РИТМ БРЕХНІ СОЛО ПРАВДИ

Минуло три дні після балу-маскараду.

Кожен у відділку отримав своє завдання і працював, не ставлячи зайвих запитань. Джозефіна займалася опитуванням підозрюваних — старі адреси, нервові обличчя, уривчасті відповіді. Вона вміла змусити говорити навіть тих, хто клявся мовчати.

Барбара зникала на години: перевіряла зв’язки, старі контакти, канали, що давно мали бути мертвими. Поверталась мовчазна, з короткими нотатками й напруженим поглядом.

Томас зосередився на аналізі зв’язків Грінвіля. Комісарка Елізабет тримала руку на пульсі міста, координуючи патрулі та чекаючи на один-єдиний помилковий крок ворога.

Томас відшукав спокій у кутку кімнати відпочинку. Вмостившись на старому стільці, де світло лампи було тьмяним, а шум коридору ледь долинав. Дістав невеликий блокнот — свій звичний сховок для думок — і довго дивився на сторінки, перш ніж дозволив собі розкласти все по полицях.

"За її словами, батька вбили. Сплановано. Я й не здивований."

Він стиснув олівець сильніше.

"Але вона… Вона цього не робила.

Здається мені — нездатна. Хочеться вірити, що нездатна."

У пам’яті сплив її погляд — спокійний, уважний, небезпечний.

"У ній є щось… інше. Не темрява. Не до кінця."

Він важко видихнув.

"Як же хочеться дізнатись, що ти приховуєш. І чому Грінвіль так настійливо мене застерігав?"

Томас похитав головою.

— Стоп. Не зараз, — тихо сказав сам до себе. — Головна ціль- Кевін.

Його ім’я різонуло зсередини.

«Живий, але подряпаний…Що ти мала на увазі? Подряпаний — це як? Побитий? Поранений? Чи просто ще не вбитий?»

Він прикрив очі на мить, а потім прошепотів:

— Роуз…

Рука сама почала рухатися. Без задуму.

Олівець ковзав по паперу — лінія за лінією. Контур обличчя. Погляд. Пасмо волосся, що падало на щоку. Він не контролював процес — просто дозволив собі вивести її з пам’яті на папір.

"Цього разу ти сама захочеш мене знайти, — майнула думка.

"Моя наживка вже закинута."

— І що це ми тут так старанно виводимо? — пролунав голос зненацька.

Томас здригнувся й різко закрив блокнот.

— Джо… — видихнув він.

Джозефіна вже сиділа поруч, тримаючи на руках кота, що ліниво муркотів.

— Ей-ей, дай-но глянути! — вона нахилилась ближче. — Ого… Та ти, виходить, художник. Увесь у свого тата… ой… — вона замовкла на мить, а потім швидко додала:

— Це ти ту леді малював, еге ж?

— Кого хочу, того й малюю, — сухо відповів Томас.

— Та годі. Нічогенька вона, — примружилась Джо. — Я в молодості схожа була…

Вона підсунулась ближче.

— А ти не поділишся, про що ви там так солодко, як голубки, розмовляли?

— А про що зазвичай говорять на балах? — знизав плечима Томас. — Музика, костюми, інші люди.

— Не розповідай мені байки, хлопче. Я бачила, як у тебе очі блистіли. Та й коли це ти востаннє з дівчиною танцював?

— Тобі побачилось, — холодно відповів він. — Я до неї нічого не відчуваю. Вона сама підійшла. Та й на нас дивились. Нам якраз не варто було виділятись.

— Хлопче, ваша парочка не могла не виділятись, — хмикнула Джо. — До тебе ще й музикантка підійшла. Вона була під поглядом пів залу. А твої фанатки збоку ледь зуби не стерли.

— Ой, не починай…

— Добре-добре, — зітхнула вона. — Не хочеш — не говори. Я ж не тягну за язик.

Вона усміхнулась м’якше.

