Квіти, що згорають

Асканія була біла, наче сніг, а повільні рухи видавали в ній залежність. Її серце нещадно крижаніло, а маленька каблучка на безіменному пальці лівої руки немилосердно припікала шкіру.

Якби не зима в грудях, її обличчям би прокотилася гаряча сльоза. Уже пів року Аскана походила на живого мерця, і єдиним нагадуванням про минуле були світлі зелені очі. Хоча вона не була певна, що такими вони лишаться назавжди. До того ж жінки короля проживали в шлюбі не більше року, після чого королівство три тижні носило траур, а потім гуляло нове весілля. І так уже більше сотні років. Скоро, відчувала Аскана, усе королівство згадуватиме її як сто сорок п’яту королеву, з якої випив життя невмирущий король.

— Асканіє, — пролунав у цілковитій тиші його голос. — Подивися ж на мене, я прийшов.

Його чорний силует, прихований тінями, боляче вдарив її по очах, що звикли днями дивитися на біле. Він підійшов ближче. У його руках була біла квітка. Піднісши її до носа і вдихнувши аромат, він приклав пелюстки до білосніжної коси Аскани.

— Тобі личить камелія, — промовив, пробігши пальцями по хвилях коси. — Знаєш легенду про камелію? — він спіймав її погляд у дзеркалі. Аскана заперечно похитала головою. — Колись божич Амур опинився на Сатурні. На крижаній планеті він побачив прекрасних жінок зі сріблястим волоссям і білим тілом. Вони оспівували хвалу богу за те, що він створив їхні тіла з льоду. Жінки мали кригу й у серці й через те не могли любили. Тоді божич перетворив їх на камелії, квіти, що розквітають серед снігів. І вони подарували богові свій аромат — любов, якої йому так хотілося, — король торкнувся губами плеча Аскани. — Подаруй мені любов, моя зимова камеліє.

— Корде, — звернулась Аскана до короля. Він підняв на неї очі. — Відпусти мене, — прошепотіла вона тремтливим голосом, і погляд короля охолодів. — Я хочу жити.

— Ти живеш, Асканіє, — його голос набув жорсткості. — Я дав тобі все, про що можна мріяти. Я люблю тебе, Асканіє. Полюби мене, і буде тобі щастя!

— Твоя любов не гріє, а калічить, Корде.

Чоловік відпряв і відступив на крок. Він хижо нахилив голову, ніби хотів впитися зубами в її тонку шию. У його очах Аскана бачила звіра, чия здобич щойно показала власні ікла.

— Подумай ще раз над сказаним, Асканіє. Я зроблю вигляд, що нічого не чув, — він розвернувся на підборах, коли Аскана скочила на ноги.

— Корде, благаю!

Обличчя короля спотворив гнів. Він підняв очі, не обертаючись до дружини, і Аскана відчула, як тілом проходить струм. Таким тортурам чоловік піддавав її щодня. Наситившись, він пішов, а Аскана впала на коліна. З її волосся вистрибнула біла камелія, пелюстки якої вкрилися чорним.