РИТМ БРЕХНІ СОЛО ПРАВДИ

Ранок видався холодним і вологим. Томас прийшов до відділку ще до світанку, коли місто тільки починало дихати крізь сизий туман. У коридорах панувала мертва тиша, яку порушувало лише монотонне гудіння люмінесцентних ламп.

Зайшовши до кабінету детективів, він не вмикав основне світло, обмежуючись тьмяним променем ліхтарика. Його цікавили дві речі: записник-перекладач Кевіна та правда про Любардів. Ситуація з комісаркою вчора не давала йому спокою. Невже він настільки втратив пильність через параною, яку посіяла Роуз?

Він обережно відчинив шухляду. Серце тьохнуло.

— І справді він... — видихнув Томас, гортаючи знайомі сторінки з почерком друга. — Може, я справді через слова Роуз почав бачити ворогів у кожному зустрічному? Може, вона просто грається моїм розумом?

Він відклав записник і підійшов до архівів давніх справ. Шукав Англійських аристократів, Грінвіля, Любардів... Марно. Про Грінвіля — лише загальні довідки, про Любардів — ані слова. Зрештою, у папці іноземних аристократів він натрапив на коротку відмітку: «Матеріали щодо родини Любард вилучено. Дані зберігаються в особистому архіві комісара».

Томас стиснув зуби. Це був виклик. Він знав, що кабінет Елізабет зачинений, але минулий комісар, Джек, навчив його колись корисному трюку. «Детектив має вміти входити в двері навіть тоді, коли господарів немає вдома, бо злочинці не чекають на запрошення», — казав Джек, показуючи, як за допомогою звичайної сталевої пластини та чуття обійти старий замок. Джек завжди вважав, що бюрократія — це стіна, яку справжній детектив повинен вміти перелізти.

"А що, тільки комісару можна без дозволу нишпорити в нашому кабінеті?" — подумав Томас, акуратно відмикаючи двері.

У кабінеті Елізабет пахло дорогим тютюном і лавандою. Томас швидко перевірив стіл — порожньо. Час невблаганно спливав, скоро відділок мав ожити. У поспіху він різко розвернувся і нещадно вдарився мізинцем об ніжку важкого дубового стола. Від сильного удару десь у глибині деревини клацнуло, і з протилежного боку висунулася прихована панель — секретна шухлядка.

— Хай тобі грець! — прошипів він від болю, але тут же заціпенів. — Ого...

Там лежали пожовклі документи ще часів Джека. Томас гарячково перебирав листи, поки на очі не потрапило прізвище «Любард». Вихопивши кілька аркушів, він повернув усе на місця, вислизнув із кабінету і зачинився у себе якраз тоді, коли в коридорі почулися перші кроки колег.

До обіду Томас допомагав координувати групи, що готувалися до облав на «Вовків». Втома навалювалася свинцем. Він присів поруч із Джозефіною, яка звично гладила свого кота.

— Ех, знаєш, Томасе, — задумливо мовила вона, — саме на острові Мен я вперше зустріла свого першого чоловіка. Тоді це було розкішне місце — казино, променади у Дугласі, вікторіанські готелі... Світське життя вирувало. Було б непогано, якби після всього ми поїхали туди всією командою просто відпочити.

Томас лише кивнув, думаючи про те, що острів зараз навряд чи зустріне його казино та променадами.

---

Нарешті — вокзал. Потяг рушив, розрізаючи рейками передмістя. Вагон був майже порожнім. Томас дістав вкрадені документи і почав читати. Те, що він побачив, змусило його забути про сон.

Париж. П’ять років тому. Велика операція з ліквідації каналу героїну. Величезний склад, сотні постраждалих, провал. Все збігалося з розповідями комісарки, але була одна суттєва деталь: операцією заправляла не поліція, а сама пані Любард. Вони з чоловіком були не просто аристократами — вони контролювали тіньові потоки. Після провалу вони втекли до Лондона, намагалися відкрити бізнес із продажу масок, але прогоріли. Тепер художня діяльність була їхнім останнім прихистком... Про участь Елізабет у тих подіях у цих паперах не було жодного слова.

Раптом телефон у кишені завибрував. Барбара.

Томас швидко пішов у вбиральню потяга, щоб ніхто не почув розмови.