— Не бійся, у відділку чуток не буде. Той танець залишиться між нами. Барбара такими речами не цікавиться.

Джозефіна театрально приклала руку до грудей.

— Ех… А стара бабуся, як я, вже хотіла б побачити твоє весілля. Не знаю, скільки мені ще лишилось…

— Джо, не роби драму, — зітхнув Томас. — Ти ще здоровіша за мене.

— От і добре, — кивнула вона. — Я піду. Треба здати звіт по допитах.

Вона поплескала його по плечу.

— І не кисни. Я знаю, що ти хвилюєшся за Кевіна.

Джозефіна пішла.

Томас ще трохи посидів, дивлячись у порожнечу, а потім підвівся — його покликали. Він сунув блокнот до кишені й вийшов. Коли двері за ним зачинилися, з кишені тихо вислизнув аркуш паперу й упав на підлогу.

Малюнок залишився лежати сам. Томас цього не помітив.  За кілька хвилин у відпочивальню зайшла комісарка Елізабет. Вона розминулась із Томасом у дверях, ледь кивнувши.

— Добрий день, пані Елізабет.

— Добрий. Як ваші рани?

— Все добре, дякую.

— Чекаю вас через десять хвилин у себе в кабінеті.

— Добре… А ви по каву?

— Так. Швидко вип’ю — і піднімуся.

Вона залишилась сама.

Кімната була напівпорожня: кілька чашок, запах кави, тихе гудіння старої лампи. Елізабет сіла за стіл, потягнулась до чашки — і помітила папір на підлозі.

— Хм… — вона нахилилась. — Хтось загубив?

Аркуш був трохи зім’ятий. Вона підняла його машинально — і завмерла. Подив на її обличчі змінився глибокою задумою.

Малюнок. Жіноче обличчя, виведене легкою, але впевненою рукою. Погляд — уважний, з прихованою іронією. Лінії чисті, без метушні. Не портрет із фантазії — пам’ять. Спостереження.

Елізабет повільно випрямилась і ще раз уважно оглянула зображення.

— Цікаво… — тихо промовила вона.

У цей момент двері знову рипнули.

— Ля-ля-ля… — наспівувала Джозефіна, заходячи з порожніми чашками. — О, ви тут? Каву допиваєте?

— Поки що перерва, — відповіла комісарка, не зводячи очей з аркуша.

— Правильно, — кивнула Джо, ставлячи чашки. — Треба відпочивати, а то ще й молодь доведеться переживати.

Елізабет підняла погляд.

— Пані Джозефіно, у мене до вас питання.

— Що таке? — насторожилась та.

— Ви зазвичай усе знаєте про наших співробітників, — спокійно сказала комісарка. — І часто опиняєтесь у центрі всіх чуток.

Вона підняла аркуш.

— Не підкажете, хто цей художник, що залишає свої… роботи тут?

Джозефіна побачила малюнок — і на мить розгубилась.

— Ой… — вона зніяковіло посміхнулась. "Томасе, щоб тобі добре було… Ну чого ж я тут опинилась саме…"

— Тобто ви знаєте, — констатувала Елізабет.

— Ну… є там один такий, — Джо знизала плечима. — Скромний. Часто ховає свої роботи й здібності. Думаю, воно випадково випало.

Комісарка мовчки дивилась на неї кілька секунд — уважно, без тиску. Саме це мовчання було важчим за будь-який допит.

— Бачу, ви не хочете називати ім’я, — нарешті сказала вона. — Добре.

Вона склала аркуш.

— Ідіть до мого кабінету. Я скоро підійду.

— Як скажете, — з полегшенням видихнула Джозефіна й поспішно вийшла.

Коли двері зачинилися, Елізабет ще раз розгорнула папір.

Вона вдивлялась у лінії повільно, уважно. Потім склала аркуш удвоє й сховала до внутрішньої кишені піджака.

Усі зібралися в кабінеті комісарки.

