РИТМ БРЕХНІ СОЛО ПРАВДИ

Тієї ночі Томасу наснився батько. Він стояв , дивлячись на дорослого сина смутними очима.

— Я любив тебе, тату… Ти був для мене справжнім героєм — хоч і героїчні вчинки твої полягали в роздачі листів і підбадьорюванні людей своєю роботою… Але в останні роки ти став таким холодним… Ми тебе тоді так і не дочекались… Тату… ти нас взагалі любив?

Батько лише дивився й ледь усміхався — тепло, але з болем. Не відповів ні слова.

— Батьку, я не здамся! Я доведу світу, що ти був хорошою людиною! Я розкрию правду! — закричав Томас у сні.

Та постать почала віддалятись у туман.

— Стій! Чекай! Мені ще стільки треба тобі сказати!

Томас різко прокинувся — серце калатало. Він задихано глянув на годинник.

— ААА, трясця! Запізнююсь!

Швидко одягнувся, ледве почистив зуби, ковтнув холодний чай із залишками вчорашньої вечері й помчав до відділку. Біля самого входу мало не перечепився через великого кота.

— Що за! Не ранок, а суцільний дурдом!

— Ти правий, недотепо! — почулось із-за рогу.

Джозефіна визирнула з-під газети, тримаючи в руках чашку чаю.

«Попався», — подумав Томас.

— Ми тебе всі зачекались… Приніс?

— Що приніс?

«О ні… Забув клаптик удома…»

— Томасе… Ти забув? Добре, що хоч голову не забув! Ану шуруй додому, поки Барбара не прийшла. В тебе п’ятнадцять хвилин. Як з’явиться — почне розпитувати про вчорашню операцію.

Томас жив недалеко. Він біг, як у юності на тренуваннях, і давно так не викладався. Увірвавшись у квартиру, перевернув усе догори дном: стіл, полиці, шухляди. Клаптика ніде не було.

— Та я ж тут його залишив! Телепень! Розгільдяй! — бурмотів він сам до себе.

І тут з’явився Василь — великий плямистий кіт Джозефіни, виявилось, біг за ним від самого відділку. Він сидів на підлозі й тримав у зубах той самий клаптик, жмакаючи його лапами.

— Хух… Видно, і ти в Джозефіни навчився знаходити докази… Ану віддай, Василю. Будь хорошим хлопчиком… Ходи, ходи сюди…

Кіт подивився великими милими зеленими очима, завмер… і раптом рвонув до відчинених дверей.

— Ат, зараза така! Стривай!

Томас кинувся навздогін. Добре, що кіт прямував до відділку. Томас наздогнав його біля самих дверей і схопив за шкірку — але в цей момент ненароком штовхнув когось плечем.

— Ох, вибачте! Не побачив!

— Будьте обачніші, містер Ґрін…

«Міс Доріман… Ой, мені кінець. І запізнився, і в такому вигляді…»

Вона стояла перед ним: ідеальна постава, чорний костюм. А він — розпатланий, з клаптиком у руці й котом під пахвою.

— А що ви тут робите в такий час… і з котом на руках… і в вигляді, ніби щойно перекопали смітник?

Томас почервонів і не знав, що сказати. Але глянув на годинник — ще п’ять хвилин у запасі.

— Міс Доріман, вибачте за цей інцидент. Присягаюсь, такого більше не повториться…

Вона серйозно подивилась на нього крізь маску, потім видихнула.

— Бачу, вас уже чекають. Біжіть. І більше такого переді мною не повторюйте. Сьогодні в мене хороший настрій, тому прощаю. Але приведіть себе в порядок — інакше дами в відділку перестануть так жваво приходити на роботу, а мені потрібні продуктивні люди.

— Хоч у когось настрій гарний, — пробурмотів Томас.

— Ви щось сказали?

— Це я з котом говорю, — Томас натягнув усмішку.

— Ну, дивлюсь, ваш кіт уже десь утік. Напевно, знову на руках у Джозефіни.

Томас глянув униз — у руках лише клаптик. Ще соромніше стало.

Комісарка ледь помітно видихнула й спокійно сказала:

— Ідіть, Томасе. Вас Барбара вже кличе. Мені треба поспішати. Рада була поговорити. І чекаю від вас звіту про вчорашню вилазку.

Він пішов, думаючи: «Що за чортівня? З учора все йде шкереберть. А сьогодні ще й перед комісаркою так облажався… Добре, що вона в гуморі — могло бути гірше. Виявляється, не така вже й непохитна ...ахах коли я її штовхнув, вона похитнулась , насправді вона тендітніша...все-таки жінка. На плечах — весь відділок і весь цей тягар…Треба мені перестати бути розгільдяєм. Серйозніше ставитись до операцій, більше сил вкладати. Останнім часом сам не свій — батько сниться майже щоночі, і кожен раз це має свій ефект».

У кімнаті детективів його вже чекали. Барбара свердлила поглядом, схрестивши руки й тупаючи ногою.

— Томасе, я чекаю пояснень…

Він пояснився — без зайвих деталей про інцидент із комісаркою. Барбара заспокоїлась: вони давно знали одне одного й непогано ладили. Потім Томас, Кевін і Джозефіна доповідали про вчорашній вечір.

— Справа затягується… — підсумувала Барбара. — Але хоч щось є- поглянула вона на клаптик. - Кевіне, досліджуй його. Джозефіно — підозрювані на тобі.

— Слухаюсь, шеф! — відповіла Джозефіна, а Василь мяукнув у унісон.

