8
— Господи боже мій, що це таке? — сержантка Мініна не змогла стримати вигуку, коли увійшла до старого гаража, прикриваючи рот рукою, щоб не виблювати від смороду старої плоті та відлуння формаліну. — Запах ще той.
Знайти того, хто вчора напав на хірурга Харитоненка біля його будинку, виявилося нескладно, бо дивного чоловіка із закривавленою сорочкою й обличчям дорогою бачило досить багато людей, та й простежити його шлях вони змогли за допомогою вуличних камер. Не ясно було, чому його ще тоді ніхто не зупинив. А ще більше незрозуміло, чому він напав на хірурга, бо той, коли його підлатали, сказав, що ніколи раніше не бачив нападника, і що той ніс повну маячню про якусь Андріану та дружину.
Звісно, у поліції підозрювали, що злочинець може виявитися не зовсім адекватним, і навіть небезпечним, але того, що постало перед очима поліціянтів, точно ніхто з них не очікував.
Чоловік сидів за грубо сколоченим столом у компанії розфарбованих мумій. Як потім з’ясувалося, це були дівчатка віком від чотирьох до дванадцяти років, трупи яких він викопував на міському цвинтарі, а потім муміфікував у домашніх умовах. Він любовно називав їх своїми улюбленими ляльками.
Коли поліціянти ввірвалися всередину, вибивши двері, що ледь трималися на петлях, господар дому спокійно пив чай, заїдаючи якимось печивом. Він щось лепетав трупикам дівчаток, поправляв рюші їхніх сукеночок, обляпаних бозна-чим, витирав кутики сухих ротів хустинкою.
Вони грубо висмикнули його з-за столу, і на підлогу впала дитяча книжка, пошарпана, як і сам господар, що мило вишкірювався й намагався познайомити їх зі своїми подружками.
Він не пручався. Навіть нічого не сказав, коли вони заклацнули на його зап’ястках кайданки. Тільки задоволено всміхався, підморгував своїм лялькам і бубонів, перелічуючи їхні імена.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!