МИ — ФОН

Хоч минуло вже кілька годин, головний біль не вщухав, мов глуха пульсація десь у глибинах черепа. А той сон — важкий, незрозумілий — усе ще жив у пам’яті, наче тінь, що не відпускає. Проте зараз усе це здавалося дрібницею. Усе затьмарювала спрага. Пекуча, до болю в горлі, до ломоти в грудях. Залишалась лише одна думка, що тримала на ногах: ще трохи — і буде дім. Без чергувань, без напруги, без протигазів. Лише відпочинок, дівчата й багато браги.

Спогад про рідину змусив тіло зреагувати миттєво — горло стиснулося, ніби обпалене. Зупинившись, Бум різко зірвав протигаз, і відразу ж вибухнув сильним, хрипким кашлем, наче легені намагалися вирватися назовні.

— Ей, друже, що з тобою? — почув він поряд стурбований голос. Худа рука лягла йому на плече. Але Саша лише відмахнувся, ще не в змозі вимовити бодай слова. Лише важке дихання та кашель. Хрущ, помітивши, що той трохи оговтався, знову почав щось бурмотіти собі під ніс — напевне, чергову дурнувату байку.

— Чуєш, Бум... — голос у нього звучав уже веселіше. — Дійшли нарешті! Дім, милий дім...

Попереду, всього в десяти кроках, стояв стовп. Іржавий, мов кістка з минулого, він височів серед вицвілого бур'яну, а на ньому — металевий шматок з намальованим від руки знаком: «3-Г». Поруч стрілка, що вела на південь.

Ці стовпи, мов мовчазні вартові часу, з’явилися після катастрофи. Тоді, коли небо почало світлішати після радіоактивного попелу, і перші сміливці — сталкери — вийшли назовні. Вони шукали вцілілих, корисні речі, воду, провізію. І саме вони почали малювати такі знаки — не просто орієнтири, а лінії життя. Згідно з давнім правилом: не відходити від станції більше ніж на п’ять годин.

«3-Г» — означало три години ходу до станції. І саме цей напис — потемнілий, але ще видимий — був наче обіцянкою: залишилось зовсім трохи.

— Привал, мужики. Можна знімати протигази, далі підемо без них. Відпочиньте трохи — і в дорогу, залишилося вже зовсім трохи, — голос Семена Петровича, хоч і зберігав звичну твердість, прозвучав цього разу майже по-батьківськи.

Хоча ніхто не висловив полегшення вголос, на обличчях з’явилося те саме знайоме — тихе, майже дитяче — полегшення. Ці чоловіки були бувалими. Кожен із них пройшов через щось більше за страх. Аби стати сталкером чи приєднатися до так званої групи охоронни, треба було витримати не просто іспити — треба було вижити. І більшість таких іспитів проходила саме тут, біля цього самого стовпа — мовляв, якщо дійшов до нього, то вже майже вдома.

— Нікіто, в дозор. І не бурчи — правила писали не дурні, — кинув Петрович через плече, витираючи з чола вологу.

— Розумію, — буркнув Нікіта, проте без звичного запалу. Видно було, що втома в ньому вже переливалася через край. Півтора місяці на поверхні, без нормального сну, без тиші... Здавалося, що тільки знайомі краєвиди тримають групу на ногах. Та Петрович знав — розслаблятися не можна — саме в такі миті і гинуть.

— Хлопці розслабились, побачивши знайомі місця... А от тільки на моїй пам’яті через таке загинуло чимало хороших, — пробурмотів він сам до себе, вмощуючись на речовий мішок. Його коліна з хрустом нагадали про себе, і Петрович тяжко опустився вниз, діставши з кишені рацію.

Мовчала. Суха, ніби обвуглена, тиша в ефірі. Вони мали бути вже в зоні дії станційної антени, а зв’язку — як не було, так і нема. Очі Семена звузились. Це було... незвично.

— Хто писав — не знаю, а я, дурень, читаю, — пробурмотів Нікіта собі під ніс, пробираючись крізь ріденький чагарник до зручного місця для огляду. Навпочіпки, лікті об коліна, приціл біля очей — але замість горизонту лише молочний, тягучий туман. Ні руху, ні звуку. Навіть вітру не було.

Саша стояв неподалік, не знімаючи протигаза. Його погляд загубився десь у безмежжі сірого ранку, в тому ж місці, де розчинився голос його свідомості. Він намагався не думати. Але пам’ять підступно і болісно стискала горло — те, що він бачив учора, те, чого не мав бачити взагалі, поверталося знову і знову. Мабуть, ніколи вже не покине.

І раптом десь збоку, мов здалеку, долинув знайомий голос Антона. Він нагадав про реальність, про присутність, і про те, що головний біль, який не вщухав із самого ранку — був не лише фізичним. Він був наслідком. Свідченням. Попередженням?

Саша трохи розвернувшись, важко перевів погляд на товариша, але нічого не відповів. Він ще не був готовий говорити.

