МИ — ФОН

Розділ 1 — Прекрасний день.

— Кааатю! Катю, вставай! Скільки можна дрихнути? — долинув приглушений голос. Згодом, ніби дослухавшись, хлопець заговорив тихіше: — Урок от-от почнеться. Сама ж знаєш, яке покарання чекає на прогульників…

Голос Ваньки розірвав і без того важкий, тривожний сон дівчини. Лише згадка про те кляте покарання викликала нудоту. Катя мимоволі зіщулилася й ще глибше зарилася під стару, вогку ковдру, що тхнула пилом, сирістю та затхлим повітрям станції.

***

За останні десять років із їжею стало зовсім скрутно. Запасів майже не лишилося, а самою грибною юшкою ситий не будеш. Уже років вісім у нашому раціоні з’явилися пацюки, що так і лізли з усіх щілин.

Величезні жирні туші, які потім доводилося патрати по кілька годин. Від самих лише згадок про калюжі крові, кишки, безперервний вереск і той кисло-солодкий сморід, що тягнувся від них, Катю щоразу вивертало навиворіт…

Холодний піт прокотився тілом, остаточно вирвавши її зі сну.

Струснувши головою, відганяючи важкі думки, вона спробувала вилізти з-під свого драного ковдрища. Свічка давно згасла, і в кімнаті стало холодно. Окинувши поглядом свої скромні «хороми», Катя знову згадала слова діда Івана:

— Собача будка й та більша…

— Катю! — почувся голос Ваньки. — Сподіваюся, ти вже встала. Я заходжу! Не дам, щоб тебе покарали й відправили на кухню.

«Як же він дістав…» — подумала Катя.

Та не встигла вона відповісти, як пролунав дзвін. Спрацювала саморобна сигналізація, яку їй допоміг зробити дід Іван після того огидного випадку. Натягнутий біля входу дріт на пружині, а на ньому — старий рибальський дзвіночок. Уже два роки він стояв на варті Катиного сну.

— А-а-а-ай!!!

Не втримавши рівноваги, Ванька з вереском тієї ж миті гепнувся просто на дівчину. Борсаючись, він спробував швидко підвестися, але через те, що Катя під ним постійно сіпалася, ніяк не міг цього зробити.

— Стій! Стій! Боляче, дурню!..

Дівчина на мить завмерла, а потім голосно розсміялася.

Скориставшись моментом, Ванька все ж ухопився однією рукою за її плече й, спираючись на нього, з розтягнутою усмішкою навис над нею.

— Ах ти ж дурень пустоголовий! Я тобі дозволяла заходити?!

Катя копнула його ногою. Рука зісковзнула, через що той знову ледь не завалився.

Зовні почувся чийсь сміх.

— Та заспокойся ти вже! Встаю я… — прошепотів Ванька й завмер, прислухаючись до кроків, що віддалялися.

— Давай злазь із ме… Що?! Що ти робиш? А ну відпусти мою…

Лише на мить він відчув долонею крізь тонку майку щось округле й пружне.

Не встиг навіть усвідомити.

Дзвінкий ляпас луною розлетівся. Щоку обдало жаром, у вухах задзвеніло.

Ванька перелякано вилаявся й, мов ошпарений, кулею вискочив назовні.

***

Поки Катя одягалася, ззовні весь час долинали жалібні вибачення й клятви, що такого більше не повториться.

— Болить? — із жалем запитала вона. Від того ляпасу в неї самої аж рука заніміла.

У відповідь почувся винуватий скиглик:

— Угу…

Хоч дурня й було трохи шкода, відповідати Катя не стала.

Стоячи спиною до входу, Ванька ніяк не замовкав:

— Катю, ну пробач мене, будь ласка… Це випадково, чесно-чесно! Я більше так не буду. Катю?.. Я все-все для тебе зроблю, тільки не сердься…

Із сусідньої кімнатчини долинув скрип. Шаркаючи по підлозі, відчинилися саморобні фанерні двері, й у проході з’явився дід Іван. Глянувши на Ваньку, старий лише хитро підморгнув і з усмішкою почовгав далі у своїх справах.

Ванька прибрав руку від досі палаючої щоки й втупився в долоню. В очах майнула хтива дурнувата усмішка — у пам’яті ще жевріло недавнє відчуття.

— Ну що став, маніяк? Ходімо вже. На урок запізнимося.

Перед ним стояла Катя — найкраща подруга й дівчина, в яку він був закоханий ще бозна-коли. Довге русяве волосся стягнуте в кінський хвіст, карі очі, тонкі губи й ледь помітні ямочки на щоках. Як завжди — стара, протерта до дір толстовка й джинсовий комбінезон, що дістався їй у спадок від когось зі станції.

І все б нічого, та от черевики на два розміри більші щоразу викликали усмішку. У них Катя не йшла бетонною підлогою станції — ніби продиралася крізь багнюку.

— Ну що застиг? Йдемо?

Згадавши, що сталося хвилину тому, Ванька збентежився. Хотів відвести погляд, але очі самі завмерли десь на рівні її грудей.

— Мало було, так? — Катя вже замахнулася рукою, але, помітивши опухлу щоку, змилостивилася. Схопивши його за рукав, потягнула за собою.

— Кать… ти мене пробачила? — винувато спитав він, кидаючи погляд на дівчину, що впевнено крокувала попереду.

— Ага, зараз. От зробиш для мене все-все, як обіцяв, тоді й пробачу. Давай швидше, а то й справді на кухню відправлять.

***

У вічному вирі міжрасових воєн і нескінченних конфліктів, борючись за місце під сонцем, людство витрачало незліченні ресурси. Воно йшло до своєї мети, змітаючи все на своєму шляху, жодного разу не озирнувшись назад і навіть не замислившись, якою ціною та мета була досягнута.

