Лускаті

- Гребіть! - Кричав Богдан. Він і сам налягав на весло, спиною відчуваючи заграву від палаючого корабля. Як тільки дракон закінчить там і оглянеться довкола, він їх помітить. Вони гребли попарно, викладаючись на повну. Десь у глибині мозку свербіла думка, куди саме вони гребуть. Але страх змушував здоровий глузд мовчати. Байдуже, куди, аби подалі від загибелі.

Він ризикнув обернутися. Даремно. Схоже, дракон таки докінчив судно і тепер нісся до них. Повільно, але невідворотно. Хто сказав, що ці тварюки не літають в непогоду? Вітер, хвилі і дощ заважали гребцям, але не схоже, що доставляли хоч якісь проблеми летючому армагедону.

- Хутчіш, трясця! - Це вже кричав хтось інший. Богдан не знав, хто саме. Він взагалі нікого не знав у цьому човні, але був удячний їм усім за старання. Тільки б цього вистачило.

Вже всі почали оглядатися назад. Дракон, ніби залізна смерть, плив над хвилями. Враховуючи, як блискавично він з'явився на горизонті і напав на транспортне судно, здавалося, що зараз він знущається.

Злість додала Богдану сили. Він почав сильніше налягати на весла, хоча це лише відстрочувало їхню долю. Посеред відкритого моря сховатися було ніде. Але гребти - це все, що їм залишалося.

Неочікувано тварюка ніби врізалася в невидиму стіну, а наступної миті човен сів на мілину і Богдан, який був попереду, полетів через ніс і телепнувся головою у воду. Каламутна рідина кинулася назустріч гребцеві, а рот набився піском.

Не вірячи власним відчуттям, Богдан підвівся. Пісок роздер йому кінчик носа, але в цілому він був неушкодженим, хіба мокрим. Але це ніщо, порівняно з тим, що він стояв на твердій поверхні. Морська вода доходила йому трохи вище колін, а хвилі діставали до пояса.

У човні вовтузилися люди. На них були дощовики, тож він не бачив їхніх облич, але бачив, що їх було семеро. Напарник Богдана зміг утриматися в човні і зараз роздивлявся переслідувача.

Дракон завмер приблизно за чотириста метрів від них. Його образ, трохи спотворений якимись перешкодами, шугав вздовж невидимої лінії, не в силах її перетнути. Зрештою він завмер і втупився у втікачів. З такої відстані добре було видно сріблясту луску з синіми проміжками. Тіло, яким пробігали хвилі від крил до хвоста. На кожному крилі було по одному додатковому оку.

Доки Богдан розглядав дракона, решта веслувальників почали вискакувати з човна і бігти повз нього, аж доки він не залишився сам на сам з тварюко.

Помітивши це, Богдан теж розвернувся й побіг вслід за рештою. Вісім спин в однакових чорних дощовиках маячили перед його очима, доки він біг спочатку мілиною, потім пляжем, а зрештою і якимись кам'яними доріжками.

Так вони опинилися на якомусь підвищенні, де в скелі було заглиблення з великими, вдвічі вищими за людину, залізними дверима.

Тут втікачі нарешті попадали. Втома накинулася на усіх одразу, пригадуючи їм і поспішну евакуацію і греблю і навіть спринт по пересічній місцевості.

- Може, спробуємо відкрити? - запитав хтось.

Двоє людей підійшли до дверей. Вони схопилися за колесо, яке стирчало посередині, як раз на рівні людських плечей. Воно неочікувано легко провернулося. Залізна конструкція майже без скрипу відчинилася. Знесилені люди вервечкою потяглися до входу. Ніхто особливо не задумувався, що там може бути.

Перш ніж увійти у ледь освітлене нутро бункера, Богдан обернувся.

Дракон все ще був там. Він дивився на них з-за бар'єру немигтючим поглядом. Піддавшись раптовому пориву, Богдан показав йому непристойний жест. Тварюка не відреагувала, хоч безперечно все бачила. А потім двері почали зачинятися і чоловік змушений був поспішити.