— Бум! Ти хоч чуєш мене? — голос Антона пробився крізь густу тишу, наче постріл у ніч. Саша не відповів — лише кивнув, не знімаючи протигаза.

— Так от… — Антон зробив ковток повітря, мов зважуючи, чи варто говорити вголос. — Я ще нікому не розповідав… Моя Нінка вагітна. Уже десь шостий місяць, прикинь! У мене буде дитина!

Його голос прозвучав із якоюсь незвичною гордістю, мов він сам досі не до кінця вірив у те, що сказав. Та потім, розслабившись, додав:

— Цікаво, живіт уже видно? Уяви, приходжу, а вона — як той Тимофій, пам’ятаєш? Завсклада на фермі… — прошепотів і, закинувши за плече свою двостволку, почав комічно імітувати ходу вагітної, руками окреслюючи уявний живіт.

Саша ледь помітно посміхнувся, але біль у голові й думки, що крутилися нав’язливою каруселлю, не дали втримати ту мить легкої радості. Голос прозвучав різко, ніби обухом по залізу:

— Та Хрущ, вітаю, звісно… Ну от, Нінка твоя влипла.

Фраза прозвучала крізь фільтр протигаза, глухо й глузливо. Але, на жаль, достатньо чітко, щоб її почули всі.

— Бум, ти це про що взагалі?! — обурено зреагував Антон, схопив його за руку, потиснув, натякаючи: "Заспокойся, не тут, не зараз". Та Саша вже запалився, і з тією ж незворушною інтонацією продовжив:

— Та не переймайся, конспіратор. Тут усі вже давно в курсі. Ще перед завданням твоя Нінка всіх на вуха підняла. Благала, щоб тебе на станції залишили. А ти, як завжди — «Я піду, це моє». От і вийшло. Тепер вона няньчитиме не тільки тебе, коли повернешся, а й ще одну дитину. Подумай: двоє дітей — трохи більше, ніж одне навантаження, правда ж?

Повисла тиша, яка миттєво розірвалася — усі члени загону, мов за командою, зареготали. Сміх був нервовим, нещирим, але дав змогу хоча б на мить скинути тягар виснаження.

— Та пішов ти, Буме!.. — зірвавшись, Антон розвернувся і швидко рушив у напрямку станції, притискаючи ремінь зброї до плеча. Його кроки — не сердиті, а скоріше... образливо мовчазні.

— Ну ти й дурень! Не міг підтакнути? Хоч трохи м’якше з ним! А ще себе другом називаєш… — Семен Петрович, якого всі звали просто Калаш, втрутився в розмову з тією спокійною, але твердою інтонацією, якою зазвичай роздають накази.

— Навіщо хлопця образив? Он іди, наздожени та вибачся. — Змахнувши рукою, він відшмагав Бума по плечу — не боляче, але з навчальним акцентом. — Зрозумів?

Саша тільки кивнув і щось невнятно пробурмотів у відповідь. Він знав — сперечатись із Калашем марно. Це була не та людина, перед якою варто проявляти впертість. Надягнувши назад шолом, що зсунувся набік після «ляпаса», і притримуючи його однією рукою, Бум підтюпцем рушив у туман, намагаючись наздогнати тінь Хруща, яка вже майже розчинилася в ранковому серпанку.

— А ви що, бовдури, ржете?! — раптом гримнув Калаш, озирнувшись до решти. — Давайте вперед, і з піснею, блін! Розслабилися, бач… Нічого, от повернемося — я вам влаштую пісні й танці!

Його голос не був злим, але достатньо переконливим, щоб миттєво здути усмішки з обличчя бійців.

— Та, Семене Петровичу, до дому ж уже рукою подати… — спробував пожартувати Петро, та голос його зів’яв на останніх словах.

— Я не зрозумів! Петре, хто тобі слово давав? Думаєш, я забув, як ти з… —

— Ні фіга собі! — урвав його Нікіта, тривожно вигукнувши. Він стояв трохи осторонь, ще мить тому спокійно розглядав стару, потерту книжку з еротичною обкладинкою, яку дбайливо зберігав у нагрудній кишені.

Усі миттєво звернули на нього увагу. Той уже стояв на одному коліні, міцно стискаючи СВД і вдивляючись крізь оптичний приціл. В повітрі повисла напруга — тиша наче згусла.

Раптом пролунав постріл. Різкий, чистий, мов лезо, він прорізав ранкову порожнечу. У тій миті здавалося, що навіть повітря затримало дихання. Та його відразу ж змило поривом вітру, який приніс із собою кисло-солодкий запах — той самий, що зазвичай передував чомусь недоброму.

— Що ти там… — почав хтось, але не встиг закінчити.

За сто метрів попереду зчинилося моторошне виття — не собаче, не людське. Нечітке, пронизливе, воно змусило у всіх серце сповзти десь донизу живота.