— Слухай, Томасе, — голос Барбари був напруженим. — Пам'ятаєш ту дівчину, з якою ти танцював на балу? Роуз Доусен.

— І що з нею?

— Грінвіль допоміг нам перехопити один лист. Наша «артистка» не така проста, як здається. Ми перевірили її останні контакти — вона починаюча співачка, але її зв'язки ведуть прямо в брудне кубло. Я знайшла докази: перехоплені записки свідчать, що вона безпосередньо контактує з верхівкою «Вовків». Роуз — їхній зв'язковий або, що гірше, їхні очі в нашому колі.

Томас вимкнув телефон і вийшов із вбиральні, намагаючись вгамуватись від почутого. Повернувшись до свого місця, він завмер: поруч із його сумкою сидів незнайомий чоловік у непоказному пальті та капелюсі, насунутому на очі. Біля його ніг стояла велика картонна коробка з отворами для повітря.

​— Добрий день, — сухо привітався Томас, намагаючись розгледіти обличчя сусіда.

— Добрий, добрий, Томасе, — пролунав знайомий голос із хрипкими нотками.

​Томас миттєво напружився, рука мимоволі сіпнулася до внутрішньої кишені піджака.

— Звідки ви знаєте... — він зупинився, впізнавши цей зухвалий погляд під крисами капелюха.

— Ти? Переслідуєш мене?

— Ні, я просто ховаюся, — прошепотіла Роуз, поправляючи фальшиві вуса. — Мене так надихнув твій вчорашній «дідусь», що я вирішила теж приміряти нову роль. Плюс, у мене на острові свої справи.

​Тут підійшов провідник і поставив перед ними два стаканчики з кавою.

— Ем, перепрошую, я не замовляв, — здивовано підняв брови детектив.

— Це я замовив, — спокійно відповіла Роуз і зробила ковток.

Провідник відійшов. Томас з недовірою глянув на пару, що йшла від напою.

— Не бійся, не отруєно, — посміхнулася вона.

​Томас ризикнув і відпив гарячої рідини. Думки гарячково змінювали одна одну. Вагон був переповнений, зайві вуха були всюди. Йому потрібно було витягнути з неї інформацію, не привертаючи уваги. Він дістав із сумки колоду карт і ручку.

​— Пане, а чи не бажаєте ви зіграти зі мною в карти? — голосно запитав він, розкладаючи на столику карти.

— Ну, давай, — Роуз відставила каву. — Які правила?

— Правила прості: я кидаю карту, ви відповідаєте відповідною, — Томас непомітно писав на звороті кожної карти коротке питання.

​Він кинув першу карту. На звороті було: «Що у коробці?»

Вона кинула відповідь: «Не знаю».

Він: «Що значить — придивлятись до своїх?»

Вона: «Цей "хтось" уже не із твоїх».

Він почув, як похололо в грудях. «Тебе справді розсекретили?»

Вона: «Видно, що так».

Він: «Лист батька з тобою?»

Вона: «Так».

Він: «Ти знайома з Грінвілем?»

​Роуз тільки-но збиралася кинути карту, як двері вагона відчинилися і провідник оголосив:

— Шановні пасажири! Зараз буде проведено перевірку документів поліцейською службою. Просимо залишатися на своїх місцях заради вашої безпеки.

​Томас здригнувся. Якщо її зараз заарештують, він ніколи не дізнається правди. Вона була йому потрібна на волі. Він глянув на неї — Роуз ледь помітно показала пальцями «ОК».

​До них підійшли двоє офіцерів.

— Ваші документи? — Томас подав своє посвідчення першим.

— О, містер Томас Грін! Вітаємо, детектив. Якими долями до порту?

— Справа по службі, панове, — коротко відповів Томас.

— Зрозуміло. А ви, пане? Покажіть документи і те, що у вас у коробці.

​Роуз простягнула паспорт на ім'я якогось Артура Моргана. Поліцейський швидко глянув на папери — все виглядало бездоганно.

— А в коробці що? Подарунок дружині?

— Там мій кіт, — Роуз змінила голос на хрипкий і жалібний. — У бідної тварини підозра на сказ. Він кидається на стінки, виє і кусає все підряд. Везу його до єдиного ветеринара, який погодився на огляд. Якщо відкриєте — я не відповідаю за ваші пальці та обличчя.

