МИ — ФОН

За вікном лив дощ, барабанячи краплями по шибці. Прокинувшись, Катя розгублено озирнулася, не розуміючи, де перебуває.

Анжей саме виготовляв стріли. Побачивши, що дівчина нарешті розплющила очі, він відклав роботу й усміхнувся.

— Прокинулася! Доброго ранку!

Катя схопилася на ноги. Впізнавши Анжея, вона все згадала й важко видихнула, заспокоївшись, привіталася у відповідь.

— Майже два дні проспала. Не тільки тілу потрібен час, а й розуму, — він доброзичливо посміхнувся і додав: — Зголодніла?

Щойно Катя почула щось про їжу, її живіт зрадницьки забурчав.

— Ну, я так і думав. У сусідній кімнаті в казанку є їжа. Сама знайдеш?

Він кивнув у бік дверей. Дівчина ствердно хитнула головою й попрямувала до виходу.

— І якщо потрібно до вбиральні, то вона за металевими дверима.

Опинившись у сусідній кімнаті, Катя аж ахнула. Такого безладу вона ще не бачила. Навіть дід Іван після двотижневого запою не дозволяв собі подібного.

Вона на мить поникла, опустила погляд, а в очах з’явилися спалахи минулих днів. Вона вижила, і щось у ній змінилося, тож не час здаватися.

Озирнувшись довкола, дівчина одразу закотила рукави й узялася до прибирання. Забувши навіть поїсти, вона працювала не покладаючи рук, сподіваючись бодай трохи віддячити Анжеєві за його доброту й урятоване життя. Кімната була невеликою, але мотлоху в ній виявилося чимало.

Найбільше її здивувало інше: з маленької металевої трубки, встромленої просто в земляну підлогу, безперервним струмочком текла вода, зникаючи в невеликій кам'яній чаші й далі за стіною.

— Вода чиста, пити можна! Я й сам не знаю, що це за місце. Скільки тут живу, стільки й не можу знайти розумного пояснення.

Катя, присівши навпочіпки, захоплено спостерігала за струмком. Почувши раптово за спиною голос, вона здригнулася, втратила рівновагу, посковзнулася й гепнулася просто в мокру землю біля чаші.

Допомігши дівчині підвестися, Анжей провів її назад до житлової кімнати.

За вікном дощ усе не припинявся, через що в приміщенні помітно похолоднішало. Катя сиділа на дивані в одній майці й, засоромлена власною незграбністю, намагалася приховати тремтіння. Анжей підійшов до неї, подав миску гарячої юшки, накинув на дівчину ковдру й присів поруч.

— Тобі тут залишатися не можна!

Від цих слів вона мало не вдавилася, вирішивши, що така нікчемна нахлібниця йому не потрібна. Помітивши її реакцію, Анжей поплескав дівчину по спині й продовжив, розвіюючи недомовленість:

— Майже місяць тому, коли я побачив над вашим сховищем кодло щурів, то надіслав на свою колишню станцію прохання про допомогу. Навіть не знаю, як Наталя могла так із вами вчинити!

Почувши ім’я божевільної старої, Катя згадала їхню останню зустріч і те, що Наталя тоді говорила. Трохи повагавшись, вона все-таки наважилася запитати, звідки він її знає.

Здавалося, чоловікові давно бракувало слухача. Вмостившись зручніше, він почав розповідь.

— Усе сталося дев’ятнадцять років тому. Мені тоді було сорок один. У нас народився син — маленький клубочок щастя, який був нашою радістю рівно пів року. А потім невідома хвороба забрала його... Того ранку я попрощався з дружиною й вирушив у розвідку на щойно встановлений дальній рубіж. Ближче до обіду нас відкликали по рації. Таке траплялося часто, і я навіть подумати не міг, що той день усе змінить.

На зворотному шляху ми натрапили на здорову зграю Сліпих, тому повернулися лише за північ. Біля входу мене зустріли дивні, сповнені співчуття погляди. Здавши зброю, я вирішив до ранку перечекати у спільній кухні. Лише на світанку до мене підійшов Олексій Олексійович висловити співчуття, щиро переконаний, що я вже знаю про смерть дружини.

Він ненадовго замовк, збираючись із думками.

— За законами станції всіх, хто помер із невідомих причин, негайно кремували, аби уникнути поширення інфекції. Жорстоко? Так! Але й справедливо. Усі це розуміли, та легше від того не ставало. Злість, біль, відчай… Я ходив до всіх, ставлячи одні й ті самі запитання: як і чому? Час минав, але, не отримуючи відповідей, я й сам не помітив, як спився. Зрештою спробував накласти на себе руки, та духу мені на це не вистачило.

Катя відчула всю тяжкість його розповіді. Це була не просто історія — здавалося, Анжей сповідався перед нею.

— Через пів року я повернувся на службу. Подумав: якщо сам не можу закінчити з життям, то на поверхні знайдеться чимало охочих зробити це за мене. Брався за будь-яку роботу, майже жив нагорі. І ось одного дощового вечора, повертаючись назад, я помітив два білі силуети на пагорбі неподалік від південних воріт.

Підібравшись ближче, я опинився на узвишші й побачив, як зі станції вибіг чоловік. Його обличчя приховував каптур, а на руках він ніс дитину — на вигляд їй було близько року. Підійшовши до двох напівголих чоловіків, укритих від голови до пояса химерним білим розписом, він упав на коліна й простягнув їм маля.

