Квіти, що згорають

Вони полюбили одне одного в холодний лютневий день, коли з небес сипався дрібненький сніжок. Її усмішки було достатньо, аби Златан віддав цій дівчині своє серце. Нині хлопець із надією дивився в бік палацу. Якщо Аскана отримала його послання, то знала, що він бореться за неї щодня, знала, що вона не одна, знала, що він любить її.

Учора Далібор розказав про прокляття короля.

— А це ножичок, що прикінчить нашого безсмертного, — чаклун поклав на стіл кинджал, лезо якого визирало з-під чорної оксамитки. Златан потягнувся за ножем. — Е-ні, хлопче, спершу плата!

— Скільки? — він дістав з кишені гаманець.

— Любов не купити за гроші, хлопче. Дай-но мені одну волосину з твоєї голови.

Златан недовірливо покосився на старигана. Це невинне прохання насторожило, але хлопець виконав умову. Далібор жадібно вихопив білявий волос з рук Златана та заховав у свою торбу.

— Але хто ж родився в один день із королем і здатний виконати пророцтво? — запитав хлопець.

— Це вже твоя турбота.

Нині Златан чатував біля палацу, усе сподіваючись побачити Аскану. Аж тут хтось торкнувся його плеча.

— Пане Златане! — промовив Сармат неприємним скрипучим голосом, і його пухле лице перекреслила потворна посмішка. — Його Величність наказав вам негайно з’явитися до палацу.

Хлопець опустив очі й усміхнувся. Певно, його послання таки дійшло до Аскани, потрапивши й до рук її ката. Златан усвідомив, як жорстоко з ним повівся Далібор.

— Якщо така воля короля…

Вартові схопили Златана під руки й повели до палацу. Хлопець відчував себе смертником, і тільки кинджал у чорній оксамитці грів його душу. Плювати на пророцтво, цей ніж сьогодні ж виконає свою місію.

У величезній залі палацу Златан побачив її. Аскана сиділа, опустивши очі. Її оголені руки з-під хутряної накидки на плечах нагадували дитячу розмальовку, а незасохла кров на вустах луснула його нагайкою по серцю.

Король стояв попереду. Його чорний силует, здавалося, поглинає світло, розсіюючи навкруг тіні. Чоловік усміхався. Ця посмішка дряпала Златанові очі. Вартові відступили від хлопця, і король жестом наказав їм іти.

— Нарешті ми зустрілися, — промовив він, і Аскана підвела очі, що спалахнули ядучою зеленявою.

— Златане... — вона різко скочила на ноги. — Що ти задумав, Корде?

— Яка ти, виявляється, жвава, Асканіє. І зовсім не схожа на мерця, як кажеш, — він знову поглянув на Златана. — Я хотів би, щоб ти стала вільною, Асканіє. Через нього ти страждаєш. І я звільню тебе від цього болю, — промовив, виймаючи з піхов меч.

— Я готовий до бою! — твердо вимовив Златан, діставши кинджал. Король усміхнувся.

— Ні! Корде, не треба! — благала Аскана, хапаючи його за руки.

Від її несамовитого крику Златанове серце рвалося на дрібне шмаття. Король перехопив її зап’ястя, і дівчина надривно схлипнула. Корд підніс до Аскани меч, ковзнувши лезом по волоссю. Вона завмерла, ніби ягничка в руках вовка.

— Аскана…

Хлопець кинувся до короля, і схрестилися в двобої гострі леза.

— Ні! — скрикнула Аскана й кинулася до чоловіків.

Її тендітні долоньки торкнулися їхніх плеч, і потужний імпульс вибив з рук короля меч. Аскана розгублено поглянула на свої руки. Погляд Корда увібрав войовничості й виразної люті. Він зробив крок до Аскани, але Златан перегородив йому дорогу.

— Назад, Величносте!

— Як ти це зробила? — ненависть вигравала у голосі Корда. — Відповідай! — він заніс над ними руку.

— Не знаю! — скрикнула Аскана, мимоволі торкнувшись Златана, і його рука з кинджалом впилася в грудну клітку Корда.

Аскана скрикнула й замружила очі. Її світ занурився в тишу.

***

— Ти схожий на акацію, Корде, — сказала вона йому колись. — Такий привабливий зовні, ти маєш гостренні шипи, що впиваються в моє серце. Акація означає безсмертя, вона бездушна й глуха. Як ти, Корде, глухий до мого болю...