Лялькар

Він таки поринув у сон. Нарешті. Він не спав майже дві доби. А тут заснув, обіймаючи Андріану на ліжку, збитому з піддонів для його ляльок. Він вирішив, що інші сьогодні можуть поспати сидячи. Андріана — він відчував — потребувала більше турботи й уваги, ніж вони всі.

Сон повернув його в місто до фонтану. Його погляд був прикутий до тієї черги, до тієї пари з малюком. Але тепер він не крився, а неприховано роздивлявся Харитоненка і його великі руки з широкими долонями й умоглядно прикладав їх до синців на тілі Андріани. Невтішний висновок напрошувався сам собою: вітчим побив свою пасербицю. Можливо, це навіть стало причиною смерті. Можливо, хірургу, як чоловікові, які має зв’язки, це вдалося приховати. Дмитро розглядав його руки, і вони перетворювалися під його поглядом на молоти. Залізні й важкі молоти.

І ось Харитоненко здіймає їх над головою свого сина та дружини, і різко опускає, розквашуючи їм обом черепи одним ударом. А всі навколо сміються, так щасливо, наче виграли в лотерею. І цей сміх роздирає Дмитрові груди й мозок. Пече його зсередини. Як вони всі посміли приховати синці на тілі дитини? Як?

Він зірвався з ліжка, важко сапаючи, не розуміючи, де перебуває. Вранішнє сонце пробивалося крізь дощаті стіни старого гаража, підсвічуючи дрібну пилюку в повітрі. Біля ліжка стояла матір з мискою каші, з якої парувало. Стояла незворушно й мовчки, терпляче чекаючи, поки її син відсапається після жахіття, яке йому наснилося.

Він часто в дитинстві зривався й кудись біг.

І зараз він також навіть не глянув на матір. Миттю вліз у штани, накинув зім’яту сорочку на плечі й кинувся надвір.

Він біг довго, гнаний тривожними відчуттями, які залишилися після сну. У його голові крутилася без упину одна-єдина думка, що станеться біда, якщо їй не запобігти. Зупинявся, віддихувався, а потім далі біг, наштовхуючись на людей, перечіпаючись за бордюри, натикаючись на різні перешкоди. Але йому не можна було надовго зупинятися. Він мусив встигнути. Інакше лихо.

Його кілька разів зупиняли кляті світлофори на перехрестях. Його з подивом і цікавістю обзирали перехожі. Вікна багатоповерхівок виблискували до нього сонячними зайчиками. Дерева гілками вказували напрямок. Автівки роз’їжджалися просто перед ним. Ніби цілий світ знав, куди й навіщо він біг.

Нарешті Дмитро дістався потрібного будинку. І зупинився просто навпроти їхнього під’їзду. І став чекати. Час відлічував останні секунди.

Він дізнався їхню адресу ще тоді, коли побачив плаксидру на дошці біля церкви, де відспівували дівчинку. То було не складно. Він мав старий телефонний довідник з адресами усіх містян. Так і знайшов.

Домофон під’їзду зателенькав, двері відчинилися, і звідти виплила дебела фігура хірурга Харитоненка, який, дзенькаючи ключами й щось насвистуючи під ніс, попрямував до своєї машини, припаркованої неподалік.

Дмитро налетів на нього несподівано. Наскочив йому на плечі й узявся чимдуж молотити кулаками по голові, кусати за шию. Харитоненко заверещав так, що з вікон стали визирати люди, щоб дізнатися, що діється. Але поки хтось додумався викликати поліцію, їхній сусід, покусаний, упав, стікаючи кров’ю, на тротуар. А Дмитро, як месник, став над ним, і закривавленим ротом промовив до Харитоненка, який ще був при тямі:

— За Андріану й дружину, — і плюнув кривавою слиною просто на хірурга, розвернувся й, витираючи кров з обличчя, подався геть з того двору.