МИ — ФОН

Ззовні Андрію Васильовичу почувся стукіт, відірвавши захопленого капітана від карти, яку той вивчав уже понад годину.

— Увійдіть!..

У дверному отворі показався старший прапорщик Дубков. Кругле, червоне від холоду обличчя, як завжди, прикрашало давно не доглянуте волосся, що ховалося під шапкою-вушанкою. Круглий, як колобок, він насилу протиснувся крізь дверний отвір.

— Дай Боже, Васильович. З тобою все в порядку? Я стукаю, стукаю, а ти не відповідаєш?

— Та так. Я тут над картою розмірковував, яку хлопці принесли. Готуюся до наради, все ніяк зрозуміти не можу. Ми назовні близько 18 років виходимо, так! Але як так сталося, що нікому не спало на думку хоч раз обійти ту чортову вирву з боку перевалочного депо та подивитися, що там і як?

У відповідь той лише знизав плечима.

— Ну, сідай, Ваню. — жестом руки показуючи на стілець. — З чим завітав?

— Та я ненадовго. Ось тобі звіт заніс і біжу. Ми там ще не всі справи закінчили, сам розумієш. Осінь, роботи по горло, хай йому грець, — винувато сідаючи, той передав невеликий папірець.

— Я тут ще хотів тебе попросити укріпити до завтра другий вихід, там, де шлюз заїло. Ми сьогодні не встигнемо закінчити з ремонтом. А твої бійці відмовляються, мовляв, у них наказ!

Андрій Васильович уже давно не дивувався тому, як прапорщик веде справи, і не раз замислювався над тим, щоб змістити його, але завжди згадував, що ще не бачив кращого куркуля, у якого було все й завжди.

— Ваню, Ваню! Твою ж матір! От скажи мені, ну що ти за людина? Просив же тебе: першочергова задача — ремонт шлюзу. Уже чотири дні минуло. Чим ти там займаєшся?

Винувато киваючи головою, Дубков хотів виправдатися, але начальник так і не дав йому сказати й слова. Подивившись на годинник, він продовжив:

— Гаразд, до наради ще пів години. Пішли подивимося, як там у тебе просувається ремонт!

Він підвівся, накидаючи бушлат, і вказав тому на двері.

***

17:30. Юля подивилася на великий настінний годинник і вирішила дати Сашці потинятися в ліжку ще п’ять хвилин. Їй зовсім не хотілося будити хлопця — ба більше, вона просто не знала, як це зробити. Дівчина так замилувалася умиротвореним обличчям коханого, що й не помітила, як ці хвилини пролетіли.

Юля тільки-но знову поринула у мрії, як хлопець раптом розплющив очі й підскочив, наче ошпарений. Він із силою висмикнув руку, від чого дівчина відсахнулася й мало не впала зі стільця.

— Саша!

Ще не встигнувши зорієнтуватися, він безладно обвів поглядом кожен куток лазарету. Напад паніки зупинила лише маленька, але дуже тепла рука, що обережно торкнулася його голови.

— Сашка, з тобою все гаразд? Може, води? — тихим, тонким голосом запитала дівчина, намагаючись його заспокоїти й гладячи по голові.

У горлі так пересохло, що замість відповіді він лише хрипко промимрив щось нерозбірливе. Юля все зрозуміла без слів: вона швидко підійшла до тумбочки й подала йому склянку. Саша жадібно зробив кілька ковтків.

«От і що це таке? Як усе це розуміти? Таких збігів не буває. Правда?!» — подумки запитував він себе, гарячково розмірковуючи про дивне, уже друге сновидіння-видіння.

— Сашка, ти як? — повторне запитання дівчини повернуло його до реальності.

Поглянувши на годинник, хлопець зрозумів, що заспався, і спробував підвестися. Поранене плече одразу нагадало про себе різким болем, але в голові трохи прояснилося. Наче не помічаючи Юлі, він рушив до дверей.

— Саша! — гукнула вона навздогін.

Він обернувся. На його обличчі читалися водночас тривога і страх.

«Що сталося? До чого такий погляд? Потрібно щось сказати…» — злякано подумала дівчина.