В бункері було тепло і зовсім не пахло затхлістю. Де-не-де працювали якісь лампи, що дозволяло не натикатися на стіни й один на одного.

Коридор вивів до ще одних дверей, трохи менших за попередні. Вони відчинилися так само просто і впустили людей до ледь освітленої зали, з протилежного боку якої виднівся ще один прохід, але вже без дверей.

Один за одним втікачі потягнулися туди. Від утоми й пережитого стресу ніхто вже не замислювався в доречності таких дій. Навряд чи те, що чекало їх там було гірше за того, хто залишився назовні.

Коротким, але широким тунелем група спустилася на рівень нижче. Освітлення тут було трохи гірше, але всі вже були надто утомлені, тому мовчки почали розбрідатись по кутках. У Богдана вистачило сил, аби стягнути нарешті з себе дощовик і мокрі чоботи, після чого він влігся біля стіни прямо на бетонній підлозі і заснув. Останнє, що він побачив, це як один з утікачів стоїть посеред кімнати і його чомусь до біса добре видно.

Пробудження було болючим. Від сну на твердій поверхні все тіло задерев'яніло, і погано рухалося, але Богдан таки зміг піднятися. Він подумки подякував батькові, який працював учителем фізкультури. Завдяки його вихованню вдалося зберегти дебеле здоров'я аж до тридцяти п'яти.

Освітлена кімната було набагато краще, ніж пам'яталося. Жодного напівмороку. Було чітко видно, як де-не-де валяються елементи одягу й сплячі люди.

Богдан подумки перерахував сплячих. Крім нього, який вже прокинувся, у цій залі було ще четверо людей. Двоє, обійнявшись, спали неподалік від Богдана. Ще двоє були в різних кінцях приблизно на однаковій відстані один від одного.

Решта втікачів кудись поділася. Лише речі залишилися на тих місцях, де вони спали.

Вибору не було, тому довелося йти відкритим тунелем. Звісно, можна було спробувати відкрити броньовані двері й вийти назовні, але навіщо?

Тунель привів його до широких сходів, що зигзагами йшли кудись углиб.

Богдан почав спускатися. Вперше за останній час він відчував не страх, а цікавість.

На першому ж майданчику було три відгалуження. Кожне було обладнане броньованими дверима, які зараз були настіж відчинені. За ними були кімнати різного призначення.

Одна, очевидно, була складом. Інша чимось нагадувала кімнату для нарад з круглим столом і стільцями довкола нього.

Третя була найцікавішою. По-перше, в ній Богдан нарешті побачив людей. По-друге, кімната була набита всілякою електронікою, дані з якої відображалися на купі моніторів. На ці монітори й витріщалися зараз двоє чоловіків і дві жінки.

Коли Богдан увійшов, його одразу помітили. Чотири пари очей повернулися синхронно, і чоловік навіть трохи зніяковів.

- Вітаю, - сказав він, - Що цікавого?

- Ця сука досі там, - миттєво відгукнувся один з чоловіків, на вигляд ровесник Богдана, і неввічливо ткнув пальцем в один з моніторів.

Підійшовши ближче, Богдан зміг побачити берегову лінію острова, їхній покинутий човен і дракона, що стирчав за невидимим зараз бар'єром і витріщався в бік острова.

- І давно? - уточнив Богдан.

- А я їбу? - відповів той самий чоловік, - Мабуть відколи ми тут, то й ця пизда тут.

Різкість трохи спантеличила новоприбулого, але він швидко взяв себе в руки.

- Я маю на увазі, чи давно ви за ним дивитеся?

- Вже десять хвилин. - це вліз другий чоловік, Він мав спортивну статуру і загалом виглядав доволі молодим. - Відколи панство поснідало, робити нам майже нічого. Мене, до речі, Тихомиром звати.

Богдан очікував, що Тихомир простягне руку для знайомства, але той лише вичікувально дивився.

