РИТМ БРЕХНІ СОЛО ПРАВДИ

(Читати з музичним супроводом- AC/DC «Bad to the Bone»).

Виходячи з відділку, Томас і Кевін почули музику - гучну, ритмічну, з басами, що вібрували в грудях. AC/DC «Bad to the Bone» ревів на всю

вулицю.

Із-за рогу з писком шин вилетів чорний кабріолет MG TC 1948 рокустаренький, але ідеально відреставрований, з хромованими дисками, що блищали на сонці, і відкритим верхом, де майорів британський прапор на антені. За кермом сиділа бабуся Джозефіна. Чорні авіаторські окуляри, шкіряна куртка поверх поліцейської форми (краватка набік, значок «Детектив-сержант» блищить на грудях), на шиї - яскрава шовкова хустка, а на голові - капелюшок з маленьким пір'ям. Вона виглядала так, ніби щойно втекла з гангстерського фільму , тільки з револьвером на поясі й посмішкою, від якої танув асфальт.

Машина різко зупинилась біля них, шини заскрипіли. Томас і Кевін

завмерли з відкритими ротами.

- Оце так вихід, бабцю! - Томас голосно зареготав.

- Е-е... а в завданні було вказано, що з нами ще хтось їде? -пробурмотів Кевін.

- Ей, молодь, сідайте швидше! Час не чекає!

- Томасе, я боюсь з нею їхати...Пам'ятаєш, як минулого разу вона ледь не збила старого Дональда? І взагалі... її стиль водіння - це суцільне божевілля! І подивись - вона ж нетвереза!

- Та що ти паришся? Все буде гаразд! А щодо Дональда... то була її «відплата», як вона сказала. За те, що в молодості він їй зрадив з якоюсь дівкою.

- Гайда швидко! Що ви стоїте?!- кричала Джозефіна.

- Томасе, це погана ідея... Раптом ще один її ухажер у лікарні опиниться..

- А я думаю- буде весело! Погнали!

Вони стрибнули в машину.

Джозефіна вдавила газ, і MG рвонув вперед під той самий хіт .Раптом з-під сидіння вистрибнув великий кіт - пухнастий, мов рись, з товстими щоками й великими очима. Він спокійно вмостився на колінах у Джозефіни й замурчав.

Кевін здригнувся й мало не вистрибнув на ходу.

- О, Василь! Ти знову зі мною поганців хапати? Ахахаха!! - бабуся погладила кота і впевнено дала газу.

Закінчення супроводу.

Була осінь...Невеликі цегляні будиночки стояли в ідеальному порядку, з чистими віконницями й квітами на підвіконнях. Люди йшли по своїх справах - жінки з кошиками, чоловіки в капелюхах, діти ганяли м'яч біля дворів. Усе виглядало таким мирним, наче війна й злочинність були десь далеко-далеко. А бабуся мчала крізь це все, ніби на перегонах, обганяючи фургони й клаксонячи на пішоходів.

Під'їжджаючи до пабу, вона різко загальмувала.

- Хух, майже на місці.

Вона кинула їм два комплекти одягу: елегантні чорні костюми-трійки,

білі сорочки, краватки-метелики й легкі пальто .

-Що це? - здивувався Кевін.

- Сьогодні в Роберта день народження. Треба виглядати пристойно. І головне - ніхто не має знати, що ми поліція. Роберт запросив мене особисто, вас не знає. Ви - мої онуки. Я відволікаю персонал, ви оглядаєте територію.

Второпали, малюки?

І вони попрямували до місця дій.

Паб «Старий якір» був одним із найкращих у Вайтчепелі: великий

триповерховий будинок з червоної цегли, з вивіскою, що гойдалася на

ланцюгах, широкими вікнами й терасою, заставленою столами. Всередині -завжди повно народу, дорогі дерев'яні панелі, блискучий бар, люстри з кришталю й постійний запах смаженої риби, пива й тютюну.

