Квіти, що згорають

Шалений вітер переніс їх на площу. Учора тут лунав щасливий сміх містян. Нині ж про святкування нагадували розкидані кольорові стрічки та корзинки з напівзів’ялими квітами.

Аскана поглянула на Златана. Хлопець стояв спиною до неї, виглядаючи когось звіддаля. Вилаявшись, він обернувся до Аскани. У цей момент крізь неї ніби пройшов потік вітру, змусивши зробити надривний вдих і видих.

— Що з тобою, Аскано?

— Фловера. Це вона, — Аскана вдихнула ледь вловимий аромат анемони й ніби впустила в себе дух королеви. — Вона хоче щось повідомити.

Перед очима Аскани почали виникати образи, моменти з життя королеви Фловери. Вона дізналася про їхні стосунки з Далібором, про причину прокляття Корда та ціну, яку матері й сину довелося сплатити божевільному чаклунові. Аскані стало шкода чоловіка-короля, адже він ніколи у своєму довгому житті не знавав любові. Серце защемило, коли дівчина почула останнє послання Фловери:

— Сьогодні на заході сонця Далібор знищить любов.

Немов вирок, прозвучали слова Фловери, промовлені вустами Аскани. Златан знітився, намагаючись віднайти в собі сили спитати:

— Як це?

— Із життєдайним поцілунком Фловери й символом усепереможного кохання — нашим волоссям, Златане, він знищить любов! Світ зануриться у вічну темряву!

— Як саме йому це вдасться?

— Він іде в гори. Туди, де зростає ціле поле квітів, у пелюстках яких живуть щира любов та ненависть. Пелюстки — останній інгредієнт.

— Гори? Гори… — задумався Златан, обернувшись до сонця, яке стрімко скорочувало зимовий день. — Треба поспішати!

Златан схопив Аскану за руку, і вони побігли до гірського перешийку, що відділяв одне королівство від іншого. Серце його шалено билося, а ноги впевнено крокували вперед.

Колись у дитинстві батько водив Златана гірськими стежками, навчав обирати правильні повороти й не ступати небезпечними шляхами. Згадавши батькову науку, Златан упевнено поставив ногу на байдужу кам’яну брилу.

Чим вище ставало, тим швидше скорочувалася кількість безпечних стежок. Утім, зовсім скоро Златан помітив на прим’ятій траві чиїсь сліди.

Невдовзі він побачив і Далібора, який сидів навколішки. Коло нього були розкладені ритуальні предмети, з-поміж яких Златан упізнав серце короля та їхнє з Асканою волосся в невеличкій скляній баночці. На двох каменях були накреслені білим руни. Чаклун піднявся на ноги, і хлопець помітив квітку, що мала послугувати останнім інгредієнтом убивчого закляття. Це був едельвейс, квітка любові та ненависті.

— Не соромтеся, проходьте. Я не проти свідків. Тим паче тих, кого запросила люба Фловера, — промовив Далібор, обернувшись до них.

— Зупинися, Даліборе! — вигукнув Златан.

— А от ваші коментарі зайві! — чаклун змахнув рукою, змусивши Златана й Аскану завмерти на місці. — Я розкажу вам одну казку. Жила-була принцеса. І закохався в неї хлопець з іншого королівства. Вони зустрічалися високо в горах. Він дарував їй білі едельвейси, а вона сміялася, приймаючи їх у дар. Принцеса гралася з його почуттями, насміхалася над ним. І справді, навіщо їй якась незграбна квітка, якщо в садах її палацу цвіли дивовижні троянди. Настав день, і принцеса стала королевою, промінявши щастя із ним на корону. Якось хлопець отримав даровані едельвейси назад. Так вони стали для нього символом болю. Кохання стало ненавистю, розквітнувши цілим полем рідкісних квіток.

— Та принцеса — Фловера? — спитала Аскана.

— Яка здогадлива панянка…

— Вона тебе любила!

— Брешеш!

— Любила, навіть коли ти став чудовиськом.

— Вона назвала любов слабкістю!

— Їй було страшно, — прошепотіла Аскана. — Але вона любила, навіть коли ти прокляв її сина. Любила. Вона так і не змогла вирвати тебе з серця, навіть коли ти…

— Замовкни! — він відступив на кілька кроків. — Я все одно зроблю це.

Скориставшись хвилинною слабкістю чаклуна, Златан смикнув з кишені кинджал і звільнився від пут закляття.

— Навряд чи! — він простягнув кинджал до чаклуна.

— Як ти?..

— Цей кинджал не такий простий, правда ж? Він руйнує закляття, саме тому ним був убитий король. Погано ж ти слідкуєш за такими цінними речами.

Чаклун вгледівся в лезо кинджала. Златан торкнувся рукою плеча Аскани, і вона так само звільнилася з полону Далібора.

— Пізно, — тихо промовив чаклун.

Щойно промені пофарбували едельвейс у помаранчевий, як інші артефакти також заяскрились персиковим сяйвом. Златан накинувся на Далібора й повалив на землю, приставивши кинджал до горла.

— Аскано, зроби щось!

Дівчина підбігла до ритуальних речей чаклуна. Потрібно було зупинити процес, розірвати коло. Аскана схопила камені з рунами. Вони яскрилися в її руках. Чиркнувши один об другий, вона видобула іскру. Жар упав на пелюстки едельвейсу, і вони спалахнули.

— Ні! — заволав Далібор.

Аскана зірвала едельвейс, пелюстки якого повільно догорали, і підійшла до чаклуна, опустившись на коліна.

— Нехай твоя пітьма й ненависть згорять разом із твоїм болем. Іди на волю! — мовила Аскана та дмухнула на квітку.

Білі пелюстки перетворилися на попіл, вкривши усю фігуру чаклуна, і за мить він розчинився в повітрі разом із полем едельвейсів, що згорали.

***

Златан видихнув, спершись рукою на землю. Серце його без упину калатало. Спасіння світу виявилося нелегкою справою. Аскана сиділа поряд, заплющивши очі. Її розмальовані болем руки вільно лежали на колінах.

— Що далі? — спитала вона втомлено.

— Любити, — відповів Златан.

Дівчина всміхнулася, гаряча сльозинка скотилася її обличчям. Вони обійнялися, і вечірні сонячні промені стали свідками цих довгоочікуваних обіймів.

— Ніщо не здатне зруйнувати нашу любов, — промовив Златан.

— Ніщо не здатне зруйнувати нас! — додала Аскана.