Квіти, що згорають

Вечори Златан проводив у тавернах. Сидів, поклавши голову на стіл перед келихом із темно-помаранчевою рідиною, і відчай виснув каменем на його шиї.

Якось до закладу зайшла гучна компанія. Чоловіки голосно сміялися. Сміх же давно був під забороною у світі Златана. Хлопець підняв на них очі й пильно пригледівся. Це були звичайні чолов’яги, що зайшли випити. Судячи з їхньої розмови, незабаром один з них гратиме весілля.

— Щастя вам з Осанною! — пролунав глухий стук дерев’яних кубків.

«…Асканою!» — почулося Златану, і хвиля обурення заволоділа його сп’янілим розумом. Він пригледівся пильніше.

Двоє з трійці сиділи обличчям до нього. У них було світле волосся, а в того, хто був відвернутий, воно було чорним, як вороняче крило, і ніби поглинало слабеньке світло свічок, розставлених на столах. Такого ж кольору волосся мав і король.

Златан рішуче піднявся на ноги. Світ захитався в його очах. Він зробив крок, коли чиясь сильна рука схопила його за плече:

— Стій-стій, хлопче.

Златан обернувся й побачив перед собою невисокого чоловіка. На його обличчі була неприємна посмішка, що оголювала кострубаті гострі зуби.

— Це він! — скрикнув Златан на всю залу, не полишаючи надії дістатися до чоловіка з чорним волоссям.

Усі присутні обернулися до нього, і Златан відчув розчарування, коли побачив світлі очі чорноволосого чоловіка. Король же не мав ні натяку на світло.

— Усе в порядку, панове, — заспокоїв їх стариган, піднявши руку.

— Ви хто такий? — запитав хлопець, коли чоловік присів навпроти й вихилив Златанів келих.

— Я той, хто знає про твою біду, хлопче. Зви мене Далібор.

— Чого ви хочете?

— Як це, чого? Допомогти тобі, звісно!

— Яким чином?

— Я тобі не ворог, Златане.

— Звідки ви?.. — пригледівся хлопець. — Ви чаклун?

— Звісно, чаклун! — засміявся Далібор. — А ще ти обійшов усе королівство в пошуках допомоги. Кожна найгірша відьма знає твоє ім’я, а вони ті ще щуриці! — Златан мовчки слухав чоловіка. — Але не хвилюйся, знаю я, як зарадити твоїй біді, — чаклун клацнув пальцями, і порожній келих умить наповнився знову. — Випий!

Златан схопив у руки келих і підніс до рота. Раптом ніби блискавка пройшлася поміж очі. Хлопець замружився й ураз протверезів. Далібор захихотів:

— Завжди працює. А тепер слухай. Королеву треба негайно рятувати, інакше вона не доживе до весни. Король нещадно випиває її життєві сили.

— Що робити? Як рятувати?

— За магію треба дорого заплатити. Чи готовий ти до плати, хлопче? — усмішка зникла з обличчя Далібора.

— Готовий! Кажи, як урятувати Аскану! — Златан гуркнув кулаком по столу.

Далібор витяг з-під столу невеличку дерев’яну шкатулку з ніжно-блакитною стрічкою.

— Завтра свято Фловери. У цей день королівство шанує королеву. Ти повинен зробити так, аби ця шкатулка потрапила в її руки.

— Що в ній? Можна глянути?

Златан швидкими рухами розв’язав стрічку й підняв кришку шкатулки. Там лежала маленька квіточка бузкового кольору й більше нічого.

— Квітка? — здивувався Златан. Та, пригледівшись, хлопець упізнав у квітці незабудку й підняв на старигана очі. — Не-забудь-мене!