Вони зайшли. Довкола панував гамір свята: сміх, дзвін келихів, жива

музика з маленької сцени - скрипки, контрабас, піаніно. Гості в святковому одязі, офіціанти з підносами, повітря густе від сигарного диму й ароматів

випічки.

- Ідіть, мої онучки, повеселіться! - гукнула Джозефіна й попрямувала до бару.

- У цьому ми профі! - усміхнувся Томас.

- Так, малечо...- сказав Томас.- Ти - за «Лейландом», напевно десь

позаду будівлі. Бабця вже взялася за «вовків» - знаючи її, щось знайде. А я по Рудого Кота. Він щойно вийшов із тюрми, знаю, що любить музику -шукатиму біля сцени.

- Добре, тільки сигнал, якщо що!- сказав Кевін.

- Друже, без питань.

Вони розійшлися.

Томас пробирався крізь натовп, шукаючи руде волосся. «Зазвичай він біля музикантів», - подумав.

Тим часом Джозефіна вже заговорювала зуби барменам своїм

фірмовим чаєм з ромом. До неї підійшов Роберт - сивий, але бадьорий сімдесятирічний красень у смокінгу.

- Охо-хо, Джозефіно! Ти майже не змінилась, навіть краща стала!

- Привіт, Роберте, старий пню! Давно не бачились. Бачу, шикарне

свято на свої сімдесят влаштував. Будь здоровий!

- Подобається? Вклав чимало... Запросив популярних музикантів і ще одну зірку, що тільки сходить... хехе.

Тут Джозефіна раптом помітила рудоволосого чоловіка в кутку.

- Ох, Роберте, ти вже напідпитку, а я імунітету вже не маю... Щось мені зле, піду в дамську кімнату, потім договоримо!

- Добре, юно леді! - усміхнувся старий.

Вона рушила до рудого. Томас шукав у іншому кінці - тож вона першою дійшла.

Чоловік фліртував з двома дамами.

- Добрий день, панове! Чи не допоможе молодий чоловік старій

бабусі? Внучок відійшов, а я сумочку загубила... Там ліки від серця...

Вона хитнулась, роблячи вигляд, що ось-ось зомліє.

- Звичайно, бабусю! Дами, вибачте, договоримо пізніше, - Рудий Кіт підхопив її під лікоть.

Вони відійшли в тихий куток.

Щойно ніхто не бачив - Джозефіна блискавично схопила його за шию

ззаду, стиснувши так, що під блузкою проступили м'язи, натреновані роками служби.

- Ох! Так ти...

- Тихо. Роби вигляд, що допомагаєш старій, інакше буде боляче.

- Ти та ненормальна поліцейська! Я зав'язав з минулим!

- Слухай уважно. Ти щось знаєш за заворушку з героїном ?

- Я зав'язав, клянусь!

Вона стиснула сильніше.

- Добре-добре! Чув лише: пошарпаний «Лейланд» з жовтою стрічкою намальованою збоку. Стоїть на задній території, можуть бути охоронці. Там може бути щось нечисте...

- Отак би й одразу.

Вона відпустила його й швидко знайшла Кевіна.

- Кевіне! Серце заболіло, ходи, допоможи з таблеткою!

Вона переказала все. Тоді вони разом пробрались через кімнати персоналу на задній двір.

Тим часом Томас вештався залом пабу, придивляючись до кожного

рудого чуба, але Рудого Кота ніде не було. Він помітив, як Джозефіна з

Кевіном кудись зникли, і їхні швидкі, багатозначні погляди підказали: вони натрапили на гарячий слід. Захотілося кинути все й піти за ними, дізнатись, що сталося, але Томас стримався - план є план, свій шматок роботи треба доробити до кінця.

Тим часом у залі музика стихла. Усі замовкли, наче за командою. На сцену вийшла вона.