​Поліцейські гидливо скривилися, але не поспішали відходити. Томас вирішив втрутитися:

— Панове, я вже просив його прибрати цей ящик, тварина справді поводиться агресивно. Краще не ризикуйте, я за ним нагляну.

— А, ну якщо ви так кажете, детектив, то добре. Гарної дороги! — службовці рушили далі по вагону.

​Як тільки потяг загальмував у порту, натовп пасажирів ринув до виходу.

Порт зустрів його сирим, солоним вітром і криком чайок. Це було галасливе місце: матроси розвантажували ящики, пасажири з сусідніх поромів штовхалися біля кас, а в повітрі стояв стійкий запах риби та мазуту.

Томас на мить відволікся, забираючи сумку, а коли вискочив на перон — Роуз і її коробки вже не було. Але, опустивши руку в кишеню, він відчув холодний папірець. Це була записка:

​«Зустрінемося в портовому районі, таверна "Старий якір". Мені є що тобі сказати. Не барися».

----

Томас прокинувся від сильного, глухого удару, що змусив корпус корабля здригнутися. Його буквально викинуло з ліжка на підлогу. На мить запала зловісна тиша, яку розірвали крики матросів:

— Евакуація! Всі на палубу! Швидко!

​— Що за біс?.. — Томас вискочив із каюти й завмер. Коридор наповнювався тупотом ніг та криками. Всі бігли нагору, до рятувальних шлюпок. — Ох, і чому це зі мною завжди трапляється?

​Він швидко накинув одяг, схопив сумку й вибіг на палубу. Там панувала суцільна суматоха: матроси спускали човни, люди штовхалися, намагаючись потрапити всередину. Томас нервово озирався довкола, гарячково шукаючи очима Роуз серед натовпу.

​Раптом хтось смикнув його за край пальта. Маленька дівчинка зі сльозами на очах дивилася на нього знизу вгору.

— Пане, там моя бабуся... вона ще внизу, — схлипнула вона. — У неї ноги затекли від шоку, вона не може встати. Допоможіть їй!

— Не хвилюйся, малеча. Кажи, яка каюта?

— Номер чотири, — вигукнула дитина.

​Томас, не вагаючись, кинувся назад у черево корабля. Вода вже крижаним килимом стелилася під ногами. Він знайшов потрібні двері, підхопив стареньку жінку під руку й потягнув до виходу. Але коли вони дісталися сходів, почувся зловісний тріск: стара дерев’яна ступінь не витримала ваги, і нога Томаса міцно застрягла в уламках

— Тільки не зараз! Ще цього не вистачало! — сказав він, відчайдушно намагаючись звільнитися.

​Тим часом Роуз, яка вже встигла змінити грим на вигляд простої дівчини, гарячково шукала Томаса на палубі. Вона помітила ту саму дівчинку, яка благала всіх про допомогу.

— Дитинко, що сталося?

— Сер пішов за моєю бабусею і досі не повернувся...

— Як він виглядав?

— У коричневому пальті, високий, з каштановим волоссям...

​— Томас... — тихо видихнула вона. — Я знайду їх, будь тут!

​Унизу вода вже сягала Томасу колін. Він вибився із сил, намагаючись утримати бабусю й одночасно витягти ногу. Повітря ставало важким, бабуся беззвучно плакала, притискаючись до нього.

—Все буде добре, ми виберемося, — ледь чутно шепотів він, хоча сам у це вже не вірив.

Внизу вода вже піднялася до колін. Томас, затиснутий у зламаній сходинці, ледь тримав бабусю, яка тихо плакала від жаху. Його подих став важким. Раптом двері зверху відчинилися. Роуз, наче привид у тумані, спустилася до них. Вона мовчки забрала жінку і допомогла їй вийти, кинувши Томасу:

— Тримайся. Я зараз повернусь.

​Коли вона повернулася, вода вже доходила Томасу до грудей. Роуз тримала в руках пожежну сокиру. Опустившись у воду, вона кількома точними ударами розтрощила дерево, що тримало його ногу. Вирвавшись, Томас не міг нормально йти — розтягнена зв'язка давалася взнаки. Роуз підхопила його під руку, її тендітні плечі здригалися від напруги.

— Ми виберемося... я врятую тебе, чуєш? — задихаючись, шепотіла вона.

