Лялькар

Дмитро штовхнув плечем двері хати й увійшов до сіней. Обережно опустив мішок з тілом Андріани на підлогу і скинув брудні черевики. У маленькій кухоньці гриміла баняками матір і щось бурчала собі під ніс. Як завжди. Вона навіть не відреагувала на синове вовтуження у сінях.

А він тим часом відніс свою нову гостю до кімнати, яка одночасно слугувала йому спальнею та «гардеробнею улюблених ляльок», як він її називав.

Нарешті Дмитро витягнув тіло дівчинки з мішка. Він усю дорогу додому передчував цей момент, коли вона опиниться в його кімнаті, у його володінні. Думав, що їй обов’язково треба змінити одяг, бо те, у що її нарядили, йому геть ніяк не подобалося. Якась куца сукеночка такого білого відтінку, що аж блакитна, і ця блакить додавала синюшності і так блідій шкірі дівчинки. Білі колготочки з кислотними червоними сердечками, що аж очі виїдало. Віночок із зів’ялих польових ромашок на голові — чому не весільний, як заведено, не знати. Єдине, що його не дратувало в образі Андріанки, — це білі мештики, зроблені зі шкіри, з маленькими бантиками посередині защіпки. Їх він вирішив залишити. Як і спіднє. Він ніколи не роздягав своїх дівчаток повністю. Вважав, що негоже їх соромити.

Дмитро прилаштував її на стільці за столом у центрі кімнати так, щоб вона не ковзнула на підлогу, зібрав її біляве волоссячко ззаду у хвіст. А потім підійшов до великого старого трюмо, відсунув шухляду, і став там ритися.

Скрипнули двері. Він почув материні короткі кроки — вона, схоже, принесла йому щось поїсти. І справді, повітрям розлився масний запах юшки. Миска глухо стукнула об стільницю, а жінка задзенькотіла столовим наряддям, розкладаючи його. Дмитро навіть не обернувся. Він знав, що матір розглядає його нову подружку, і знав, що вона, як завжди, промовчить.

— Ти була на гуманітарці? — кинув їй через плече Дмитро, назираючи, що вона стоїть і глипає у вікно. — Купила, що я тебе просив?

Вона коротко кивнула та проскрипіла:

— Надворі. Висить на шворці.

І пішла. Мабуть, далі порати господарку.

Дмитро повернувся до Андріани з купою косметики, яку пригорщею кинув на стіл. Узяв інший стілець, сів біля неї, і мало не потрапив ліктем у миску з гарячою юшкою. Лайнувся, відсунув страву — це почекає, він не такий вже й голодний. Дівчинка важливіша.

Він уважно роздивився обличчя новенької. Повняві губи, високі вилиці, м’яке підборіддя.

— Тобі явно бракує фарби, — промовив він якомога лагідніше й узяв зі стола тюбик з тональним кремом. За мить шкіра дівчинки отримала ніжний персиковий відтінок. Далі він намалював їй помадою рум’янці, круглі, як у дерев’яної матрьошки, підфарбував губи, навів контури очей на повіках, зобразив щось на подобі райдужних оболонок і зіниць. Він щось таке колись бачив на старих світлинах, які знайшов випадково на горищі — як малювали очі мертвим дітям, коли йшли з ними до фотографії, на пам’ять. Підвів чорним олівцем брови.

— Ну от, тепер ти лялечка, — усміхнувся Дмитро.

Задоволений своєю роботою, він притягнув до себе миску з юшкою, яка вже встигла вистигнути, і сьорбнув з ложки.

— Хочеш? — набрав він у ложку трохи супу і підніс до рота Андріані. Розтулив їй губи, розчепив зуби пальцями й залив юшку всередину. Та ж одразу вилилась дівчинці на її поховальне платтячко, розпливаючись масними слідами на білому, святковому шовку.

— Ай-яй-яй, — похитав головою Дмитро. — Дивися, як ти замурзалась. Добре, що я маю в що тебе переодягнути.

Він неквапливо підвівся й подався надвір.

На шворці на вітрі лопотів випраний одяг: картата сорочечка і сіра плісирована спідничка. Він відщепив їх і рушив до хати. На півдорозі його зупинив материн голос, котра якраз виходила з курника, тримаючи в руках невеличку коробку, повну яєць:

— Ти збираєшся піти колись до Олесі? Пора б уже й перепросити.

Дмитро чомусь глипнув на сліпуче сонце, що висіло над горизонтом, і буркнув у відповідь щось нерозбірливе.

А мати провадила далі:

— Я не вічна, а ти заходився в хлопцях. Хто за тобою пригляне? Чи ти до скону з цими своїми дурнуватими ляльками плануєш возитися?

Дмитро за два кроки опинився біля матері.

— Ще раз… — просичав він. — Май повагу.

Щось промайнуло у вицвілих очах старої. Не страх, не подив, не лють. Щось достоту нерозбірливе. А за мить вона поправила хустку на сивій голові, розвернулась і мовчки пошкандибала від нього геть.

— Я тобі яйце всмажу, якщо хочеш, — мовила вона вже на ґанку, зайшла до хати та тріснула дверима так, що аж старі шибки задзвеніли.

Дмитро глипнув на дівчачий одяг у руці й опустився на лаву біля криниці.

Попри його обійстя раптом промчав мотоцикл, ніби взявся нізвідки, виринув з якогось порталу, наробив шуму і далі пірнув у портал. Дмитро сіпнувся з несподіванки.

Олеся… дорідна брюнетка з сусідньої вулиці, де набудували великих будинків. А він не любив великих будинків. Боявся висоти.

Ні. Він має важливіші справи.