(Супровід пісні: Never enough)

Довга біла сукня з глибоким, але витонченим вирізом облягала струнку фігуру, ніби зшита з місячного сяйва; крихітні кристали блищали під світлом ламп. Довгі білі рукавички підкреслювали граціозність рук, а світле кучеряве

волосся, зібране в елегантний пучок з кількома вільними пасмами, що

обрамляли обличчя, робили її схожою на королеву старовинного портрету.

Вона стояла мить нерухомо, дозволяючи тиші ввібрати її, а потім заспівала - і зал завмер остаточно.

Томас стояв посеред залу, забувши, де він і навіщо прийшов.Цей голос... точно як у матері. Ті самі м'які переливи, той самий теплий

відтінок, яким вона колискові співала йому в дитинстві - тихими вечорами, коли батько ще був удома, коли життя було простим і світлим. Тоді вона сідала на край ліжка, гладила його по волоссю й співала так, що всі страхи розчинялися в темряві кімнати. А потім батько зник, мати перестала співати,

і той голос поховали разом із дитинством.

Томас не міг відірвати погляду від сцени. І коли їхні погляди зіткнулись - на долю секунди, але ніби вічність - у ньому щось тріснуло. Ніби стара

рана відкрилася, але водночас загоїлася. Вона не знала його. Він не знав її. І все ж цей погляд був пронизливим, ніби вона зазирнула прямо в його душу.

Потім вона відвела погляд і продовжила співати. Коли остання нота згасла й зал вибухнув оплесками, її вже не було на сцені.

(Закінчення супроводу)

Коли Кевін з Джозефіною крадькома пробирались коридорами до

заднього виходу, раптом почули кроки. Вони причаїлись за рогом і

виглянули: Роберт, власник пабу, саме підходив до двох чоловіків біля пошарпаного «Лейланда». Один із них передав йому товстий конверт - явно гроші.

- Я ж знала, що він не встоїть перед великими грошима, - ледь чутно

прошепотіла Джозефіна, очі її блиснули.

Вона глянула на Кевіна. Той кивнув, міцніше стиснувши револьвер.

Вони вискочили з укриття.

- Всім стояти! Поліція!

Злодії заметушились: один рвонув до кабіни, другий - у кузов. Двигун

заревів, вантажівка різко рвонула з місця, обсипавши гравієм усе навколо.

Роберт завмер, повільно підняв руки й опустився на коліна, блідий, мов стіна.

Кевін і Джозефіна підбігли, але було пізно. Лише хмара пилу від коліс.

- Я все розкажу, тільки не стріляйте! - затремтів голосом Роберт.

- Упустили... - зітхнув Кевін.

-Нічого страшного, диви, що я встигла знайти.

Джозефіна розтулила долоню й показала клаптик чорної тканини,

вирваний з чиєїсь кишені. Тканина була брудна, але на ній дещо

проглядалося: маленька срібна квітка з обірваним краєм, де ледь видно частинку гострого вуха якоїсь собаки.

- Десь я це вже бачила... Невже це... Та ні, ми ж усіх спіймали...

- Бабцю? - Кевін нахилився ближче.

- Ого... це ж може бути емблема «Вовків»! Але ми місяць тому всю

банду пересадили. Не може бути...

- Пішли за Томасом, нам пора до відділку- серйозно сказала

Джозефіна, ховаючи клаптик у кишеню.

Томас уже розвернувся, щоб іти далі, але щось змусило його зупинитись і ще раз озирнутись на сцену.

«Оце так ти, Томасе... - подумав сам до себе з гіркою усмішкою.

- Томасе, ти що заснув?! Пора їхати!

До нього підбігли Кевін і Джозефіна.

- Що сталось? Ви знайшли їх???

- Втекли, але ми взяли Роберта й знайшли це.

Джозефіна показала клаптик. По обличчю Томаса все було зрозуміло:

«Не може бути».

Вони забрали старого Роберта й Рудого Кота на допит. Святкування скінчилось.