- Богдан. - представився він.

- Тихоня в нас не любить мікробів, - пояснив перший, - а я Мстислав. Позивний Дух.

Він протягнув руку, і Богдан її потис, після чого представився сам.

Жінки також представились без рукостискання. Ту, яка була трохи старшою за Богдана, звали Лада. Молодша назвалася Златою. Вони не так активно розглядали зовнішній світ, натомість зосередившись на огляді внутрішніх приміщень. Доки молодша натискала кнопки на панелі, старша щось записувала на папері, підклавши під нього книжку.

- Дівчатка проводять інвентаризацію.

Дух простежив за поглядом Богдана і дав пояснення, про яке його ніхто не просив.

- Розумна річ, якщо ми тут надовго. - Богдан вирішив одразу приструнити Мстислава, поведінка якого починала дратувати з перших хвилин.

- Ніхуя, - не погодився той, - я на той сраний кораблик не для екскурсії сів. Мені, кров з носа, тре в одне місце.

- То піди і розкажи про це дракону, - зло відповіла Злата, відриваючись від свого заняття, - а то стоїш тут над головою, а толку нуль.

- Слухай, мала, ти б за язиком трохи слідкувала! Робиш оту хуйню свою, то й роби, а до старших не лізь, поки тебе не спитали! - Чуєш, старший, - Лада теж відволіклася від записів, - ти сам за язиком слідкуй, поки тебе звідси не виперли. Будеш отій штуковині пояснювати, куди тобі треба. Може воно тебе послухає!

Тихомир, схоже, не дуже контролював ситуацію, тому Богдан вирішив взяти все в свої руки.

- Шановні, а може ви припините собачитись і розповісте, хто що взнав?!

- О, фраєр голову підняв? - миттєво переключився Мстислав.

- Якщо тобі є що сказати по ділу, - Богдан підійшов впритул до Мстислава, - то кажи. А просто так поговорити ми ще встигнемо.

Дух кілька секунд оцінював ситуацію, після чого дружньо поплескав Богдана по плечу.

- Не бикуй, рама, - він примирливо посміхнувся, - ми зара всі на нервах. Ліпше йди щось пожуй і бути якісь знайди.

Це була слушна порада. Не зважаючи на те, що довкола було досить тепло, ходити по бетону босим все ж не варто було.

- Добре, - погодився Богдан, - показуйте, де тут можна щось пожувати.

- Оце діло! - зрадів Мстислав. - Дівки, організуйте голодному харч!

- Сам згадав, сам і показуй. - огризнулась Лада.

- Ти диви, бля. - цього разу без злості відмахнувся Дух, - Ініціатива їбе ініціатора. Добре, гайда, покажу, де тут можна щось в пічку кинути.

На сходах вони неочікувано зустріли решту втікачів. Молодий хлопець йшов попереду, хоча було видно, що йому страшно. За ним ступав старший чоловік. Замикали процесію жінка, ровесниця другого чоловіка і зовсім сивий дід, який, проте, ступав доволі твердо.

- О, іще голодні! - ніби навіть зрадів Мстислав. - Гайда з нами. Нєхуй тут без діла на порожній шлунок шататися.

- Ми почули крики, щось сталося? - запитала жінка.

- Все тіп-топ, просто купа моніторів показала, що та хуйня вчорашня лишилася чекати, доки ми звідси вийдемо.

- Мстислав обіцяв показати, де можна знайти їжу, - додав Богдан, - йдемо з нами. Нам усім не завадить трохи перекусити.

- Гайда гайда, там усім є що пожерти.

У ролі імпровізованого провідника Мстислав привів їх у простору їдальню. Для цього довелося спуститися всього на рівень нижче. На такому самому майданчику знову було три відгалуження, але відкритими були лише двоє дверей.

- Отам, - Мстислав показав на закриті двері, - бар з бухлом. Туди діткам не можна.

