Кохання вічне?

Палив кохання я у кострику,

Палив, палив – і дрова підкидав,

Палив, палив – і сіна досипав,

Палив, палив – та жар не помирав.

Затухло вогнище десь шостого березня,

І я розвіяв попіл по землі,

Побачив дивну, моторошну безвість –

Те, що згоріти мало б у імлі.

Кохання ціле у вогнищі лежало,

Руденьке, ніби мідь після вогню,

На ньому лиш зола тонка дрімала,

Мов пам’ять, що тримає давнину.

Я кидав в бруд його, у глину й темінь,

Хотів запекти, зламати, спопелить,

Та полум’я лиш обпекло поверхню –

А серце не навчилося горіть.

Тоді я взяв кислоти найміцніші,

Зливав їх, мов останню лють свою,

Та почуття ставало лиш темніше,

Не зникнувши у мертвому краю.

Було то жовте, чорне, потім русе,

Міняло барви, наче дні й роки,

Та крізь усі отрути і спокуси

До рудого тяглося залюбки.

І зрозумів я – марно нищить те,

Що виросло не з попелу, а з крові.

Бо справжнє почуття не пропаде,

Навіть коли його палити знову.