РИТМ БРЕХНІ СОЛО ПРАВДИ

Наступний ранок почався не з кави. Події минулого вечора сколихнули весь район: газети кричали жирними заголовками, люди шепотіли в чергах за хлібом, а у відділку панувала напружена тиша — така густа, що її можна було різати ножем.

Кабінет комісарки.

Усі в зборі: Барбара, Джозефіна, Томас. Елізабет сиділа за столом, постукуючи пальцями по деревині.

Барбара доповідала:

— Стан справ такий: загиблих немає, лише поранені від уламків. Наші люди повторно оглянули маєток — стріляли кілька людей, але нічого не залишили. Жодної гільзи, жодного сліду. Майстерно. Ми маємо справу не з новачками.

Вона зробила паузу й додала :

— Єдине по-справжньому корисне — подвиг нашого молодшого колеги. Кевін діяв розумно: запис на диктофоні може стати ключем.

Елізабет кивнула, але голос її був спокійний і твердий, як сталь:

— Ох, Кевін… Хто дозволив йому діяти самотужки?

— Пані Елізабет, — тихо почала Барбара, — ми з Джозефіною бачили, як він пішов за офіціантом, і намагались наблизитись, але юрба завадила… Ми старались.

Елізабет перевела погляд на всіх по черзі. Джозефіна опустила очі в підлогу, Томас стиснув кулаки, Барбара відвела погляд до вікна. У кабінеті запала важка тиша — ніхто не наважився заперечити.

— Ви — команда, — нарешті сказала комісарка, голос став ще холоднішим. — Треба діяти за планом. Кевін перейняв ініціативу — і дивіться, чим це закінчилось. Наступного разу — жодних самодіяльних проявів героїзму. Зрозуміло?

Усі троє мовчки кивнули.

— Продовжуйте досліджувати матеріал: диктофон, свідчення покоївки, усе до дрібниць. Часу мало, а ворог уже на крок попереду. Не розслабляйтесь.

Вона відкинулась на спинку крісла, постукування пальцями припинилось. Нарада скінчилась — усі вийшли, відчуваючи на спині її погляд крізь маску.

***

Томас усе ще не спав тієї ночі. Сидів за столом при тьмяному світлі настільної лампи, переглядав координати з записки, крутив папірець у пальцях, ніби міг вичавити з нього сенс.

«Що їй від мене треба? — зітхав він тихо, щоб не розбудити сусідів. — Кевін у полоні… Якщо вона причетна — це пастка. Фактів замало. Спиратись лише на це — небезпечно й ненадійно…»

І ще одне не давало спокою: чому вона тоді не вистрелила ? Мала револьвер у руках, була близько, могла одним пострілом усе закінчити. Багато шансів — і жодного разу не скористалась. Ніби перевіряє.

Він відкинувся на спинку стільця, потер скроні й раптом згадав. Підійшов до шухляди, витягнув теку зі своїми замальовками — він завжди малював, коли нерви були на межі: вулички Вайтчепела, обличчя підозрюваних, дрібні деталі доказів. Знайшов аркуш, де перемалював емблему з оригіналу — акуратно, під лупою, щоб не пропустити жодної нитки.

Розклав на столі, нахилився ближче, провів пальцем по контурах. Спочатку просто дивився, потім узяв лупу й почав розглядати деталі: вигин пелюсток та інші деталі. І раптом — наче блискавка: центральна пелюстка переходила в тонку лінію, що утворювала стилізовану лілію. Ту саму.

«Лілія… — прошепотів він. — Така ж, як у неї на брошці. Точно така. Скоріше за все це — пастка. Але… у мене немає вибору. Час іде, Кевін там ледве тримається…»

І ще одна думка проскочила, гостра й несподівана: від неї можна отримати інформацію про батька. Якщо вона пов’язана з минулим, з тими, хто вбив батька… то, можливо, в цієї гри є й інша сторона.

Він довго сидів, тримаючи замальовку в руках, ніби вона могла дати відповідь. Пальці стискали папір сильніше, ніж треба. Нарешті зітхнув, згортнув аркуш і поклав під подушку — наче талісман чи прокляття. Ліг, не роздягаючись, дивився в стелю до світанку.

Сон не йшов. Лише думка крутилась: «Завтра. Завтра я піду за її координатами. І або знайду Кевіна… або потраплю в пастку. Але якщо вона знає про батька — я витягну з неї правду. Хай там що».

