже тут насмітив, - він жартома шаркнув ногою по піску, що насипався з його одягу.

- Ну як знаєш. - погодилася Лада, - Тоді облаштовуйся й відпочивай. Боюся, ми тут дійсно надовго.

Коли двоє самопроголошених детективів пішли, Богдан підійшов до дверей і зачинив їх, так, аби залишилася невелика щілина. Всі двері в житловому блоці відчинялися однаково назовні, і якби він переїхав кудись в інше місце, або хоча б до кімнати навпроти, то був би позбавлений можливості спостерігати, хто може ходити туди-сюди.

Трохи привівши себе в порядок, і залишивши речі в кімнаті, Богдан вирішив ще раз глянути на дракона. У кімнаті з моніторами він виявив Злату. Дівчина десь знайшла стілець і зараз сиділа перед моніторами й щось черкала олівцем на шматку паперу. Побачивши Богдана, вона напружилася.

- Твоя подруга викреслила мене зі списку підозрюваних, - замість вітання сказав Богдан і показав на свій здертий ніс, - я з човна випав.

Злата розслабилась і повернулася до свого заняття. Чоловік підійшов ближче і глянув спочатку на монітор, а потім на лист у руках дівчини. На моніторі все ще було видно частину прибережної зони і дракона, що висів над водою за невидимою перешкодою. На листі олівцем була намальована приблизно та сама картина.

- Нащо ти його малюєш? - здивовано запитав Богдан.

Дівчина знизала плечима.

- Він гарний. Коли висить отак і не намагається нікого вбити. А ще я люблю малювати. Це заспокоює.

- А чому тут?

- Бо зараз моя черга.

- Черга для чого?

- А Лада тобі не сказала? Ми домовилися сидіти тут по черзі, щоб спостерігати за драконом.

- Сподіваєтесь, що він раптом згадає про якісь свої справи і просто піде?

Олівець застиг над листком, і дівчина повернулася до Богдана.

- Було б дуже добре, але особисто я не ідіотка. Якби він мав полетіти геть, то полетів би вже давно. Але він повинен рано чи пізно зробити хоч щось. І нам краще про це знати.

- Можливо, він вже робить, - висунув гіпотезу Богдан, - наприклад зламує системи керування бункером.

- Удачі йому з цим, - засміялася Злата і знову взялася за малювання, - всі ці монітори, кнопки і так далі - це не одна система, а багато дрібних, не пов'язаних між собою. Тут немає довоєнних технологій, які покращували нам життя, на кшталт вайфая, щоб він міг підключитися. Все потрібно робити вручну і для всього є окрема кнопка. Ми перевіряли зранку, що за що відповідає. Можеш глянути.

Вона показала на кілька аркушів паперу, що лежали неподалік, прикладені якоюсь книжкою.

Пропозиція була цікава, тому Богдан акуратно витяг один з аркушів. На одній половині були записані якісь цифри, а на іншій - пояснення до них. Мабуть. Бо все було написано таким поганим почерком, що навіть цифри чоловік скоріше вгадав, аніж прочитав.

- Що за? Хто це писав?

Злата щиро розсміялася.

- Лада. Це її почерк.

- Вона що, лікар? - з надією запитав Богдан, кладучи аркуш на місце. Це була б дуже хороша новина.

- Медсестра. Шкільна. Але мабуть, такий почерк — це обов'язковий предмет у медичному, бо я жодного разу не бачила, аби лікар нормально писав. Навіть ветеринар.

- Чому ти не робила записи? Певен, що твій почерк як мінімум можна було б прочитати.

- Тому й не робила. Лада розуміє свій почерк. А більше нікому й не треба.

Богдан хотів був заперечити, але почув, як хтось біжить сходами, а вже за хвилину в кімнату забіг наймолодший член групи - Святослав.

- Ми... Там... Знайшли... - Він важко дихав і махав руками через що зрозуміти його було складно, тому Богдан у кілька кроків перетнув кімнату і поклав руку хлопцеві на плече.

- Просто покажи, - коротко скомандував чоловік.

Святослав кивнув і розвернувшись пішов вниз сходами. Богдан пішов за ним, краєм ока помітивши, що Злата відклала свій малюнок і піднялася зі стільця, маючи намір рушити за ними.