Квіти, що згорають

Залишившись на самоті, Далібор гучно видихнув та поглянув крізь скло на зів’ялу хризантему. Чаклун хижо осміхнувся. Він здійняв руку, і прозоре скло зникло.

— Як у вас, королев, налагоджена комунікація…

Квіти у вазонах почали випромінювати яскраве світло, вимальовуючи в повітрі обриси жінки. Напівпрозора панна із чорним волоссям і темними очима невдоволено зиркала на чаклуна.

— Годі ображатися! Ти знала, цей день настане.

— Ненавиджу, — просичала жінка.

— І справді, чого б тобі мене любити, Фловеро, — зітхнув чаклун. — Але не хвилюйся. Зовсім скоро взагалі не буде потреби вживати таке слово як «любов». Одразу стане легше жити.

— Не треба! Схаменися! — закричала жінка із наміром вийти за межі свого полону, але Далібор змахнув рукою, і скло знову перекрило їй повітря.

Фловера вдарила кулаками в заслону. Її полон тривав уже 145 років. Відколи сину виповнилося тридцять, і закляття випило з неї сили до останку.

А все почалося більше двохсот років тому, коли Фловері й Далібору було по чотирнадцять.

— Обіцяєш любити мене? — питав у неї юний Далібор, що ще не ковтнув ані краплі темної магії.

— Вічно! — вигукнула Фловера й обійняла його шию. Нині веселий сміх цього спогаду душив її в тісних затінках полону.

Минали роки. Далібор почав пізнавати пітьму. Фловера бачила в його колись коханих блакитних очах власний страх. Він коїв страшні речі, а вона вдавала, що не знає ані про вирвані серця мешканців далекого села, ані про попелища колишніх поселень. Фловера всміхалася йому щоразу, ховаючи за тією посмішкою свій дикий жах. Тому, коли мати змусила її побратися зі старим королем, вона одразу погодилася, аби тільки втекти від нього.

Вони зустрілися напередодні весілля в його майстерні. Фловеру лякало це місце. Але покінчити з любов’ю, що переросла в ненависть, покрившись товстим шаром страху, вона мала саме тут. Темні очі Далібора, що встигли набути бридкого болотистого кольору, вимагали пояснень. Він кричав, жбурляв папери, роняв усе, що траплялося на шляху. Нарешті він дістався її. Далібор здійняв над Фловерою руку, маючи намір вдарити, але її налякані очі змусили його загальмувати.

— Скажи, Фловеро, за що ти так зі мною? Ти обіцяла любити мене! — він здригався від злості.

— Ти був моєю слабкістю, Даліборе, — прошепотіла вона. — І я любила, доки ти не став чудовиськом.

Він мовчки відступив, звільняючи їй дорогу. Фловера побігла геть. Далібор заревів до небес, і темрява повністю заволоділа його тілом, розумом та серцем, щойно місце для неї звільнила любов.

Зігравши весілля, старий король прожив трохи більше року, лишивши Фловеру вдовою із малим сином на руках. Новоспечена королева оберігала принца, боячись помсти страшного чаклуна.

Одного вечора, у перший день народження принца, стіни палацу овіяв примарний морозець. Фловера помітила його темну постать у дзеркалі.

— Далібор! — обернулася вона.

Маленький Корд лежав у колисочці неподалік. Стурбована мати кинула застережливий погляд на сина. Чаклун усміхнувся. Фловера кинулася до колиски, як навіжена. Але Далібор зупинив її одним змахом руки. Чаклун схилився до принца.

— Хто тут у нас? — Далібор узяв на руки Корда. — Материне щастя, материне горе.

— Благаю… — прошепотіла Фловера, і гаряча сльоза поглинулася байдужою кригою.

— Колись твоя люба матуся обіцяла любити мене. Та натомість вштрикнула мені кинджал у самісіньке серце. Назвала чудовиськом…

— Даліборе…

— Назвала своєю слабкістю, — голос чоловіка тремтів від ненависті й люті. — Вона нанесла мені рану й штовхнула в пітьму. Але сьогодні я прийшов подякувати їй.

— Благаю, не треба… — Далібор зиркнув на неї, і його лице перекреслила диявольська посмішка.

— За те, що ти зробила… Смерть принца родиться в один день із ним і вб’є його кинджалом у серце. Любов — це слабкість? Подивимось!

Із цими словами чаклун зник. Королева кинулася до сина й узяла його на руки.

— Не бійся, Корде. Нехай твоє серце ніколи не знає любові, не знає смерті, — Фловера поцілувала його чоло, і слова матері перетворилися на закляття.

Нині Фловера спостерігала, як Далібор видобуває з серця її сина цей життєдайний поцілунок. Вона відчувала себе безпомічною перед темрявою його очей. Що може зробити безтілесний дух, що живе у квітковому ароматі?

Раптом погляд королеви впав на маленьку квіточку анемони. Її пелюстки, здавалося, зіткані з вітру. Того й гляди зникне, розвіється. Фловера зиркнула на Далібора, що заплющив очі, читаючи якесь закляття, і зникла в ароматі анемони.