Один із них підійшов, схопив дитину за ногу й підняв над собою.

— Я впевнений, що це був мій син — за віком усе збігалося, та й за останні роки новонароджених на станції більше не було.

Збожеволівши від побаченого, я щодуху кинувся до них, тим самым як ідіот видавши себе. Лише коли дістався пагорба, зрозумів свою помилку: вони вже встигли зникнути в лісовій хащі.

Ускочивши на станцію, я здійняв неабиякий переполох і розповів про все, але мені ніхто не повірив. Кожен за спиною крутив пальцем біля скроні, називаючи мене божевільним, а в очі тільки обіцяли допомогу, та в кожного знаходилося власне «але». Зібравши необхідне спорядження, я сам кинувся в погоню.

Після дощу слідів майже не залишилося. Я йшов навмання, день за днем, практично без відпочинку, аж поки за кілька діб, знесилений, не знепритомнів. Тоді мене й знайшов колишній напарник. Хоч він і вважав мої слова галюцинаціями, але з почуття обов'язку пішов далі зі мною.

За два тижні блукань я й сам почав сумніватися, але одне не давало спокою: весь цей час ми йшли слідом за невидимим противником, та дорогою не зустріли жодного хижого звіра. Лише це й змушувало нас рухатися далі.

— І ось однієї тихої ночі, наче грім серед ясного неба, ліс розірвав сповнений болю жіночий крик. Я вибіг на галявину й побачив тих двох із дитиною на руках. Вони саме вийшли з будівлі. Тоді я не витримав, підняв автомат і дав довгу чергу. З темряви випірнуло ще кілька постатей — зав’язався бій.

Ми з Хромим встигли забігти до будинку. Вогнепальної зброї в нападників не було, зате з луків вони стріляли напрочуд влучно. Зайнявши зручну позицію, ми почали відстрілюватися. Вони ж, наче не знаючи страху, йшли просто під кулі. Навіть не знаю як, але одна зі стріл усе-таки влучила в мого напарника.

Невдовзі він почав поводитися дивно, мов одержимий. Почувши згори дитячий плач, Хромий, не мовивши й слова, метнувся на другий поверх, залишивши мене самого. Набоїв ставало дедалі менше, а вони все насідали.

І тут, наче від удару тарана, вхідні двері зі скреготом і цегляним пилом влетіли всередину. У цій хмарі пролунав утробний рев. Шатун, мабуть, зацікавившись шумом, прийшов на вогник. Наткнувшись на стріли й кулі, він сказився й, мов розлючений бик, почав трощити все навколо.

Побачивши перед собою кривдника, Шатун зірвався з місця й разом із ним виніс кут стіни. Від удару будівля захиталася, наче картонна, а частина стелі обвалилася. Я спробував вибратися назовні, але щойно ступив на відкритий простір, як монстр кинувся на мене.

В останню мить мені майже вдалося ухилитися, але він устиг тяжко розтрощити мені ноги.

Отямився я вже серед білого дня, неподалік від завалів. Поруч лежав бездиханний Хромий, притискаючи до грудей дівчинку — років трьох, не більше. Вся в крові, вона ледве дихала. Та, забігаючи наперед, свого сина я там так і не знайшов...

Дивлячись на власні понівечені ноги, я вирішив, що мої години пораховані. Зовсім без сил, я то приходив до тями, то знову поринав у забуття. Коли вкотре розплющив очі, вперше побачив Наталю. Вона ще з одним чоловіком стояла над тією дівчинкою й про щось гаряче сперечалася. А потім Наталя дістала пістолет, холоднокровно застрелила свого супутника, забрала дівчинку й зникла в будівлі.

А я навіть не зміг відкрити рота.

Наступного разу я отямився вже тут. Ноги були перебинтовані, а поруч лежала купа ліків. Так я пролежав близько пів року. Наталя раз на кілька днів приходила провідати мене — завжди потайлива й небагатослівна. Досі не знаю, чим заслужив її милість, але вона врятувала мені життя.

Так минув ще рік. Я потроху почав ходити, а вона з’являлася дедалі рідше. І з рештою стався обвал. Коли я насилу зміг дістатися до будівлі, то побачив лише суцільні руїни.

— Десять років у мене пішло на те, щоб потрапити до вашого сховища. А все, що вона мені тоді сказала: «Іди й не повертайся», нагадавши про мій борг за порятунок. Свого слова я майже дотримався, але три роки тому сюди знову прийшли Тосу. Після них у тій будівлі оселилися щури, які за цей час перетворили її на справжній мурашник.

Відчувши недобре, я наважився передати звістку до рідної станції. З моїми скаліченими ногами лише на те, щоб дістатися дальнього рубежу, пішло понад два тижні.

Повернувшись під покровом ночі, я зміг спуститися до вас, але Наталя залишалася непохитною. Вона запевняла мене, що з вами все гаразд.

Знав би я тоді, чим усе обернеться — не послухав би її. Можливо, тоді все склалося б інакше...

Він важко зітхнув, підвівся, розминаючи затеклі ноги, й попрямував до виходу.

— Гаразд, Катю, досить історій на сьогодні. Піду подивлюся, чи висох твій одяг, і заодно приготую щось нам на вечерю.

Тепер уже Катя сиділа мовчки, осмислюючи все почуте.