Він хитро подивився на наймолодшого члена групи, а потім підморгнув жінці, після чого пішов до відчинених дверей, ігноруючи злі погляди молодого хлопця й чоловіка. Жінка дивилася йому в спину мало не з огидою, а от старий явно зацікавився зачиненими дверима.

Пройшовши за Мстиславом, вони опинилися у приміщенні, схожому на громадську їдальню. На деяких столах уже були розпечатані пакети сухпайків. Богдан підняв один із них і подивився на дату.

- Довоєнні, - сказав він в слух.

- Ясен херен, що не після! - реготнув Дух. Він дістав з одного з пакетів відкриту пачку галет і заходився жувати, намагаючись при цьому проводити інструктаж.

- Отм длі, - він махнув рукою в бік дверей на протилежній стороні їдальні, - з нею склд з хвкою.

Все ж ковтнувши галету, далі продовжив нормальним тоном.

- Хавки там наче дохуя. Тихоня казав, що бункер на сорок чоловік розрахований, але хуй знає. Якщо та хуйня продовжить на нас чекати, то, як казав рама, ми тут надовго.

- Я Богдан, - представився чоловік, сідаючи за стіл і підсовуючи до себе найменш пошматований пакет. - І наступного, хто назве мене рамою, я придушу.

Один сухпай був розрахований на три прийоми їжі, тому харчів навіть у трьох пакетах цілком вистачало на п'ятьох.

Слідом за Богданом за стіл сіли жінка і чоловік. Жінка представилася Сніжаною, а чоловік - Всеволодом. Як виявилося, вони були подружжям. Хлопець, який представився Святославом, всівся майже на самому краю стола, подалі від решти.

Старий трохи вагався, але теж зайняв місце між подружжям і Святославом. Він назвався Артемом і запропонував помолитися перед їжею.

- Я в Бога не вірю, - тут же озвався Мстислав.

- Якщо немає Бога, - спокійно відповів Артем, - то не було б і диявола. Однак ти сам сказав, що він чекає нас за дверима. Нишпорить навколо, мов лев, який рикає і шукає, кого б пожерти.

Чомусь Мстислав не знайшов, що відповісти і старий, схиливши голову, почав молитися.

- Батьку наш, великий і всемогутній. - При перших словах всі відклали харчі і схилили голови. Навіть Мстислав перестав шарудіти обгорткою від галети, - Я дякую тобі за це чудесне спасіння. Дякую, що ти простяг свою святу руку і послав нам цей бункер, що захистив і зберіг нас. Дякую за харчі, які ти нам посилаєш. Ми молимо, дай нам благословіння на цю трапезу, а твоя воля нехай буде. І сила. І слава. Амінь.

Богдан не був особливо віруючим, але "Амінь" все ж сказав. Його підтримало подружжя, і навіть Святослав щось буркнув. Лише Дух не завершив молитву, але й не став ніяк її коментувати. Замість цього він продовжив ділитися інформацією про бункер.

- Оті другі відкриті двері - то житлові кімнати. Там же можна помитися. Вода холодна, але хуй з нею. Головне, що тече, а не руками носити. Там наче б то ще ніхто не лазив. Але якщо та хуйня не забереться, то ми тут все вивчимо.

- Слухай, - не витримала Сніжана, - як там тебе, ти можеш не матюкатися?

- Не ми такі, життя таке. - знизав плечима Мстислав. - Як матюка загнеш, то й жити легше. Спробуй.

- Дякую, обійдуся.

Почувся тупіт. Це спускалася решта групи. Дівчата зайняли місця на протилежній стороні стола, а Тихомир залишився біля входу і притулився спиною до стіни.

- Вирішили, що краще познайомитись, - пояснила Лада, - а справи нікуди не дінуться.

Всі знову по черзі представились, після чого повернулися до їжі. Лише Сніжана не торкнулася продуктів. Її погляд здивовано перебігав з однієї людини на іншу.

- А чого нас дев'ять? - нарешті спитала вона.