МИ — ФОН

Катя, схилившись, була готова прийняти все, що на неї чекало, і завмерла в очікуванні. Раптом над головою пролунав постріл — такий гучний, що в дівчини запаморочилося в голові, а у вухах нестерпно задзвеніло. Спробувавши підняти голову, вона відчула, як перед очима потемніло. Удар прийшовся в потилицю, тіло обм’якло, і тієї ж миті пролунав ще один постріл, обірвавши несамовите виття невідомого звіра.

***

Отямившись, вона лежала на м’якому ліжку, від якого тягнуло запахом сухої трави та поту. Мовчки розглядаючи стелю, Катя помітила, що в її центрі крізь мутне скло пробивається похмуре світло, а звідусіль звисають сухі корені.

Не розуміючи, де перебуває, дівчина спробувала підвестися, але понівечене тіло відгукнулося важким ниючим болем, нагадуючи, що вона ще жива. Знесилена, не спроможна зібратись з думками, вона знову заснула.

Її недовгий сон перервали човгання ніг і тихе бурмотіння. Розплющивши очі, вона побачила над собою постать звіра, схожого на мавпу, яку колись побачила на ілюстрації в одній із книжок. Він був увесь зарослий і вкритий брудом.

Незнайомець пильно дивився на неї.

Перелякавшись, Катя різко підвелася, але ланцюг, що сковував її ногу, не дав зробити й кроку. Забившись у куток біля ліжка, наче загнаний звір, вона закрила голову руками.

Незнайомець обережно відступив назад.

— П-пробач… пробач, я не хотів тебе налякати! — тихо прохрипів він, опускаючісь на сарий стілець, потираючи ногу.

Він на мить замовк, ніби не знав, що сказати далі.

— М-мене звати Анжей… — невпевнено додав він. — А-але колись друзі називали мене Мутним.

Він скинув каптур і ніяково всміхнувся їй, відводячи погляд.

— Н-не бійся. Ти… ти в мене вдома.

Почувши слово «Мутний», Катя прибрала руки й підняла голову. Придивившись, вона побачила перед собою кремезного літнього чоловіка. Все його обличчя вкривала густа чорна борода, а пасма засмальцьованого волосся, збившись у ковтуни, звисали аж до грудей. У старому, пошарпаному комбінезоні, вкритому засохлим брудом, він сидів на стільці, безперестанку потираючи ліву ногу.

— Му-тний?.. — насилу, пересохлим горлом, видушила із себе Катя, вказуючи на співрозмовника.

Той усміхнувся й кивнув.

Вирішивши, що дівчина зовсім здичавіла, Анжей почав жестикулювати руками, вимовляючи кожне слово по складах і намагаючись запитати, як її звати та звідки вона взялася.

«Невже з укриття втекла? Чи від них?..» — подумав він.

Побачивши, як дивно поводиться співрозмовник, вона тихо засміялася.

— Не треба так зі мною. Я не маленька! — Від пересохлого горла вона закашлялася.

Анжей дістав із сумки металеву флягу, відкрутив кришку й простягнув її Каті.

— Не бійся, ось, це чиста вода.

Схопивши флягу, вона, не вагаючись, жадібно почала пити, ковток за ковтком втамовуючи спрагу, яка мучила її вже деякий час.

— Пробачте, я прийняла вас за мавпу! — Повертаючи порожню флягу.

Анжей підвівся зі стільця й гучно розсміявся своїм басовитим голосом. Підійшовши ближче, він подав їй руку.

— Давай, вилазь звідти.

Катя з побоюванням, але все ж підвелася на ноги.

— Ти мене теж пробач за таке знайомство. Не часто в мене гості бувають, — він посадив її на диван і взявся знімати ланцюг із ноги. — Якщо чесно, то за останні шістнадцять років ти перша гостя!

Катя нахилилася, розминаючи затерплу від ланцюга ногу. Волосся, що спало набік, відкрило Анжеєві вид на величезну шишку на потилиці — слід від удару прикладом. Саме він, хоч і з добрих намірів, завдав їй цього удару, Анжей розвернувся й вийшов.