Елізабет сіла за стіл не поспішаючи, рівно склавши руки. Її постава була спокійною, але напруження відчувалося в кожному русі — так сидять люди, які знають більше, ніж говорять.

Вона повела поглядом по присутніх.

— Що ж, панове, — мовила рівним тоном. — Я вас слухаю.

Першою заговорила Джозефіна. Вона випрямилась, вже без звичної легковажності.

— Підозрювані нарешті відкрились. Частково.

Вона зробила паузу, переконуючись, що всі уважно слухають.

— Вони працюють групами. Готують щось велике. Кажуть, що діють не самі — ними керує жінка. Але бачать її рідко.

Томас ледь помітно напружився.

" Жінка..., все сходиться"

— Також вони зізналися, — продовжила Джо, — що їм доручили охороняти щось дуже цінне для організації. А Кевіна тримають як приманку. На майбутнє.

— Непогано, — кивнула комісарка. — Гарна робота, Джозефіно. Хоча більшість з цього ми і так знаємо.

— Я зробила все, що могла, — зітхнула та. — Думаю, більше вони нічого не знають.

— Зрозуміло, — Елізабет трохи подалась уперед. — Але навіть з цим багажем ми можемо далі складати картину.

Вона перевела погляд на Барбару.

— Барбаро, ти підготувала мій костюм?

— Так, як ви й просили, — Барбара дістала чохол і поклала на стіл.

Елізабет відкрила його: строгий костюм для гольфу — темний, ідеально скроєний, без жодної зайвої деталі. Практичний і водночас дорогий.

— Дякую.

Барбара потім простягнула ще один чохол Томасу.

— А це тобі.

Він здивовано глянув.

— А навіщо це мені?

— Сьогодні ми заїдемо в гості до лорда, — відповіла комісарка. — Мені потрібно обговорити подальшу співпрацю. А ти поїдеш зі мною. Я чула, що він тебе запрошував.

Томас ледь помітно насупився.

"Я хотів сам. Це не входило в плани."

— Ви не проти скласти мені компанію? — спокійно додала Елізабет, дивлячись прямо на нього.

Томас почухав потилицю.

— Що ж… добре.

"Чому саме зараз їй захотілось їхати? Це буде проблематично… Але щось придумаю."

Вони вийшли разом.

Гольф-клуб лорда Грінвіля зустрів їх бездоганною тишею.

Ідеально підстрижені поля тягнулися до горизонту, білі доріжки виблискували після ранкової роси, а сам маєток стояв трохи осторонь — стриманий, дорогий, без показного шику. Тут усе кричало про гроші тихо.

Лорд Грінвіль уже чекав.

— Добрий день, панове, — сказав він із легкою усмішкою, переводячи погляд з Томаса на комісарку. — Радий знову вас бачити.

Він затримав очі на Елізабет.

— Пані Елізабет, ви сьогодні, як завжди, прекрасні.

— Дякую, лорде, — спокійно відповіла вона.

— Прошу, — він зробив запрошувальний жест. — Пройдімо. Погода сьогодні ідеальна для гри.

Вони рушили до поля.

Поки Елізабет оглядала місцину, Томас підійшов ближче до Грінвіля.

— Кхм… — він кашлянув. — Лорде…

— Можна просто Вільямс, — не зупиняючись, відповів той.

— Добре… Вільямсе. Щодо нашої минулої розмови…

— Лорде Грінвілю, — озвалась Елізабет, повертаючись до них. — Нагадайте, будь ласка, правила цієї гри. Давненько я не брала ключку до рук.

— Для вас — із задоволенням, — одразу усміхнувся лорд і відійшов до неї.

Томас тихо видихнув.

"Добре. Наступного разу."

Вони почали гру. По черзі. Повільно, розмірено, ніби нічого важливого в цьому світі не існувало.

Кілька лунок потому Томас знову підійшов.

— Вільямсе, я хотів уточнити…

— Перепрошую, — до Грінвіля підійшов один із його людей. — Вам щойно принесли лист.