Другий постріл. І одразу ж автоматна черга — суха, лунка, мов коротка барабанна дроб. То Саша відкрив вогонь. Не вагаючись, не думаючи — лише інстинкти. Його рухи були злагоджені, швидкі — як у того, хто бачив таке не вперше, і знає: зволікання тут — синонім смерті.

— Ви що, сліпі, чорт забирай!? Просрали, блін! — голос Семена Петровича зірвався на зойк, у якому змішалися гнів, розпач і біль. Його тіло сіпнулося — ніби всередині щось розкололося.

Метрів за сто від них картина була немов зі сну, страшного і надто реального водночас: зо два десятки спотворених, лисих, мов обдертих вовків шматували тіло Хруща. Вовки-Сліпі — мутанти з викрученими лапами, виваленими іклами, майже повністю позбавлені зору, але на диво організовані в нападі.

Крик хлопця був коротким, рваним, нелюдським — і змовк так само раптово, як і з’явився. Хрущ навіть не встиг вистрілити.

Черги автоматів загуркотіли, мов лють у металевому тілі. Свинцева стіна прорізала повітря, зносячи перших тварюк, що не встигли відскочити. І все ж частина з них ніби навмисно залишилася, повисівши над знівеченим тілом, ніби насміхаючись — тоді, зробивши ривок, розсипалися вбоки, як дим, і рвонули на звук. Такої зухвалої організованості бійці ще не бачили.

Бум стріляв навмання, не розраховуючи — тільки викидаючи кулі в бік ворога. Його очі палахкотіли — лють затьмарила розум, а гірке відчуття провини пекло в грудях. Це через нього. Це він — останній, з ким Хрущ говорив. Останній, хто його образив. І тепер, за цей дурнуватий жарт, хлопець розплачується кров’ю.

Клац.

Автомат замовк. Бум не одразу зрозумів, чому в його руках тепер просто металевий шмат. Лише свист кулі, що пронизала повітря біля скроні, повернув його до реальності.

Збоку гепнуло щось важке — одна з тварюк, кинувшись на нього, впала з пронизаним тулубом, усе ще смикаючись від імпульсів нервової системи. Товариш прикрив. Але часу не було.

— Добігти до своїх — не встигну… — промайнуло в голові.

Він скинув речовий мішок, ледве не перечепившись, і запустив руку до внутрішнього відсіку. Пальці намацали металеву кулю. Граната. Його останній шанс.

Та коли Саша нарешті витягнув заповітну «феню», погляд ковзнув ліворуч — і завмер. Одна з тварюк, страшна, мов нічне марево, з піною на пащі та вигнутими лапами, неслась просто на нього. Відстань — менше ніж п’ятнадцять метрів.

Він не встигне нічого.

І все ж пальці вже стискали кільце.

Стрибок — не встиг.

Мутант, мов куля, врізався у нього з такою силою, що Сашу звалило з ніг. Туша, кілограмів на сімдесят, приголомшливою вагою навалилася зверху, збивши подих і стираючи межу між болем і страхом. Ікла вп’ялися просто в плече — пронизливий біль блискавкою пронизав усе тіло. З рота вирвався глухий крик.

Падіння розкинуло їх у різні боки. Сашу відкотило вбік, покриту кров’ю руку судомно стисло, а мутант з роззявленою пащею, з якої стікала піна, на мить застиг, немов переварюючи удар.

Коротка пауза, дарована випадком — кілька рятівних секунд, поки тварюка отямиться.

Звук власного серцебиття гучнішав у вухах, адреналін перехопив горло. Руками, що тремтіли від напруги, Саша вихопив ніж. Він розумів: шансів майже немає. Але чекати смерті, дивлячись в ці мертві, попелясті очі? Ні.

Він рвонувся вперед, зібравши всю лють і відчай в кілька різких, навмання спрямованих ударів. Лезо ковзнуло по шкірі, не залишивши й подряпини. Тварюка зависла над ним, її паща розкрилася, оголюючи ряди жовтих ікластих зубів. Очі — холодні, позбавлені життя, мов скло. Надія гасла.

Від безсилля і розпачу Саша впав потилицею на вологу землю, глянув в небо, яке крізь туман здавалося далеким і чужим, і прошепотів, стискаючи в руці марний ніж:

— Та подавися, суко…

Але доля, здається, ще не закінчила з ним гру. Всього за два метри від себе він помітив двостволку Хруща, яка лежала в багнюці, мов подарунок згори. Друге дихання спалахнуло в грудях. З останніх сил вдарив мутанта кулаком у щелепу — той здригнувся. Цього вистачило, щоб перекинутися, схопити рушницю.

Сліпий уже отямився й рвонувся на нього, але Саша встиг натиснути спуск. Постріл. Грім, що розірвав тишу.

У вухах загула луна, навколо потемніло. Мутант з роздертою мордою впав на нього, придавивши тілом. Саша ледь встиг зробити вдих, перш ніж в очах знову згустився туман. Остання думка промайнула мов тінь:

— Не встиг…