Лялькар

Його ляльки мешкали в гаражі за будинком. Колись давно його батько, тепер покійний, мав старого «запорожця». Машину він розбив, у ній і загинув. А доволі місткий гараж залишився. Дмитро, коли виявив у себе пристрасть до лялькарства, зробив там для своїх подружок такий собі ляльковий будиночок, з меблями, ліжком, збитим з піддонів, столом, стільцями й навіть дзеркалом. Він тямив, що його дівчата неживі, але часто його навідували думки, що вони можуть розмовляти між собою, читати залишені ним казки на столі, крутитися перед люстром, милуючись новим макіяжем. Та він і сам їх брав на руки, танцював з ними, розповідав їм страшні й не дуже оповідки, зачісував їх і заплітав.

Він мав зараз вісім таких ляльок.

Він вивчав їхні історії життя.

Наприклад, Марійка була родом з бідної родини, де мама міняла роботу за роботою, а батько був надто чесним, щоб робити щось на свою користь. І коли дівчинка важко захворіла, вони просто не мали за що її лікувати. Гроші збирали половиною міста, але це не допомогло. Дмитро мав до неї особливу симпатію, до цієї дванадцятирічної дівчинки, яку ховали в перуці. Перше, що він зробив, коли приніс її додому — це викинув те гніздо з кінського волосу. Він її буде любити такою, як вона є — з клаптями ріденького пуху на голові.

За Ілоною дуже сильно побивалися батьки. Він навіть знав їх особисто. Він би міг розказати їм про те, як вкладає щовечора їхню п’ятирічну донечку в ліжечко, вколисує на руках, бо знав, що вона часто зривалася вночі та плакала — її до кінця життя мучили жахіття. Але вони б йому не повірили, сприйняли б за ненормального, хоча він же не робив нічого поганого. Просто давав їм трохи турботи. Хай і посмертно.

А от Софійку треба було вже повертати на цвинтар. Її обличчя й тіло вже ставало надто крихким, і вона вже кепсько пахла. Звісно, вона ж у нього найдовше, принаймні з цієї колекції ляльок. Про неї він навіть написав посмертну статтю, такий собі некролог. Під псевдонімом. Й анонімно надіслав у газету. І її навіть надрукували. Звісно, адже її батько був редактором тієї газети — Дмитро це дослідив.

Так, справді, треба Софійку завтра повернути назад.

Він мав їх сім у своїй теперішній колекції. Андріана стала восьмою. Але він у жодної не бачив таких синців на тілі, як у неї.

Коли він ішов по неї на цвинтар, то вже довідався, що її матір вийшла заміж вдруге за хірурга з міської лікарні. Сама вона працювала звичайною медсестрою в тій самій лікарні. А нещодавно народила ще одну дитину. Хірург мав добру репутацію серед містян, — Дмитро дізнавався, розпитував, — казали, що він має золоті руки й не одну людину витягнув з того світу.

Але звідки в неї такі синці?

Він повертався до цього видовища, яке каруселлю кружляло перед очима, ніби навмисно. Хоч і минуло вже понад два місяці. І буквально вчора він вийняв її з імпровізованої соляної сушки — гарну, сухеньку, гладеньку. Поніс її в гардеробну, вибрав щось із нового вбрання, яке купив спеціально для неї, — небесно-блакитну сукеночку, чорні колготочки, капченята з візерунком малюнка на спинці жучка-сонечка. Причепурив, відніс її в лялькові апартаменти й посадовив її поміж Софією і Тетянкою. І ще вдень йому вдавалося не думати про те, хто міг так познущатися з малої дитини.

Напевно їй дуже і дуже сумно.

Напевно, їй хочеться плакати.

Напевно, їй потрібна розрада: тихі обійми, колискова на ніч.

Та сон однаково обійшов його боком.

Десь о другій ночі Дмитро підвівся з ліжка, тихенько так, щоб не потривожити дрімоту своєї нової ляльки Андріани. Зазвичай він не мав звички спати з ними, але його таки примусила до цього нагальна потреба заспокоїти дівчинку.

Чи себе?

Але сон його не брав.

Дмитро глянув на розмальоване обличчя Андріани, яке сріблило світло місяця, що падало крізь незашторене вікно, потім стягнув зі спинки крісла старі спортивки й футболку, одягнувся. Вийшов з хати якомога тихіше, щоб не розбудити матір, котра спала в сусідній кімнаті.

Ця ніч видалася світлою, як день. Він міг навіть бачити дрібні камінці під ногами, коли простував до воріт. Усе навколо залила така дзвінка тиша, що кожен крок віддавав вибухом у голові Дмитра. Він доторкнувся пальцями до прохолодного металу клямки, узявся за неї й застиг.

Він стояв так хвилин зо двадцять, туплячись у дерев’яну хвіртку перед собою, не рухаючись ні назад, ні вперед. Попри нього пролетів кажан, але він цього навіть не помітив. Стояв і ворушив губами, ніби промовляючи молитву, або ж беззвучно дискутуючи сам із собою. А потім відпустив клямку, різко розвернувся і побіг до хати, уже не дбаючи про те, щоби поводитися тихо. Забіг у сіни, тріснув одними дверима, потім другими, які вели в його кімнату, і впав просто на підлогу. І залився сльозами.

Він не зміг.

Мабуть, не сьогодні.