Лялькар

Ніч видалася хоч в око стрель. І вітряною.

Дмитро простував квапливо попри лісосмугу, підсвічуючи собі дорогу слабким світлом ліхтарика. Вітер шарудів у темних кронах дерев. Подекуди пугикали сичі, пищали кажани. А він наслухав, як шурхотить гравій під ногами, щоб утихомирити дрижаки. Він не вперше йшов туди, не вперше це робив, але щоразу його охоплювало таке хвилювання, ніби він мав складати іспит у дуже суворого вчителя.

Перед самими воротами чоловік зупинився й зітхнув. Поозирався навколо, чи не наднесе когось раптом. Але навколо було безлюдно. Одні лише велетенські тополі обабіч новеньких кованих воріт стовбичили, наче охоронці території за низеньким парканом.

Огорожа була незамкнена. Її ніколи не замикали, і він це знав… а й справді, хто наважиться щось красти на цвинтарі? Дмитро легенько штовхнув ворота та ступив на мощену доріжку.

Вона мала лежати в третьому ряду, біля своїх прабабки й прадіда. Він ще до того, як прийшов сюди, уже знав про неї майже все. У житті її звали Андріана, і на момент смерті їй виповнилося 9.

Він швидко попростував до потрібної могили. Її поховали вранці, і свіжа, насипана горбиком земля ще пахла вологістю і корінням трави. Дмитро кілька хвилин стояв, світив на дерев’яний лакований хрест зі світлиною світловолосої усміхненої дівчинки, розглядаючи тонкі риси обличчя і великі сині оченята. Потім перехрестився і став навколішки, витягнувши з-за пазухи хрестик і огорнувши його своїми вузлуватими пальцями. Беззвучно проказавши кілька разів заупокійну молитву, він підвівся і ще раз посвітив на фотографію. На його очі раптом накотилися сльози. Йому було її шкода — йому всіх їх було шкода. Мабуть, саме тому він одного дня вирішив подарувати їм трохи любові та гри. Хай і посмертно.

Дмитро подався від могили вглиб цвинтаря, де копачі могил тримали свій інвентар. На дверях халабуди висіла дешева колодка. Він вже давно підібрав відмичку до цього китайського дармовиса, тому за мить без особливих зусиль увійшов усередину й роззирнувся. Кілька рискалів притулилося в кутку під брудним тентом. Він узяв один і рушив назад до могили Андріани. Глипнув на годинник — перша ночі. До світанку залишалося не так вже й багато часу.

Десь над головою вереснув кажан, і Дмитро, наче це був сигнал, узявся розкопувати могилу.

Попри те що основна спека літа спала, бо серпень уже от-от мав перейти у вересень, його заливало рясним потом від напруженої роботи. Навіть прохолодний вітер не міг остудити розпашіле обличчя. Він опускався дедалі нижче і нижче, яма усе глибшала і глибшала. А за кілька годин посиленого копання штик лопати нарешті дзенькнув об металеву віко домовини. Він глипнув на небо. Уже поволі сіріло — варто було поквапитися.

Дмитро дбайливо розчистив труну від землі та глини. Потім присвітив тьмяним світлом ліхтарика й заходився викручувати болти, які кріпили двостулкове віко до самої труни. Коли всі болти вже лежали в його кишені, він вхопив ручку і потягнув, оголюючи перед світанком уміст прихистку смерті.

Він знав, що родина дівчинки не була бідною. Дмитро огледів її тонкі, загострені риси. Голова трохи повернута набік на атласній рожевій подушці. Та й ціла домовина зсередини була оббита рожевою переливчастою тканиною з рюшами, обшитими золотими нитками. Він скривився — не любив показного несмаку.

Дмитро присів, доторкнувся до щоки. Звісно, вона була зовсім холодною. Він погладив її, а далі заходився витягувати труп з домовини. Треба було поквапитися. Він ще мав засипати могилу, щоб ніхто не побачив і не зчинив ґвалту, що хтось посмів осквернити поховання.

Дмитро поклав її неподалік на траву між іншими могилами й став закидати назад землю та глину, допомагаючи собі ногами. Наостанок увігнав повалений хрест, поправив фотографію, обдивився, чи немає нічого підозрілого. А коли замкнув у підсобці лопату, вклав мертву дівчинку у великий білий мішок, завдав його собі на плечі й рушив неспішно додому, назираючи, як крізь гілки дерев пробивається лагідне проміння і танцює на зрошеній траві.