Лялькар

Олеся, як на зло, чекала його просто за поворотом біля маленької будки з хлібом. Але чомусь вона швидко вхопила пакунок і здачу, щойно його побачила, розвернулась і попрямувала в протилежний бік від Дмитра.

Він також мав купити хліба, але, помітивши її, забув, куди йшов, а зірвався на ноги й помчав за нею так хутко, як тільки дозволяло невелике черевце й нетреновані легені. Догнав таки в кінці вулички, що завертала на центральну дорогу. Вхопив за руку й розвернув.

— Чого тобі треба? — вереснула Олеся, її очі світилися, нажахано й люто. Невже вона його боялася? Дмитро раптом відпустив її руку.

— Я хотів… — почав було він, але раптом зупинився й пильно оглянув її.

Розтріпане, незібране волосся. Макіяж трохи роз’їхався від спеки. Тоненька кофтина, розстебнутий ґудзик дозволяв зазирнути в западинку між грудьми. Він глитнув, пригадавши, як вона дала йому пом’яти їх руками, а потім він кінчив собі ж в труси, від чого йому було ніяково й соромно. Бо він хотів насправді кінчити їй на груди.

Мабуть, занадто сильно стиснув тоді, бо пам’ятав, як Олеся зойкнула та скривилася.

Після того він до неї не доторкався. Та й узагалі не бачив. Тільки от тепер наштовхнувся на неї. Вона чекала на нього? Щоб він перепросив? Так сказала матір. Вона знала. Дмитро їй розказав. Він завжди їй усе розказував. Це ж мама.

— Що? — перепитала Олеся?

— Пере… — він знову себе урвав. — Ти нічого не чула про Харитоненка?

— Кого? — Олеся вибалушила очі. Схоже, вона уявлення не мала, хто це.

— Вибач, — нарешті видушив із себе Дмитро. Жінка тільки фиркнула й кинулася від нього мало не навтьоки, залишивши стовбичити самотою посеред дороги.

Він спершу пустився було за нею, але невдовзі звернув в іншу вулицю. І пішов, куди очі світили.

Отямився біля фонтану в центрі міста. Фонтан бризкав на нього водою, і ця прохолода пробудила Дмитра з якогось трансу. Він озирнувся. Його враз огорнув гамір вулиці, якого він дотепер не помічав. У нього навіть на мить запаморочилося в голові від такої какофонії звуків. Навколо бігали діти, галасували, на них прикрикували дорослі. Неподалік гавкали дрібні песики з хвостиками на головах. Поблизу, на площі, гасали дитячі машинки, якими керували маленькі водії. До лотка з морозивом тягнулася черга, а в черзі стояла жінка з кількамісячним хлопчиком на руках із дуже сумним виразом обличчя. Дмитрові здалося, що він вже бачив таку тугу. Він був майже впевнений, що впізнав цю жінку з білявою косою до середини спини.

До неї підійшов чоловік, дебелий, з великими ручищами. Вона до нього вимучено всміхнулася, а він забрав у неї малюка.

Дмитро закляк.

Харитоненко.