Того ж дня після зустрічі з комісаром Томас покірно допомагав іншим: крутився біля карти, шукаючи місце за координатами. Зазвичай це робив Кевін, але тепер довелось самому. Він нишпорив по архівах, порівнював старі справи з бандами, де згадувалась лілія як символ .

Побачивши, як Джозефіна сидить у навушниках і крутить ручку старенького диктофона, Томас тихенько підійшов.

— Як справи? Знаючи вас, ви точно щось віднайшли.

Джозефіна зняла один навушник і глянула на нього з ледь помітною усмішкою.

— Поки розбирала показання покоївки. Дівчина каже, що просто робила свою роботу — несла посуд на кухню. Раптом бачить: на Кевіна вже наставили чобіт двоє чоловіків.

Вона зітхнула й постукала пальцем по пристрою.

— Нам конче треба розібрати запис. Але диктофон пошкоджений — слова ледь чути, наче крізь воду. Піду далі прислухатись, може, щось витягну.

Томас кивнув, дивлячись, як бабуся знову вдягає навушники й хмуриться, крутячи гучність. У її очах горів той самий вогник, — і він знав: якщо хтось і витягне хоч слово з цього залізяки, то саме вона.

Був обід. У відділку панувала відносна тиша: хтось жував бутерброди за столом, хтось дрімав у кріслі. Раптом різко задзвонила сирена — пронизливий, тривожний сигнал, від якого всі миттєво підстрибнули.

— Незнайомці проникли до банку!— гукнула Барбара, вже хапаючи пальто. — Джо, Томасе — виїжджайте!

— Ну що за… Не встигла й чайку попити, — зітхнула Джозефіна, відставляючи чашку.

— Бабцю, стрибай у машину! — крикнув Томас, вже біжучи до виходу і заводячи машину.

— Ах ти ж зараза… Ти взяв мою красуню?! — кава в руках Джозефіни виплеснулась на підлогу.

— Інші машини зайняті, а моя поки в мріях…

— От стривай-но… я тебе знаю, ти ще раніше хотів її захрабастати в мене...- косо глянула на Томаса.- Якби ти знав, якою ціною вона мені дісталась…

— Ви цю історію п’ять років вже як розповідаєте…і кому потрібна ваша машина....

Томас завів двигун її яскраво-червоного MG, почув знайомий рев мотора й задумався: координати з записки збігались із розташуванням цього банку ідеально — до вулиці, до номера.

«Добре, хай буде по-твоєму поки що, незнайомко», — усміхнувся він кутиком губ, відчуваючи, як адреналін вже б’є в скроні. Натиснув на газ — і машина рвонула вперед, залишаючи за собою хмару пилу й запах паленої гуми. Цього разу він готовий зробити вже і свій хід.

Банк був старим, другорядним — нічим не виділявся, навпаки, занепадав: облуплена фарба на фасаді, вузькі вікна з павутинням у кутах, усередині — черга з кількох пенсіонерів і запах старого паперу й воску для підлоги.

Вони тихо зайшли, уже переодягнувшись у форму персоналу — сірі жилети, білі сорочки. Мигнули співробітникам за стійкою — ті зрозуміли й продовжували працювати, ніби нічого не сталося.

— Бачиш того чоловіка з дитиною? — шепнув Томас, кивнувши на відвідувача в дорогому, але нетиповому для Вайтчепела пальто.

— Так. Одяг не нашенський… я помітила.

- І дивись, оті відвідувачі теж дивні.

— Про кого ти?

— Джо, ну ти ж мала зрозуміти: оті «бабусі» на лавці — не схожі на справжніх пенсіонерів.

— А що з ними не так?

— Зуби надто білі, без золотих вставних, як у тебе…

Джозефіна сердито штовхнула його ліктем, але очі її блиснули.

— Ради Бога, що ти верзеш? Але… — вона задумалась на мить. — Добре, зачіпок мало — ця теж підійде. І плюс я буду щиро поважати твій креативний підхід, якщо це виявиться правдою, — подивилась на нього з ледь помітною усмішкою. — Піду побазарю зі «своїми».

Вона попрямувала до лавки, де сиділи троє «бабусь» у хустках і старих сукнях.