— Ох, Томасе, синку, — лорд зітхнув. — Зачекай хвилинку. Справи.

— Так, без проблем, — стримано відповів Томас.

"Мене це починає дратувати."

Коли Грінвіль відійшов, на полі стало дивно тихо.

Лише вітер легко хитав прапорці над лунками й десь далеко дзенькнув метал — чийсь удар. Елізабет стояла, розглядаючи м’яч, ніби вперше його бачила.

— Томасе, — озвалась вона не одразу. — Ви ж граєте добре, так?

Він здригнувся — не від голосу, а від того, як вона це сказала. Без наказу. Без офіційного тону. Просто — звернулась.

— Трохи, — відповів він. — Колись давно починав.

Вона кивнула, задумливо.

— Тоді поясніть мені, що я роблю не так. Бо я відчуваю себе тут… — вона ледь усміхнулась, — як людина не з того світу.

Це було несподівано чесно.

Томас підійшов ближче. Не впритул — з повагою до дистанції, але достатньо, щоб бачити, як вона тримає ключку. Надто напружено. Надто правильно.

— Ви стараєтесь занадто, — сказав він. — Гольф цього не любить.

— А що він любить? — запитала вона, не зводячи очей з м’яча.

— Спокій, — він зробив паузу. — І довіру до руху.

Він показав на власному прикладі — повільно, без показовості. Удар вийшов чистий, майже беззвучний.

Елізабет уважно дивилась. На м’яч і на нього.

— Добре, — сказала вона. — Тепер я.

Перший удар — мимо. Другий — ще гірше. Вона тихо видихнула, стиснувши губи.

— Мабуть, це не моє.

— Дозвольте, — обережно сказав Томас. — Я покажу.

Він підійшов трохи ближче, вагаючись частку секунди — чи доречно.

Вона не відступила.

— Я не кусаюсь, — сказала вона спокійно, ніби читаючи його думки.

Це вибило його з рівноваги сильніше, ніж будь-який постріл.

Він став позаду, не торкаючись одразу.

— Розслабте плечі. Так… І трохи розверніться.

Лише тоді він обережно взяв її за зап’ястя, коригуючи кут. Дотик був легкий, майже професійний, але від нього щось у ньому збилось.

"Вона тепла. І зовсім не така холодна, як здається."

— Ось тепер, — тихіше. — Замах… і не поспішайте.

Її волосся ковзнуло йому по зап’ястю. Ледь помітно. Але цього вистачило, щоб він затримав подих. Коли вони разом зробили рух, м’яч полетів рівно — і ліг майже ідеально.

Елізабет завмерла.

— Вийшло, — сказала вона. Не радісно. Скоріше здивовано.

Вона обернулась — надто різко. Пасмо волосся зачепилось за ґудзик його піджака.

— Зачекайте… — тихо сказав він.

Вони опинились ближче, ніж дозволяла будь-яка службова дистанція. Томас обережно визволяв волосся, намагаючись не дивитись їй в очі — але вийшло навпаки. Він побачив у її погляді не контроль. Цікавість.

— Дякую, — сказала вона, коли пасмо звільнилось.

Її голос був трохи нижчий, ніж зазвичай.

— Завжди радий допомогти, — відповів він і лише потім усвідомив, як це прозвучало.

— Я це запам’ятаю, — сказала вона тихо.

— Кхм-кхм.

Вони різко відсторонились.

Грінвіль стояв поруч, уважно оглядаючи поле — і їх.

— Бачу, ви вже освоїлись, — сказав він із легкою усмішкою. — Пані Елізабет, чи не пройдемось?

Вона кивнула, миттєво зібравшись.

— Томасе, зачекайте тут.

— Звісно.

Він залишився грати сам, намагаючись зосередитися на гольфі, але думки його постійно поверталися до Елізабет . Він відчував легке хвилювання, але й роздратування – не було змоги нормально поговорити з Грінвілем про справу.

- Як йдуть справи, лорде Вільямсе? – почала Елізабет, її голос був тихим, але владним.