Вони почали важкий підйом до виходу. Роуз задихалася від зусилля, але тягнула його вгору з неймовірною впертістю. Та коли вони дісталися дверей, на них чекав новий жах — вони були зачинені ззовні. Роуз почала бити в метал, кричати, закликати на допомогу. Томас приєднався до неї, вибиваючи ритм кулаками по обшивці.

​— Нас закрили навмисно... я ж залишала їх відчиненими! — Роуз з жахом подивилася на воду, яка вже сягала їхніх грудей.

— Не факт, що всі пішли... Може, хтось ще почує, — важко дихав Томас.

Вода прибувала... Вони застигли, тримаючись за залізну ручку заблокованих дверей. Томас мовчав, дивлячись на Роуз. Поки вона відчайдушно намагалася знайти вихід, тягнула його на собі, незважаючи на втому, у його серці почали дозрівати почуття, яких він боявся і не знав до цього моменту.

​Його думки мимоволі повернулися на кілька годин назад, у каюту. Там, перед тим як заснути, він розкрив лист, який встиг потай підібрати в поїзді, коли вона відлучилася. Роуз цього не помітила. Це був лист його батька, уже перекладений. Томас пам’ятав кожне слово, що пекло йому серце:

​"Дорога Лілі, напевно, це мій останній лист до тебе. Я обіцяв познайомити тебе зі своєю сім’єю, розповісти моєму синові про тебе... Знай, я люблю тебе як рідну. Вибач, що так вийшло. У майбутньому тобі доведеться багато через що пройти. Прошу — не залишайся там, тобі потрібно тікати. Мене зрадили. Я думав, що справу закінчено, але мій брат Лусьєн пішов проти мене. Мій друг врятує тебе. Я передав йому мою коробку, в ній ключ до моїх останніх даних. Пам’ятаєш, я брав тебе до своєї скромної хатинки? Там ти знайдеш те, що шукаєш".

​"Батьку, я знайду твою останню волю," — думав Томас тоді, засинаючи з аркушем на грудях. — "Тебе зрадив власний брат... Цей лист призначений Лілі. Він любив цю дівчинку батьківською любов’ю. Але якщо вона мого віку... Стоп. Роуз казала правду. Значить…Вона і є Лілі. Це її справжнє ім'я. Батько не ставився б так до байдужої людини. Та коробка, яку вона всюди носить — це і є ключ. Чому ж ти так чиниш? Чому ти зараз на іншому боці? Має бути причина... і я знайду її тільки разом з тобою".

Теперішнє.

​Холодна вода вже торкалася підборіддя, змушуючи їх піднімати голови до самої стелі.

​— Ти мені також ще потрібна, Лілі, — тихо, але чітко промовив Томас.

Роуз здригнулася, її очі розширилися від жаху та подиву.

— Що? — її голос забринів. — Що ти...

— Я все знаю. Я прочитав лист, — він міцно стиснув її руку під водою. — Ти — та сама загублена частина історії мого батька. Те, що я шукав так довго...Якби ми зустрілися раніше, за інших обставин, усього цього б не було.

​Роуз подивилася на нього крізь мокре волосся, і в її погляді змішалися біль і полегшення.

— Томасе, ти насправді багато чого ще не знаєш про мене... про те, на що мені довелося піти.

Він мовчки притягнув її до себе, наскільки дозволяла вода.

— Томасе, я... — вона не договорила.

​Їхні губи вже майже торкнулися у фатальному поцілунку, але в цей момент зверху почувся скрегіт металу. Двері з тріском відчинилися.

​— Ми тут! Тримайтеся! — закричали матроси.

​За хвилину їх витягли з пастки. Холодне нічне повітря обпекло легені, але після задушливої каюти воно здавалося солодким. Їх укрили ковдрами і провели до останньої шлюбки, де вже чекала бабуся з онукою.

​Коли весла вдарили по воді, над горизонтом почало народжуватися сонце. Схід був неймовірним: небо палало відтінками рожевого та помаранчевого, а море заспокоювалося, приймаючи в себе залишки розбитого корабля. Острів Мен уже виразно виднівся попереду — похмурий, скелястий, але зараз він здавався обітованою землею. Томас сидів у шлюбці, відчуваючи тремтіння Лілі поруч, і знав: тепер вони разом йтимуть до кінця...