МИ — ФОН

Усе навколо тону́ло в нерозбірливому гулі голосів — мовби світ заговорив чужою, зламaною мовою. Голова розколювалася навпіл, кожен подих відгукувався тупим болем у скронях — наслідки чергової гулянки, що перетворилася на забуття.

Стиснувши руками голову, Бум спробував піднятись із землі, але різкий рух лише спричинив хвилю нудоти й темряву в очах. Земля похитнулась під ногами, світ — затуманений, глухий. Лише з великим зусиллям йому вдалося розгледіти навколо невиразні постаті людей — знайомі, але водночас відсторонені, мов тіні у сні.

Кожна спроба згадати, що сталося, лише поглиблювала головний біль. Усі мовчали, ще не повністю прийшовши до тями, а час… Час став невловимим — чи минула година, чи доба? Але сонце тільки-но піднімалося над горизонтом, і вологі плями на одязі, мокрий ґрунт і свіжі калюжі красномовно свідчили — вони пролежали тут щонайменше ніч. І, можливо, саме нічний дощ став їхнім порятунком від звірів, які в цих краях вичікують лише слабкості.

Бум зняв протигаз — затертий, із подряпаним склом — і відразу відчув, як щось тепле й липке торкнулося губ. Провівши пальцем по обличчю, побачив кров. Вона капала з носа, змішуючись із брудом та потом.

— Чорт, ну й денечок видався… — пробурмотів він, хитаючи головою.

Погляд ковзнув убік — і він побачив Хруща. Той уже встиг розігратися, щось голосно розповідав, жестикулював, мов актор у поганій виставі. Цей чорт, вочевидь, прийшов до тями першим — як кажуть, заразу заразу не бере. У відповідь — лише сердите махання руками, стомлені очі побратимів, які не мали ані сил, ані бажання слухати чергову безглузду байку.

Свідомість усе ще пливла, думки, мов уламки скла, боляче впивались у пам’ять. Але поступово хаос почав відступати. Повернулися уривки: ночівка, автобус, за крайньою межею; ранковий туман, що повз стежкою… І щось іще — щось дивне, примарне. Сон чи марення? Похитавши головою, він спробував прогнати ці образи, що гнітили ще з моменту пробудження.

Та одне він знав точно — ні в кого з них не вистачило духу зізнатися в тому, що бачили у сні.

— Бум! Саша? Саню, твою ж мати, ти що — оглух? Іди сюди! — голос, сповнений тривоги, пролунав десь збоку, пробиваючись крізь напівсвідомість, наче сигнал SOS крізь радіоперешкоди. Підвівшись, Саша озирнувся — знайомі силуети, місцевість, якась дивна буденність у контрасті до тієї тривоги, що розросталась у ньому, як іржа.

— Усі зібралися? — голос Прапорщика пробив мовчанку. — Хтось може мені сказати, що тут, чорт забирай, сталося?

— А що, Прапорщик, і вас накрило? — озвався Хрущ, як завжди на межі недоречного. — Якби не це гидке вищання, нам би гаплик. А дурман той, скажу я вам, добряче шарахнув — знав би, в банку набрав би…

— Та заткнись ти, нарешті! — обірвав його Калаш, грізно глянувши спідлоба. Тиша знову повисла в повітрі, густа, мов передгрозова хмара.

— Є якісь міркування? — продовжив Калаш вже стриманіше, але з твердим тоном. — Тільки без балачок, конкретно. Не як у цього базіки.

Проте, на жаль, ніхто не міг дати виразної відповіді. Всі наче говорили про одне — про дивне відчуття перед тим, як знепритомніли. Спільне, але невловиме. Щось ніби зависло в повітрі, залишивши після себе слід у підсвідомості.

Саша мовчав. Про те, що терзало його з моменту пробудження, — він не наважився навіть згадати вголос. Ті образи, ті сни — ніби погляд крізь тріснуте скло, що роздирає серце тривогою. Але поки що — мовчання. Він відчував: ще трохи — і хтось зірветься. А він не хотів бути першим.

— Ну що, туман починає розсіюватися, — заговорив Семен Петрович, відводячи погляд убік, де сонце пробивалось крізь сизу млу. — Приводьте себе до ладу. Залишилось вже небагато.

Він зупинився на мить, наче зважував слова.

— А те, що сталося… Обговоримо на станції. Якщо, звісно, доберемося.