- Поки на хвості декілька з “Вовків”. Також мої люди недавно знайшли слід Рудого кота. Насправді, його вбито, а тепер хтось інший грає роль Рудого кота, замаскувавшись, – відповів Грінвіль.

- Хто ж це може бути? – запитала Елізабет, відчуваючи напруження у грудях.

- Незнаю. Поки це вся відома інформація, – відповів він спокійно, але уважно слідкуючи за її реакцією.

Тут задзвенів телефон у Елізабет.

-Комісаре, у нас проблеми…- з іншого боку говорила Барбара.

- Кажи – сказала Елізабет.

- Ми знайшли слід “Вовків”. Точніше, вони самі до нас звернулися, вимагають назад своїх людей в обмін на Кевіна. І обіцяють, щоб по мінімуму детективів, – повідомила Барбара.

- Зрозуміла… Ми виходимо, – коротко сказала Елізабет.

Томас почув її слова і обережно підійшов.

- Якщо це можливість врятувати Кевіна, давайте віддамо те, що вони хочуть.

- Тут не все так просто… І дивно, чому раптом їм так терміново потрібні їхні товариші, Кевін може бути приманкою... – замислилася Елізабет.

- Добре, Барбаро, де вони кажуть місце зустрічі? – запитала вона.

- У старому гаражі біля околиці, – відповіла Барбара. Потім Елізабет підійшла до Грінвіля, і вони обговорили щось коротко іншою мовою, щоб ніхто не зрозумів. Томас чув лише обривки слів, і це ще більше інтригувало його.

Після короткої розмови з лордом і обміну інформацією з Елізабет, вони вирушили до місця зустрічі. Томас був разом із Джозефіною і Барбарою. Дорога була тихою, напруженою: всі троє тримали пістолети наготові, уважно оглядаючи навколишню місцевість.

Вони під’їхали до старого, злегка занедбаного гаража на околиці міста. Вікна були закриті, тінь від будівлі падала на дорогу, а в повітрі відчувався запах бензину та металу. Кожен крок детективів лунав у тиші, ніби підкреслюючи небезпеку.

Як тільки вони зайшли, перед ними з’явилися їхні противники, тримаючи збоку зв’язаного Кевіна.

- Якісь ви непривітні, що ж, як завжди, – сказав один із них, майже усміхаючись.

- Ми тут вас чекали. Ось ваша криска, – вишвирнули вперед Кевіна.

Детективи швидко обмінялися поглядами. Кивок – і кожен був готовий. Вони повільно виводили своїх заручників, але не відпускали приціли. Атмосфера ставала дедалі напруженішою.

- Томасе, ти знаєш, що робити, – шепнула Барбара.

Томас різко кинув димову бомбу. Дим миттєво заповнив простір, створюючи хаос і сліпуче затемнення. Він рвонув вперед, взяв Кевіна на руки, відчуваючи адреналін, серце билося шалено. Барбара миттєво схопила заручників і відтягнула їх назад. Стрілянина лунала з усіх боків, кулі свистіли повз, а бандити в паніці розбігалися. Додаткова поліція під’їхала майже миттєво, перетворюючи сцену на справжню пастку для злочинців.

- Кевіне, як ти?– Томас швидко розв’язав його, побачивши синці на руках і обличчі.

- Живий, – тихо прошепотів Кевін, намагаючись зібрати сили.

- Поїхали до відділку, там підлатаємо тебе, і ти прийдеш до тями, – сказав Томас, допомагаючи йому піднятися.

Вони швидко вийшли з гаража, тримаючи ситуацію під контролем. На вулиці вже чекали поліцейські машини, а бандити, що вижили, безладно розбіглися по околицях, намагаючись втекти.

Ніч накривала місто темрявою, але для детективів вона була лише фоном їхньої перемоги. Дорога до відділку була напруженою, але тепер із відчуттям полегшення: Кевін був живий, небезпека тимчасово відступила.