Вона вже розкрила рота, але до кабінету увійшов Олексій Олексійович. Цьому сивочолому фельдшеру пів року тому виповнилося вісімдесят вісім, але він і донині бадьоро працював у лазареті.

— О, Сашко, уже на ногах? — гучним, енергійним голосом запитав старий, окинувши їх поглядом. — Як почуваєшся?

Юлі вмить відлягло від серця, а гнітюча напруга в кімнаті розсіялася.

Саша не відповів. Він мовчки підхопив зі стільця свій бронежилет, накинув його на ходу, сухо кинув: «До побачення» — і швидко вийшов із лазарету.

***

Тільки-но Саша зачинив за собою двері лазарету, як на всю станцію пронизливо завила сирена тривоги. Слідом на поріг вискочила Юля. Переляканими очима вона подивилася на хлопця й міцно вчепилася в його рукав.

На станції сирену вмикали лише в екстрених випадках — за все життя дівчини такого ще не траплялося. В голові миттєво спливли батькові слова: «Почуєш сирену — біжи до сховища!».

Раптом з боку житлового сектора луною донеслася стрілянина. Черга за чергою автомати награвали свою смертоносну симфонію, яка лише набирала обертів.

Юля здригнулася від цього звуку.

Саша миттєво оцінив ситуацію. Перейшов із кроку на біг і кинувся в бік пострілів. Краєм ока він помітив, що Юля, замість безпечного укриття, біжить слідом за ним.

Хлопець різко зупинився й схопив її за плечі, майже струшуючи:— Дурна, ти куди?! Мерщій у сховище! Тобі батько не казав, що в такій ситуації треба робити?!

Не чекаючи на відповідь, він розвернувся й помчав туди, де гриміли вибухи та постріли.

***

Бійці з другого ярусу вели вогонь у бік площі житлового сектора.

— Припинити вогонь! Що тут відбувається?! — важко дихаючи, закричав Андрій Васильович, який щойно здійснив марш-кидок зі свого кабінету.

Щойно постріли внизу вщухли, Васильович почув утробне, люте гарчання, від якого тілом пробігли мурашки. З острахом підійшовши до краю платформи, він зазирнув униз. Там стояв Шатун — так сталкери називали мутованого радіацією бурого ведмедя. Величезна доросла особина, заввишки з автомобіль, люто шматувала тіло загиблого бійця.

Цей звір зазвичай уникав людей і віддавав перевагу самотності, але якщо його спровокувати — пиши пропало. За всі роки сталкери стикалися з ним лише кілька разів — це був рідкісний і смертоносний ворог.

Андрія Васильовича пройняв жах, коли він згадав, що в тунелі за площею практично беззахисними залишалися близько сотні житлових кімнат. Свого часу, коли постало питання розселення, керівництво вирішило розширюватися, пожертвувавши однією ракетною шахтою. Тоді за пів року пробили кишкоподібний тунель, де з підручних матеріалів і сколотили подобу житла. Для такої махіни не складе жодних труднощів увірватися туди й дістатися до безневинних людей.

— Як він сюди потрапив? — приголомшено вигукнув Васильович.

— Яким чином таке сталося?.. — заїкаючись і вмить втративши всю свою впевненість, запитав капітан у прапорщика, який стояв поруч.

— Ну, ну… — прапорщик намагався видавити із себе бодай слово, чим ледве не довів капітана до люті.

Ситуацію врятував боєць, який важко дихаючи підбіг до них:

— Андрію Васильовичу, доповідаю! Через недосвідченість бійці караулу другого зовнішнього блоку відкрили вогонь по Шатуну, який з’явився в окрузі, чим спровокували його на агресію. Ведмідь своєю масою зніс зовнішній блокпост, а оскільки внутрішні ворота шлюзу зараз несправні, він увірвався на станцію. Загинуло двоє наших — Марченко та Соколов.

Капітан окинув злим поглядом прапорщика. Він був готовий розстріляти цього боягуза на місці.

У цей момент до них підскочив Семен Петрович на прізвисько Калаш:

— Васильовичу! Його калібром 7,62 не взяти. У нього під шкірою щонайменше сантиметрів десять жиру!