Підходячи ближче, Джозефіна помітила: руки м’язисті, плечі широкі, постава пряма — не пенсіонерська. Під хустками проглядали коротко стрижені скроні, а на зап’ястях — ледь видимі шрами від наручників чи ножів.

«Ох, нічого собі… Такі ж, як у мене в молодості? Роками качалась— і впізнаю одразу. Такі м'язи, може помітити лише "досвідчена" людина як я. Думали, від старої бабці сховаєте?» — подумала вона, запишавшись. Закрила очі на мить, ніби втомилась.

«Бабусі» миттєво встали, націлившись на неї.

— Опа… — тихо проказала Джозефіна, розстібаючи ґудзик на блузці, щоб легше дихати — Відчуваю, зараз буде жарко.

Тим часом Томас говорив зі співробітницею, що дзвонила в відділок. Але його погляд був прикутий до чоловіка в дорогому пальто з дитиною на руках — явно іноземець, надто елегантний для цього занедбаного району. Щойно той вийшов із банку, Томас тихенько рушив за ним, тримаючись на відстані.

Чоловік звернув у бічну вуличку — темну, вузьку, де пахло сміттям і старою сажею. Томас зупинився за рогом, притулився до стіни й прислухався.

Жіночий голос — тихий, з ледь вловимим акцентом:

— Ну що, як мій синочок?

— Відвів. Територія чиста. Наші вже мали почати гру.

Далі — пошепки, слова зливались.

«Цей голос… — Томас заметушився, серце заколотилось сильніше. — Невже це вона? Той самий тембр… Вона тут».

Відчуття було нестерпним: ніби хтось невидимий водить його за ніс, розставляє пастки, а він іде — бо не може інакше. Чому? Гнів злегка накрив Томаса.

Раптом із кишені випала запальничка — дзвінко вдарилась об бруківку, відлунням прокотившись вуличкою.

Двоє різко обернулись.

— Видно, миші, — усміхнулась , — Знаєш цей райончик — невеселий. І що ж, дякую за інформацію, chao, mi amigo.

Постріл.

Томас вибіг із-за рогу — на землі лежав чоловік у пальто, несвідомий, але ще дихав: куля в плече, не смертельно. Дитини поруч не було. Жінки — теж.

Томас швидко викликав медиків по радіо, оглянув пораненого — пульс слабкий, але стабільний. І тоді помітив клаптик паперу, що випав із кишені жертви.

«Дорогий Томасе, “давненько” не бачились. Я вже засумувала, та й ти, думаю, про мене думав. Якщо хочеш дізнатись про свого дружка — піднімись на третій поверх. Сходи в кінці коридору. Щось занадто миле в нього личко — не хотілось би втрачати…».

Він стиснув записку так, що папір захрустів, і рвонув назад до банку.

Але зупинився на порозі: всередині пролунали постріли — різкі, хаотичні. Крики, гуркіт. Джозефіна вже в перестрілці.

СУПРОВІД: The Final Countdown

Увірвався в банк — і одразу в густий гуркіт пострілів.

Джозефіна вже була в центрі перестрілки: «бабусі» скидали перуки, виявляючи лисини й татуювання на руках — класичні тюремні малюнки. Вони стріляли з-під хусток, але бабуся трималась героїчно, ховаючись за стійкою й відповідаючи вогнем. Томас прикрив її — кілька точних пострілів, і двоє «бабусь» упали, тримаючись за плечі. Третій спробував втекти, але Томас наздогнав і збив з ніг ударом приклада.

У ворогів скінчились патрони — клацання затворів, лайка, паніка.

— Наш шанс! Схопи їх! — кричала Джозефіна, вискакуючи з укриття з наручниками в руках.

— Ти бери цього, а я… здається, Кевін тут! — крикнув Томас, уже біжучи до сходів.

— Кевін? Звідки ти знаєш? — гукнула вона, зазцібуючи наручники на одному з «бабусь».

— Я схопив іноземця, який признався! — збрехав Томас на ходу.

Джозефіна знала: бреше. Очі його видавали. Але кивнула й усміхнулась кутиком губ:

— Біжи, хлопче. Я тут впораюсь.

Вона різко повернулась до полоненого, притиснула коліном до підлоги.

— А ти, «бабусю», усе розкажеш у нашій "гарненькій" кімнатці у відділку…

Решта «бабусь» рвонули до виходу — один упав від її пострілу в ногу, інші вислизнули в двері. Але одного вона тримала міцно.

