Кохання. У Засланні.

Та якби я тебе не кохав —

Чи тримався б від тебе подалі?

Там, де обрій у попіл упав,

Де схрестилися зламані сталі.

Я іду, щоб тебе не спалити,

Бо в мені — тільки пекло і шквали.

Моя ніжність від того болить,

Що її мої ребра скували.

В моїх жилах — запечена ртуть,

Ти — мій спокій, п’янка глибина.

Я не смію твій світ перетнуть,

Бо я — буря, а ти — тишина.

А мій дотик — це чорний вогонь,

Він обвуглить твій ранок пречистий.

Я не смію торкатись долонь,

Щоб не збити твій шлях променистий.

Ти у світлі вечірніх вікон —

Мов кіно, що не має фіналу.

Я ховаю свій зірваний крик

Під броню із глухого металу.

Хай проміння цитринове ляже

На твоє безтурботне плече.

Все, що серце моє не розкаже, —

Тихим вітром крізь пальці втече.

Я лишаюся тінню в саду,

Де шепочуть про тебе каштани.

Я у власне чистилище йду,

Щоб твої не відкрилися рани.

Будь щаслива. Світися. Живи.

Не шукай мене в цьому світанні.

Серед міста, асфальту й трави —

Я кохаю тебе. У засланні.