Капітан глянув на Калаша й згадав: мало хто на станції взагалі зустрічався із Шатуном, тому досвідчених людей — одиниці.

— Калаш, і що ти пропонуєш? Тільки швидко, поки він у тунель не ввійшов… — із тривогою в голосі відповів капітан.

— Справа серйозна, сам розумію. Тут треба гранатами викурювати! Я впевнений на всі сто — спрацює. Або бронебійно-запалювальними під 7,62 калібр, і останнє…

Прапорщик безцеремонно перервав Калаша:

— Гранатами не можна! Від вибухів несучі опори не витримають, вони ще торік після зсуву пошкодилися! Ми ж усіх живцем поховаємо!

«Ось чим ти, жиробасе, весь цей час займався! Ну, я з тобою ще матиму розмову», — подумав Андрій Васильович, закипаючи від злості.

— От дідько! Ні хвилини спокою… — не витримав капітан і повернувся до посильного:

— Добре, Ковалю, кулею у збройову! Тягни сюди всі бронебійні та запалювальні набої, які є. А ми поки відволічемо це чудо-юдо… — процідив він крізь зуби так, що аж заскрипіли.

— Чого стоїмо?! Всю увагу на нас! Відволікайте його, робіть усе, щоб він не пішов у тунель! І давай групу бійців, нехай обійдуть через південний і виманюють потвору на себе!

***

Саша дістався до платформи й побачив, як десяток чоловіків кричать і розмахують руками. Повз нього, наче ошпарений, пролетів молодий боєць, ледь не збивши з ніг. Підійшовши ближче до краю, хлопець почув страшне утробне гарчання.

— Що вони там витворяють? — запитав Саша у порожнечу.

— Шатун! — почув він несподівану відповідь, озирнувся й побачив осторонь Нікіту, який квапливо приєднував оптику до своєї СВД.

— Як?! — із подивом запитав Саша.

— А мені звідки знати? Я тільки-но підійшов. Калаш сказав підготуватися, зараз розривні принесуть, будемо викурювати…

— Дурна!!! — на все горло проорав Андрій Васильович, шарпаючи бійців за плечі.

— Чого застигли? Стріляйте! Нінко! Давай мерщій усередину! Чого стоїш? Дурна, жити набридло?!

В одну мить Саша зблід, очі накрила гаряча пелена. У тьмяному світлі ламп він раптом став схожим на привида, від чого Нікіті самому стало ніяково.

На станції лише одну людину звали так — кохану дівчину його найкращого друга. Дівчину, яка зараз носила під серцем усе, що залишилося від загиблого Антона. І зараз вона стояла там, унизу, прямо перед мордою монстра.

Хитнувшись убік, наче маріонетка, Саша вихопив рушницю у найближчого бійця і зіскочив із платформи прямо вниз, у лігво звіра.

***

Юля, стоячи на місці, проводжала поглядом Бума, який, протискуючись крізь людей, що в паніці бігли в протилежний від пострілів бік, зачепив пораненим плечем одного з перехожих і на мить, притулившись до стіни, зупинився. Від чогось у серці кольнуло, і вона сама не зрозуміла, як ноги понесли її слідом за хлопцем.

Тривожне відчуття з кожним кроком лише посилювалося. Наздогнавши його, вона лише на мить вихопила в натовпі силует Сашки, який, вирвавши зброю з рук солдата й збивши того з ніг, зіскочив із платформи.

Бліде до жаху обличчя, неприродні рухи та утробне гарчання, що доносилося з площі, змусили її завмерти на місці.

— Юля! Ти що тут робиш?— Тату, я… — вона з останніх сил стримувала сльози.

— Бум, ти здурів?! — услід хлопцеві, який кинувся вниз, вигукнув Калаш.

Озирнувшись, батько потягнув Юлю за собою.

