Сповідь несказаного

Квіти починають вже потроху в’янути,

Тяжка дорога, що веде тебе кохати.

Скільки можу ще ховати

Вірші мої, що присвячені тобі.

Чи знайду колись я сили

Заповітне те сказати...

Що так довго виростало у мені.

Той час раєм назвати,

Коли дарували усмішку очі твої.

Певно, марно тішити себе надіями.

Пам’ятатиму завжди твоє ім’я.

А що ж робити вже зі своїми мріями,

В які поклала тебе я...