— А ти, Томасе… допомагай Кевіну, а через годину зайди до мене в кабінет. І приведи себе в порядок — на голові курятник, а від тебе тхне свинарником тітки Берти.

— Добре, мем…

— Томасе, від тебе справді тхне, — насмішкувато шипнув Кевін.

— Цить, малечо!

Томас пішов до вбиральні, вийшов нагладженим, і взявся допомагати Кевіну. Бабця тим часом опитувала Рудого Кота й старого Роберта. Роберт намагався втертись у довіру — давні знайомі, — але Джозефіна була непроникною.

Томас пішов до кабінету керівниці Барбари, як вона просила.

— Томасе, справа затягується, а часу мало — скоро святкування. Тобі нове завдання. Рудий Кіт на допиті згадав, що на днях має зустрітись із друзями в гольф-клубі. Серед них може бути хтось із підозрюваних. Ти підеш із ним — як його давній товариш. Джозефіна вже посприяла: Кіт представить тебе, квитки готові. Дрес-код суворий: лише чоловіки до тридцяти, пристойні, з «благородним» виглядом.

«Де ви бачили того рижого благородним?» — подумав Томас.

— Зробити треба до святкування. Але ще пораджусь із комісаром.

— А тепер — на звіт. Ходімо.

Вони четверо — Барбара, Томас, Кевін і Джозефіна — постукали й увійшли до кабінету Доріман.

— Рада вас бачити, колеги. Що принесли на сьогодні?

Барбара доповіла: операція, втеча вантажівки, клаптик. Передала доказ і план із гольф-клубом.

— Може, підкажете щось?

Доріман узяла клаптик, уважно розглянула.

— Справи не дуже… Дякую, Барбаро, розгляну. Але головне — ви живі. Цей клаптик може багато сказати. Часу мало, скоро святкування. Мої вказівки: Барбара — переглянь документи ще раз. Джозефіно — продовжуй допити. Томасе — готуйся до гольф-клубу. Кевіне — допомагай Томасу.

— Слухаємось!

Томасу досі було соромно дивитись комісарці в очі. Вона помітила й, щоб розрядити атмосферу, додала з ледь помітною усмішкою:

— Томасе, нарешті ти схожий на людину.

Він збентежено потер потилицю й усміхнувся у відповідь — вперше за весь ранок відчув, як напруга спадає.

Усі вийшли.

Обід наступного дня.

Кевін, майстер гриму й моди, перетворив Томаса на справжнього багатія: ідеальний костюм, зачесане волосся, навіть манери підкоригував. Рудого Кота теж причепурили — хоч і з його наріканнями.

— Дивись за ним, Томе. Не підведи! — сказала Барбара.

— Все буде зроблено!

Томас сів за кермо свого «Остіна», Рудий Кіт — поруч.

— Кажи дорогу, рижий!

— Фу, як грубо…

— Не нервуй мене. Ти мені з самого початку не подобаєшся. Будь слухняним, — Томас ледь показав револьвер у кишені.

— Не кипішуй ти так… Ось, нам туди.

Гольф-клуб вражав: розкішні зелені поля, білі будівлі в колоніальному стилі, дорогі авто на парковці — місце для еліти, куди простим копам шлях зазвичай закритий.

— Ого, рижий, де ти взяв такі зв’язки? — здивувався Томас.

Показали квитки — впустили.

— Тримаємось разом. Веди себе природно.

— О Боже, розслабся, друже, — Рудий Кіт уже тримав келих, поданий офіціантом. — Ходімо!

Вони пройшли до грального поля.

— Здоров, хлопче! Думав, не прийдеш! — підійшов високий статний чоловік із золотим зубом, що виблискував у посмішці.

— Хей, друже! Як я міг пропустити? Нарешті вибрався. А це мій товариш зі школи — Білл.

— Той самий курносий карлик, що всіх оббризкував слюнями, розповідаючи жарти? — прошепотів власник.

— Він самий.

— Бачу, виріс у нормальну людину.

Томас стояв, усміхаючись крізь зуби. «Клянусь, рижий, коли вийдемо — наб’ю тобі пику», — подумав.

— Радий знайомству, містере…

— Вільямс.

— Вільямс, друг запросив пограти — каже, ваш клуб славетний.

— Прошу тоді, панове, до гри.

Вони грали. Томас тримався осторонь, придивляючись.

Його увагу привернула група чоловіків — підозрілі, з однаковими татуюваннями на шиях, які стояли осторонь і щось обговорювали. Він сів неподалік, розгорнув газету й прислухався.

— …гості… коли будемо… святкування… візьмемо… через два дні… щоб не чіпати…

Томас зрозумів: щось готують на день святкування.

«Ось воно як… Сам не впораюсь, галасу не хочу — знову влетить. Треба до відділку, доповісти».

Хтось узяв його за плече. Томас здригнувся.

— Друже, що ти тут? Ходімо дограємо!

— Ні, я пас. Дружина чекає, піду помалу.

Він підморгнув Рудому Коту — пора. Той насупився, але підійшов.

— Я теж піду. Обіцяв Біллу допомогти з сином — той ще бешкетник.

Вільямс нахмурився, щось запідозрив.— Ну, якщо треба… До зустрічі, панове!

— Не пам’ятаю в тебе такого друга… Ну, гаразд, на цей раз відпущу, — прошепотів він Рудому Коту.

Вони вийшли, сіли в машину й помчали до відділку. Томас доповів усе почуте. Відділок загуляв: справа набирала обертів. Залишилось два дні до святкування визволення Вайтчепела. І Томас знав: це буде не просто свято. Це буде пастка. Або для злочинців — або для них самих.