РИТМ БРЕХНІ СОЛО ПРАВДИ

Лондон 1920-го дихав вугільним димом і надією. З фабрик на сході здіймались хмари сажі, що осідали на капелюхах і в легенях, але в повітрі вже чувся інший запах: запах нового часу. Жінки носили коротші спідниці й голосували вперше в житті, джаз просочувався з грамофонів навіть у найбідніші двори, а по Темзі пливли перші радіоприймачі замість вугілля.

Війна закінчилась, хлопці повертались без рук, без очей, але з медалями й з вірою, що тепер усе буде інакше. Вайтчепел, цей вічний шрам на тілі міста, теж хотів загоїтись. І поліцейські в синій формі з білими нарукавниками були

тими нитками, якими намагались зашити старі рани.

Життя поліції Вайтчепела було рутинним, але ніколи не нудним. Кожен день починався однаково: о шостій ранку дзвін будильників у сирих комуналках, важкий стукіт чобіт по мокрій бруківці, різкі свистки констеблів, що розганяли останніх п'яниць, які досі спали під дверима пабів. Потімранкові патрулі кривими провулками, де туман ще тримав запах вчорашньої крові і дешевого джину. Допити в задушливих кімнатах, де тютюновий дим висів так густо, що очі сльозилися сильніше від слів підозрюваних. Обшуки в підвалах і на горищах, де замість вугілля чи старого мотлоху частенько

знаходили свіжі трупи.

**

Ранок першого робочого дня Елізабет Доріман.

Двері відділку грюкнули, і вона увійшла, ніби завжди тут була. Висока, струнка, у бездоганному чорному костюмі зі спідницею до колін, волосся зібране в низький акуратний пучок. На обличчі - тонка чорна шовкова маска, щоприкривала більшу частину обличчя, залишаючи лише отвори для очей і губ. Постава така, що навіть старі сержанти мимоволі випрямили спини й сховали цигарки.

- Доброго ранку, панове. І вам, пані Джозефіна, - усміхнулась вона

бабусі так тепло, що та аж примружилась, мов кішка.

Вона пройшла між столами, легенько торкнулась долонею плеча одному, кивнула іншому - і за три години відділок став невпізнанним: архіви перебрані, нові дошки зі справами, чайник закипав швидше, а пил на підвіконнях зник, наче його ніколи й не було.

Перерва.

Поліцейські відпочивали в «курилці-чайній» на першому поверсі: потерті шкіряні дивани, стіл, завалений вчорашніми газетами, старий мідний самовар, що гудів з 1890-го, і велике вікно, через яке видно було синю лампу над входом.

Елізабет зайшла одна, з чашкою в руках. Привітавшись вона стала біля вікна спиною до кімнати. Чорний костюм і маска робили її силует різким, майже чужим на тлі запітнілого скла й м'якого світла лампи. Вона ледь-ледь повертала голову, ніби прокручувала в думкою майбутню нараду: місячний план, нові маршрути патрулів, перерозподіл людей, хто зінспекторів яку ділянку візьме. Пальці стискали чашку трохи сильніше, ніж треба, а погляд, навіть крізь маску, здавався холодним і далеким.

Томас із Кевіном саме виходили з кімнати детективів і побачили, як

комісарша стоїть біля вікна, самотня й нерухома. Томас кивнув напарнику «зачекай» і підійшов.

- Бажаю здоров'я, міс Доріман.

Вона повільно повернулась.

- Здрастуй, Томасе Ґрін. Вже прокинувся повністю?

- Майже. Кава ще не дійшла до мозку. Ви ж нам уже роздали якесь пекельне завдання, правда?

- Пекельне - не моє слово. Просто робота. Барбара зараз усе пояснить.

- Тобто я поки вільний?

- На три хвилини, - вона вперше ледь помітно всміхнулась губами,

що виглядали крізь виріз маски.

- Зачекай-но.

Вона простягнула йому тонку темно-синю теку.

- Віднеси до кабінету. Я біжу на нараду з начальниками дільниць.

- Слухаюсь, - Томас узяв теку . - А якщо я випадково відкрию і

прочитаю державні таємниці?

- Тоді доведеться тебе застрелити, - спокійно відповіла вона. - Але

я впевнена, що ти чемний хлопчик.

- Чемний, але цікавий.

- Цікавість - корисна риса.

Вона повернулась і попрямувала до кабінету нарад.

Томас штовхнув важкі двері й увійшов до кабінету комісара. Той самий стіл, та сама карта на стіні, той самий запах свіжої фарби... але вже зовсім інший. Він поклав теку посеред столу й мимоволі затримався. Ще півтора місяці тому за цим столом сидів старий Джек: розстебнутий мундир, краватка

набік, попільничка повна недопалків. Тоді він гримав на Томаса за те, що той знову поліз у бійку без підкріплення:

«Ти що, Ґрін, безсмертний?! Ще раз так зробиш, особисто прикую тебе

до столу на місяць!» А за п'ять хвилин уже наливав йому чай зі своєї потайної фляги й бурчав:

«Ти, хлопче, дурний, але я був такий самий. Тільки не кажи нікому, що

я це сказав».

Вони могли просидіти тут до півночі: Джек розповідав про справи часів Різника, Томас ділився своїми здогадками, і старий лише хмикав. Він провів долонею по холодній деревині столу, ніби шукав відбиток тієї старої теплої долоні. Тепер тут стояла акуратна табличка «Комісар Е. Доріман», і повітря пахлоароматом чаю, а не тютюном і ромом. Він тихо зітхнув, усміхнувся своїм спогадам і вийшов, обережно причинивши двері.

