3
Сон його не брав. Чому його не брав сон? Він ж усю попередню ніч не склепив повік на тому цвинтарі. Почувався так, ніби з нього витиснули всі соки. Та сон його не брав. І він не розумів чому.
У голові крутилася одна й та сама картинка — велетенські синці й садна на ногах і руках Андріанки. І ще два на тулубі. Невже її побили? Невже до смерті?
Щось клекотіло в грудях, коли він її роздягав, щоб підготувати її до тривалого буття з ним.
Перед тим як зробити свою першу ляльку, від довго вивчав мистецтво муміфікації, адже треба було подбати про її фізичний стан, аби вона залишалася в їхній грі якомога довше.
Він знав, що в морзі усіх його дівчаток попередньо бальзамували, і він зумисно обирав своїх майбутніх ляльок, родом з багатих сімей — ті не скупилися і практично завжди обирали внутрішньовенний спосіб бальзамування. Так він мав ще додатковий час, аби помилуватися майже прижиттєвою красою своїх маленьких подруг.
Бо після того, що він з ними зробить, не буде вже ні світлої шкіри на маленькому личку, ні м’яких долоньок в його лапатій руці.
І тепер він крутився у ліжку без сну та пригадував, чи він нічого не упустив.
Найперше він востаннє намагався її напоїти теплим чаєм — за компанію. Звісно, безрезультатно. Його ляльки ніколи не були вдатні до людського підтримання його чаювання. Але то не біда.
Далі він переніс її у свою імпровізовану «лялькову майстерню» — прибудову біля стайні, посеред якої стояв масивний старий металічний стіл. Раніше це був старий верстат для обрізки дощок, але щось у механізмі, який запускав обертове лезо, згоріло, і потім його використовували як звалище для всього на світі. Дмитро, коли довелося шукати щось схоже на стіл у морзі, повикидав увесь той мотлох під бурчання матері, яка «стільки років збирала всі ці потрібні речі, бо ж колись згодяться», і ретельно відчистив той старий верстат. Майже до блиску.
Він завжди був ретельним і старанним. Завжди стежив, щоб запаси формаліну й солі не вичерпувалися й були напохваті. Щоб чан, у якому висушувалися гарненько випатрані, зашиті й прикопані сіллю тіла, був чистеньким і сухим. Щоби коробка протигаза, яку він надягав під час дезінфекції трупів, не була простроченою. Бо від цього залежало і його довге буття з ними. Якщо одного разу він отруїться формальдегідом, приглядати за ними буде вже нікому. А їх у нього достатньо.
І от нині він вийняв з Адріанки все, що могло потекти смердючою трупною рідиною, від розкладання чого її могло роздути, як синюшно-брунатну кулю. А потім покраяв ще зовсім цілі, не уражені гниттям органи на шматочки та згодував зграї псів, що бігала околицями — вони його завжди впізнавали й гнали до нього, щойно чули голос. Тицяли носами в руку. Зазирали прохально в очі. Певно, любили його.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!