Із сусідньої кімнати долинало безліч звуків: гуркіт посуду, дзвін розбитого скла, лайка, перемішана з невдоволеним бурмотінням винуватця цього безладу.

За кілька хвилин усе стихло, і в невеликому дверному отворі з’явився Анжей. Нахилившись, він насилу протиснувся всередину, тримаючи в руках невеликий казанок.

Щойно він увійшов, Катя схопилася на ноги.

— Прошу вибачення, мене звати Катя, я… — відчувши апетитний запах, що долинав із казанка, вона видчула, як її живіт, зраджуючи і щосили забурчав.

— Ось, спочатку поїж, — він простягнув їй ще теплий казанок. — А все інше залишимо на потім. Добре?

Катя схвально кивнула.

Поки дівчина їла, Анжей, неспокійно соваючись на місці, мовчки свердлив гостю поглядом. Багато років самотності далися взнаки. Побачивши живого співрозмовника, він, хоч і не хотів її квапити, зрештою не втримався й знову поставив запитання, яке не давало йому спокою.

— То звідки ти тут узялася?!

Грубо поставлене запитання збентежило не лише дівчину, а й самого Анжея. Катя підвелася й відклала казанок убік.

Зважуючи всі пережиті події, вона важко зітхнула. Ще кілька годин тому була готова попрощатися з життям, але цей чоловік урятував її від чудовиська, впустив до свого дому, нагодував і напоїв. Кайдани та все пов’язане з ними непорозуміння були лише запобіжним заходом. Ось як вона зараз це трактувала. І навіть якщо він мав щодо неї якісь лихі наміри, її розповідь навряд чи щось змінила б.

Катя всілась на дивані і відверто розповіла все, що з нею сталося.

Навіть коли по щоках дівчини, що тремтіла від пережитого, покотилися сльози, Анжей мовчки слухав, не перебиваючи. Він бачив, скільки зусиль їй це коштує, як вона тримається, і не наважувався переривати її розповідь.

Коли вона закінчила, за вікном уже стемніло. У кімнаті запала важка тиша. Катя витерла рукавом сльози й подивилася на Анжея, наче очікуючи від нього чогось.

Той мовчав.

«Я знав, що до цього все й приведе. Усього кілька годин… Якби я зважився, то б так просто не залишив її», — промайнуло в його голові.

Піднявши очі, він побачив, що Катя дивиться на нього. Анжей ковтнув, не знаючи, що сказати, і завмер. Їхній мовчазний обмін поглядами тривав недовго — від утоми та спогадів пережитого Катя вже з останніх сил тримала очі розплющеними.

Тіло мимоволі повільно схилилося набік. Вона вже втрачала свідомість, а він лише важко видихнув.

Мутний обережно вклав її зручніше на ліжко й накрив дірявою ковдрою. Сам вмостився на купі старого лахміття, що лежала за столом на підлозі, але ще довго не міг заснути, картаючи себе за все, що сталося.

Він уявляв, що таке можливо, та сподівався, що не цього разу, бо навіть осмілитися спуститися й попередити її. Та все-таки всього за кілька годин у притулку сталася така трагедія.

Мутний знову потер хвору ногу.

Травма, отримана шістнадцять років тому, змусила його переглянути все своє життя. Тоді він сам обрав самотність і тримався за життя лише заради однієї мети — дізнатися, хто такі «Тосу». А тому примкнути до хоч і зовсім інших людей притулку він боявся. Відчував, як минав час, і самотність поступово змінювала його. Але повернутися до дому після своїх безглуздих промов і з порожніми руками, навіть зі звісткою про групу тих, хто вижив, — тих, кого вони так відчайдушно шукали, — він уже не зміг. Бо станція в нього забрала, обвела навколо пальця і знищила куди цінніше.

Мутний стиснув хворе коліно рукою, і в суглобі тихо хруснуло.