***

Саша прийшов до тями, уже лежачи пластом на бетоні площі. Піднявши голову, він болісно усвідомив: стрибати з висоти понад три метри було не найкращою ідеєю. Підвівшись на ноги й водночас підхопивши рушницю, хлопець на мить завмер: погляд натрапив на кам’яне обличчя Ніни, яке не виражало жодних емоцій і здавалося абсолютно байдужим. І лише сльози струмками стікали по її щоках, крапаючи з підборіддя.

Шатун, не зважаючи на кулі, що з гучними хлопаннями впивалися в його шкуру, упевнено попрямував до дівчини. Вона стояла як укопана, а ведмідь залишав за собою кривавий слід.

Не роздумуючи, без жодного шансу на перемогу, Саша кинувся навперейми. На півдорозі він почув своє ім’я і на мить озирнувся. З платформи Нікіта точним кидком поцілив гранатою прямо йому під ноги. Підхопивши її на бігу, Саша зубами вирвав чеку й закричав, привертаючи увагу Шатуна до себе. Від несподіваного ривка хлопець не втримав рівноваги й шкереберть пролетів повз клишоногого.

Потвора й справді переключилася на нову ціль — мабуть, захотіла розважитися зі спритнішим опонентом. Ведмідь люто оскалився, глухо рикнув, струшуючи величезною тушею, а потім стрімко рвонув до Саші. Його величезна, мускулиста сіра махіна з потужними передніми лапами, що з кожним кроком заривали кігті в землю, викликала тваринний жах.

Заманюючи звіра в дальній кут площі, Бум у перекиді ухилився від удару лапи й швиргонув під себе гранату. Проте він погано розрахував час, або ж клишоногий виявився занадто швидким. Пролунав вибух. Сашу вибуховою хвилею відкинуло вбік. Позаду, крізь нестерпний дзвін у вухах, він почув сповнене дикого болю виття пораненого монстра.

***

Юля, яка вирвалася з батькових рук після вибуху, засліпленими очима побачила, як спиною до Шатуна на колінах сидить Сашка. Хлопці з платформи щосили гукали його, але він чомусь не чув і лише дезорієнтовано мотав головою. Оглушливо рикнувши від люті й роздираючи кігтями бетон, звір кинувся на хлопця. Ведмідь із розмаху вгатив масивною лапою, розірвавши спину разом із бронежилетом, наче тонку тканину. Від цього удару Бум, мов лялька, відлетів у стіну й протяжно застогнав. Багряна пляма під ним із кожною секундою більшала. Звірюга, відчувши перемогу, зупинився, повів закривавленим носом і гордо рушив добивати жертву.

— Вставаааай!!! — крізь сльози, з клубком у горлі, щосили закричала дівчина.

«Юль, відстань, я ще не виспався. Ми з хлопцями до ранку в карти грали...»

— Давай, давай, вставай! Сьогодні тато повертається! — у згасаючій свідомості спливли безтурботні дні: як він засиджувався з друзями до пізньої ночі, наглядав за малою Юлькою та все клянчив у Ржавого собі власний АКМ.

«Блін, як же ти дістала, мала…» — насилу розплющивши очі, Сашка притисся потилицею до стіни. Мутним поглядом він розгледів озлоблену морду, яка наближалася впритул.

— Як же ти дістав, ведмедю! — зібравши останні сили, він виставив перед собою рушницю й дав залп із обох стволів прямо в упор.

Від гуркоту пострілів повіки самі заплющилися, а тілом розлилося приємне, заколисуюче тепло.

«Яке класне відчуття... Юлько, пробач, я ще трохи посплю. Ржавий знову насварить за запізнення? Ну і гаразд, хоч висплюся…»

Пораненій тварині не дали оговтатися. Шатун, звівшись на задні лапи, відкрив для удару свою скривавлену голову. Час ніби зупинився в секунді німої тиші. Аж раптом Нікіта коротким, точним «плювком» своєї СВД добив монстра. Куля увійшла прямо у вухо велетня, розірвавши череп, наче гниле яблуко. Звір зробив кілька невпевнених кроків назад і важкою тушею зва canся поруч із нерухомим Сашею.

Юля, яка досі трималася з останніх сил, упала на коліна й заридала так відчаїшно, що всіх присутніх на площі пройняв болісний дрож.