Закінчення супроводу.

Томас помчав сходами на третій поверх — двері зачинені на замок, але вікна відчинені навстіж. Він увірвався в кімнату: Кевін сидів зв’язаний на старому стільці посеред приміщення, кляп у роті, обличчя в синцях, порізи на руках і щоках — але очі живі, блищать полегшенням і страхом водночас. Біля ніг — вибухівка: дроти, таймер з червоними цифрами, що відлічували секунди.

З-за рогу вискочили троє — кремезні, з ножами в руках, обличчя закриті хустками.

— О, традиційно, значить, — усміхнувся Томас крізь зуби, витягаючи свої ножі: пару старих, гострих, з руків’ями, що батько колись вирізьбив для нього. На згадку.

Бійка спалахнула миттєво — швидка, жорстка, без слів. Томас ухилявся від ударів, крутився, як учився в дворових бійках і на тренуваннях: один ніж пішов у стегно першому — той заревів і впав; другий отримав ліктем у скроню й ножем по передпліччю — рука безвольно повисла; третій спробував утекти, але Томас наздогнав і збив з ніг ударом у коліно. Той заскулив і відповз у кут.

Лічені хвилини до вибуху — цифри на таймері блимали червоним. Томас підбіг до Кевіна, різко відірвав кляп.

— Томасе, ти не знаєш, у що вплутався!

— Думав, скажеш, як радий мене бачити…

— Не до жартів! Код 5677889 — швидко набери!

Томас ввів цифри — пальці тремтіли, але встиг. Таймер зупинився на 00:00:12. Видихнув важко, розрізав мотузки ножем — Кевін потер зап’ястя, кашлянув.

Але раптом — вибухи з інших боків будівлі: гуркіт, стіни затряслись, стеля посипалась шматками штукатурки, дим і вогонь увірвались у кімнату.

— Не одна бомба! Кевіне, тримайся!

Ударна хвиля відкинула Кевіна вбік — у хмару пилу й іскор. Томас кинувся туди, але нічого не видно: тільки рев полум’я, що пожирало все на шляху.

— Кевіне! Де ти?! Кевіне!

Тиша у відповідь — лише тріск дерева й свист вогню. Томас закашлявся — дим душив, третій поверх, сходи вже в полум’ї, вихід відрізаний. Рани від бійки пекли вогнем, ноги підкашувались від втоми й адреналіну.

Вікно — єдиний шанс.

«Він живий. Знайду тебе. Обов’язково», — подумав Томас, стиснувши зуби.

Стрибнув — повітря просвистіло повз вуха, приземлився на дах старого фургона внизу: удар по всьому тілу, біль у спині й ногах, але кістки цілі.

Вже приїхали пожежники: шланги били струменями води, сирени ревли, поліцейські машини з мигалками оточили квартал, «швидкі» чекали поранених. Крики команд, запах горілого дерева й диму. Томас ледве підвівся, кульгаючи до своїх.

Джозефіна стояла біля «швидкої», притулившись до борту машини, з перев’язаною рукою.

Томас підійшов кульгаючи, подертий костюм у пилу й крові, синці на обличчі, розсічена брова. Кожний крок віддавався болем у ребрах і спині після стрибка.

— Томасе… — Джозефіна ковтнула, голос тремтів рідкісною слабкістю. — Спочатку до лікарів, хлопче. Розкажеш усе пізніше.

Він мовчки кивнув — сил на слова не лишилось — і пішов до медиків. Сів на носилки, дозволив оглянути рани, але думки були далеко…

Відділок. Вечірній звіт.

Елізабет підсумувала, дивлячись на всіх холодним, але не байдужим поглядом:

— Здебільшого банк зберігав старі папери — транзакції, якими давно не користуються. Люди не постраждали. Ви живі, взяли двох заручників, Кевін живий — це краще за попередні операції. Не ідеально, але ми не програли. Відновлюйтесь. Барбаро — працюй із полоненими, дай наказ дослідити банк і опитати працівників. Може, щось знають.

Джозефіна й Томас вийшли в коридор.

— Оце так день сьогодні, — зітхнула бабуся, тримаючись за руку. — Я додому. Василь уже, напевно, весь диван роздер від голоду.

Вони розійшлись — Джозефіна до своєї машини, Томас до свого дому , стискаючи в кишені той самий зім’ятий клаптик записки.