Через декілька годин Барбара, скликала свою команду. Барбара - жінка 40 років яку часто називали "Жінкою зі сталі" була високою та статною. Будучи на посаді старшого детектива- інспектора, що очолювала відділ поліції у справах кримінального розслідування. Вона намагалась не показувати своєї невдоволеності, через несправедливий вибір голови, але все одно вона не могла нічого вдіяти, ніж підкорятись наказам .

-Слухайте сюди. Нова справа: Воушен-стріт, підозра на великий канал наркотиків. Ось вам адреси, інформатори й термін - надано всього 3 дні. Питання - до мене чи до комісарші.

Кевін пильно вдивлявся в аркуш і зітхнув:

-Томе, я тут дещо не розумію... У Барбари написано: «особлива увага

на вантажівки з літерою «L» у номері. Але ж це майже всі фургони «Лейланд» у Лондоні! І ще «Рудий Кіт»... це прізвисько таке? А якщо інформатор, то чому в списку три різні адреси на нього? До Барбари страшно підійти запитати- вона мене одним поглядом розчавить , бо вона щось не в гуморі, видно через зміну керівництва. А до комісарші... теж страшно, бо вона взагалі не моргає.

- Ех, тримайся, Кевіне, - Томас поплескав його по плечу. - Я сам

піду. Зараз розпитаю, щоб ми не ганялись за всіма вантажівками.

Він постукав у двері кабінету Елізабет і увійшов. За столом сиділа вона, а навпроти - старий Джек Бортон, попередній комісар. Вони сміялись.

-День добрий, старигане!

- О, Томас! - Джек підвівся, поплескав хлопця по плечу. - Я піду, Елізабет. Ви тут, бачу, по роботі. А з тобою, хлопче, ще побазарим в коридорі.Двері тихо клацнули за Джеком. Елізабет підняла голову.

- Щось сталося?

- Так, у справі на Воушен-стріт... Барбара дала план, але почерк -

наче курка лапою. Ось дві адреси взагалі не розбираю.

Він підійшов і поклав аркуш перед нею. Елізабет нахилилась. Маска

злегка зсунулась - на долю секунди, але Томас встиг побачити тонкий білий шрам, що починався під лівим оком і зникав під шовком. Її очі - темно-сірі з зеленкуватими іскрами - піднялись до нього.

- Ось тут «Dock FF», а тут «Бейтчел 34А» Лаймхаус-Козвей», - тихо сказала вона й провела тонким пальцем по рядках.

Томас далі продовжував:

- Міс Доріман... я чув від хлопців, що ви колись розкрутили схожу

справу з героїном у Парижі. Дайте хоч одну пораду , щоб ми не наробили дурниць.

Вона на мить завмерла, потім випросталась і відкинулась на спинку крісла.

- Порада одна: не шукайте наркотики. Шукайте тих, хто їх охороняє. У таких каналів завжди є «вовки» - люди, яких ніколи не арештовують, бо вони здаються дрібними. Ось їх і беріть першими. Вони завжди ламаються швидше за всіх.

Томас кивнув, не відводячи погляду від вирізу маски.

- Зрозумів. Дякую.

- Гарного полювання, детективе.

Томас кивнув, уже біля дверей.

- Тоді на все добре, міс Доріман.

Внизу його чекав Джек, притулившись до перил, з люлькою в зубах.

- Ну що, закінчив?

- Так... А ви як, сер? Якраз сьогодні згадував про вас!

- Ох, Томасе, вчора онучка палець зламала, бігав з нею по лікарях...

А ти як? Вже засумував за старим дідуганом?

- Та є трохи. Без ваших криків і рому з чаю якось порожньо.

Джек розсміявся хрипко.

- А як тобі нова начальниця?

- Перспективна. Дух комісара є.

- Ото ж. Я її не просто так обрав, - Джек підморгнув і понизив голос.

- Слухай її, хлопче. Вона знає більше, ніж каже. І більше, ніж я коли-небудь

знав.

- А як там моя улюблена Джозефіна? - раптом згадав він.

- Маячок як завжди: витриваліша за всіх нас разом. Вчора ще й мене

чаєм з ромом напоїла.

Джек знову засміявся й поплескав Томаса по плечу.

- Добре, біжи. Бачу, Кевін уже на тебе ножем дивиться. І не начудіть

там, бо я ще хочу на ваших весіллях погуляти... чи на похоронах, це вже як вийде!

Томас посміхнувся й побіг вниз, а Джек дивився йому вслід і тихо

хмикав собі в вуса: «От же ж молодь... і де тільки сили беруть».

Кевін нетерпляче тупцяв ногою біля виходу.

- Ти що там застряг навіки?

- Зустрів Джека. Ти ж знаєш, як він любить побалакати.

- Ти такий самий... Ну що сказала?

- Починаємо з "Пабу Старого Роберта" шукаємо Рудого Кота.

Вантажівки - тільки «Лейланди», і тільки ту, що надто чиста й нова. А

головне - ловити дрібних «вовків»: вантажників, двірників. Вони ламаються першими.

Кевін потер потилицю й швидко повторив, ніби боявся забути:

- Ага, зрозумів... значить спершу «Старий Роберт», Рудий Кіт, потім

шукаємо надто чисту «Лейланд»-вантажівку, а справжню здобич хапаємо з дрібних «вовків»

Він глянув на Томаса з дитячим захватом.

- Ти точно записав це все в голові, правда?

- Записав, малечо. І ти теж записуй, бо я тобі цього сто разів

повторювати не буду.

Кевін усміхнувся й штовхнув двері відділку ногою.

- Ходімо. Сьогодні, здається, хтось знову спробує нас убити.

- Як завжди, - відповів Томас і поправив капелюх