МИ — ФОН

Саша, лежачи на лікарняному ліжку, ніяк не міг збагнути, чому так ниє зашите плече — через пару швів чи через укус? Намагаючись хоч якось себе зайняти, він чіплявся за дурні запитання. Але, як не старався, в голові спливало одне й те саме: Як бути? Чим тепер допомогти? Як, зрештою, подивитися в очі Нінці?

Перед очима постійно поставала бліда від жаху, ридаюча на все горло Нінка, коли вони вносили на станцію останки Антона. Від усього цього на душі було паскудно. За смерть найкращого друга він звинувачував себе, хоч і розумів, що подібне там, нагорі, може трапитися з кожним. Біль від цього не вщухав.

У лазареті було тихо, через що гнітюче відчуття лише посилювалося, а цей лікарняний запах хлорки зводив із розуму.

— Ну й сморід, — уголос промовив Саша, а у відповідь почув тихе:

— Пробач.

Від переляку він аж підскочив.

Перед ним стояла Юлька. У руках вона тримала якийсь добре замотаний у ганчір'я згорток.

Юля щойно зі свинарника, де відпрацювала півзміни, під приводом головного болю відпросилася раніше. Вона так хотіла побачити Сашка, що, забувши переодягнутися в робочу форму, побігла на кухню, взяла щось перекусити й одразу помчала до нього. Та, побачивши двері лазарету, засоромилася і довго не могла вигадати, під яким приводом має з ним зустрітися.

— Ну чого застигла?

Юля, крадькома оглядаючи й обнюхуючи себе, вирішила, що від неї погано пахне, підійшла ближче й простягнула Буму згорток.

— Ось, я тобі поїсти принесла, — затнувшись і опустивши очі, додала: — Це мене батько послав нагадати тобі, що нарада о шостій і ти там обов'язково маєш бути. Ну і нагодувати.

Випадково підслухана батькова розмова стала приводом для зустрічі, а дівчина всіма силами намагалася приховати збентеження через власну брехню.

— Правда? — з іронією в голосі запитав він, однією рукою розгортаючи згорток.

Хоча минуло вже п'ять років, вона так і не навчилася брехати. І справді, невже минуло стільки часу відтоді, як вони бачилися? Здавалося, станція маленька, але на службі він постійно був заклопотаний. За роки вона стала для нього майже як молодша сестра — завжди така незграбна, їй вічно не сиділося на місці.

Від теплих спогадів Сашкові стало трохи легше на душі.

У згортку виявився невеликий казанок, від якого долинав виразний запах грибного супу зі свининою. Шлунок, що ожив від запаху, знову забурчав. Не приховуючи голоду, він почав наминав за обидві щоки.

— Ну, розповідай, знайшла собі нареченого? — продовжуючи поглинати бажану їжу, запитав він.

— Ні!.. — почервонівши, вона подумки назвала його дурнем і стиснула кулачки.

— Ну чого ж ти так, уже пора! Скільки тобі зараз? — швидко порахувавши в голові, сам собі відповів: — Та-а-ак, десь двадцять один, я правий?

Юля у відповідь лише схвально кивнула. Збентеження почало переходити в роздратування, але відступати так просто вона не хотіла. Їй дуже хотілося, щоб Сашка побачив у ній жінку, а не маленьку Юльку-Пульку.

«Пора змінити тему», — подумала вона.

— Тим більше пора рухатись, ти дівка видна, миттю собі пару знайдеш, — він із усмішкою відклав порожній казанок убік.

— А ти як думаєш, я красива?! — усвідомивши, що запитала, вона до болю стиснула кулачки, аж кісточки побіліли.

Вмощуючись зручніше, Бум негайно відповів, навіть не глянувши на Юлю:

— Ага.

«Ну ось, що ще за “ага”? Дурень! Тупоголовий дурень! Ти що, зовсім сліпий?! Може, мені перед тобою голяка походити, тоді побачиш у мені жінку?» — подумки лаялася вона.

На мить уявивши це, вона відчула, як серце шалено затріпотіло, аж в очах потемніло.

Взявши себе в руки, вона спробувала змінити тему:

— Саша, розкажи, а як там зараз нагорі?..

Зручно вмостившись на ліжку, він почав розповідати про поверхню, базікав про все підряд, не замовкаючи. І сам того не помітивши, як тіло зрадницьки обм'якло, втома від пережитого раніше взяла своє, повіки заплющилися, і він заснув.

Хлопець щось нерозбірливо почав бурмотіти, потім змахнув хворою рукою і застогнав від болю. Юля рефлекторно, наче турботлива мати, взяла його за руку. Він, немов відчувши її тепло, потроху заспокоївся.

Через службу в спецзагоні, де постійно відбувалися вилазки та чергування, вони не бачилися. Не раз вона подумки дорікала батькові за те, що той відправив хлопця саме туди.

Минуло кілька років, а кохання до нього так і не згасло. За цей час вона придивлялася й до інших, але серед однолітків їй ніхто не подобався, а батькове сватання лише робило все гірше.

Саша був для неї людиною, на яку можна покластися. Він ніколи їй не відмовляв, з будь-якого приводу намагався підтримати. Юля тоді й не помітила, як закохалася в нього.

І тепер, коли вони знову зустрілися, почуття спалахнули з новою силою. Після ранкової зустрічі в класі вона дала собі слово, що цього разу піде на все.

***

Він стояв у лісовій гущавині, спостерігаючи, як край лісу осяюють перші промені сонця. Запах осіннього листя змушував робити рівні, розмірені вдихи, серце, наче в такт усьому, що відбувалося навколо, билося тихо-тихо. Не було жодного звуку. Давно Саша не бачив нічого більш умиротвореного.

Сонце піднімалося все вище, крапельки ранкової роси, здригнувшись, розлетілися міріадами в різні боки. Наче за клацанням, у вухах пролунав різкий звук зашумілого вітру, від болю очі мимоволі заплющилися.

Трохи далі, з боку того самого краю лісу, почувся чийсь плач. Розплющивши очі, за кілька десятків метрів від себе він побачив русоволосу дівчину, що сиділа в листі. Вона тихо плакала, стискаючи щось у тремтячих руках.

У ніздрі вдарив кисло-солодкий запах. Саша миттю озирнувся, і погляд вихопив усього за кілька метрів від дівчини силует Сліпого.

— Гей! — вигукнув Саша.

— Біжи! Тікай! — почав він розмахувати руками, намагаючись відволікти тварюку на себе.

Але дівчина, здавалося, його не чула. Як би сильно він не кричав, вона так само нерухомо сиділа. Бум спробував підбігти до неї, але ноги зрадницьки не хотіли зрушити з місця.

Від безвиході він заволав на все горло:

— Біжи!

І опустився на коліна.

Звуки кудись знову зникли, і в цій задушливій тиші він виразно почув:

— Врятуй…