«Блін… скільки вже раз була ця нудна лекція “Як ми просрали зовнішній світ”. Господи, як я ненавиджу історію…» — подумала Катя, ковзнувши поглядом по класу.

У кутку тьмяно й нерівно горіла саморобна свічка, ледь освітлюючи простір довкола. У приміщенні стояла важка тиша. Ці ранкові уроки були радше формальністю, ніж чимось справді корисним для вісьмох підлітків. Просто так у сховищі підтримували дисципліну. Після кожної такої лекції всі отримували роботу на день.

«Раз, два, п’ять, вісім… Як і очікувалося — всі на місці. Охочих заробити позачерговий наряд на кухню не знайшлося».

Полум’я сальної свічки сіпнулося, і без того тьмяне світло замерехтіло. Наталія Петрівна перервала розповідь і неспішно підійшла зняти нагар. Щойно свічка розгорілася, клас наповнився ледве чутним шепотом.

— Вона це зробила…

— Натягнула панчоху на голову?..

— Стара карга…

— Відьма… — долинуло із заднього ряду.

Катя мимоволі всміхнулася.

Наталія Петрівна — худорлява, невисока жінка з дедалі рідшим рудим волоссям — у свої шістдесят сім ще могла дати фору будь-кому. Хоч вона й була головою сховища, до всіх намагалася ставитися як до рівних. Але й карала на повну.

— Ану цить, оболтуси!

Дивлячись на дітей добрими, втомленими очима, вона згадала обіцянку, яку дала собі п’ятнадцять років тому.

«Скільки ж я наробила…»

Помітивши усміхнену Катю, Наталія Петрівна на мить згадала обличчя брата й одразу похитала головою, відганяючи болючі спогади.

— Хочу нагадати, що в четвер зранку біля меморіалу відбудеться служба пам’яті. Не забувайте, як багато ми втратили… І як важливо зараз підтримувати одне одного…

Було видно, що кожне наступне слово давалося їй усе важче.

У класі запала така тиша, ніби всі перестали дихати, боячись пропустити бодай слово з уст Наталії Петрівни.

Кожен розумів важливість цієї церемонії.

П’ятдесят вісім років тому сталася катастрофа, що назавжди змінила їхнє майбутнє. Через двадцять два роки після Великого Зсуву третій ярус сховища, де містився медвідсік, післяпологове відділення й більша частина житлових приміщень, знищило за одну мить.

Той фатальний день забрав понад тисячу життів, серед яких були й батьки Наталії Петрівни.

Тоді всі втратили не лише близьких.

Вони втратили майбутнє.

— Ну що ж, годі вас маринувати. На сьогодні урок закінчено. Підходьте по одному — роздам доручення на день.

Підлітки потроху почали оживати й перешіптуватися між собою.

Та сама роздача доручень була нічим іншим, як лотереєю. На столі лежало кілька папірців із написаною роботою на день, і кожен навмання витягував свій.

Усі миттю стихли, кидаючи косі погляди одне на одного. Ніхто не хотів іти першим.

Хоч на кухню й відправляли рідко — переважно за провини — зараз шанс був чималий. Петрович, який відповідав за ту кляту бойню, звалився із застудою, а це означало, що рук там катастрофічно не вистачало.

«Чорт… І як тільки між нами так “справедливо” розподіляють роботу…»

Катя тихо цокнула язиком.

«Ну, будь що буде».

Зібравшись із духом, вона впевнено підійшла до вчительки.

— О, Катю, як ти?

Побачивши в очах Наталії Петрівни сльози, дівчина нічого не відповіла. Просто схопила зі столу перший-ліпший папірець і швидко вийшла з класу.

— Уся в матір… — тихо мовила їй услід Наталія Петрівна.

Серце калатало, мов барабанний дріб.

Катя піднесла папірець ближче до світла.

— Збір голосів…

Прочитавши напис, вона аж підстрибнула від радості.

У записці було сказано: отримати планшет і протягом дня зібрати підписи мешканців — хто за, а хто проти того, щоб віддати комірчину №4 під житло для сім’ї з новонародженим.

Подібні питання завжди вирішували загальним голосуванням усіх сорока шести жителів сховища. Хоч у цьому випадку все було радше формальністю — усі й так прекрасно розуміли: якщо Людка нормально народить, кімнату віддадуть їй.

— Пощастило, га?

Голос, що пролунав у тиші, вирвав Катю з думок.

У її бік ішов Ванька. Уже з одного погляду було ясно, кому дісталася кухня. Опухла щока перекосила обличчя, красномовно видаючи його настрій.

«Добре я його приклала… Ну й рожа…»

Не стримавшись, Катя розсміялася.

Ванька кинув у її бік ображений погляд і мовчки пройшов повз.

— От гадина… Сама скалічила, ще й ржеш… Су…

Тихо процідивши це крізь зуби, він раптом почув за спиною Катин голос і тут же прикусив язика. Слухаючи, як вона просить вибачення, Ванька раптом відчув себе останнім дурнем — мало не обматюкав дівчину, яку любив.

Відповідати не став. Лише махнув рукою.

Катя дивилася, як його постать повільно віддаляється коридором, і проводжала хлопця співчутливим поглядом.

«Та ладно… не малий уже, якось упорається. І мені час за роботу. Чим швидше почну — тим швидше закінчу».

***

Ванька вже понад дві години метався кухнею, виконуючи одне доручення за іншим. У кутку, біля клітки з пацюками, тихо потріскував дозиметр. Баба Нюра, мов машина, без упину й без жодної емоції розправлялася з однією тушею за іншою.

Усі працювали настільки злагоджено, що аж заворожувало.

Та воно й не дивно — щодня треба було нагодувати понад сорок людей.

— Ванька?! Тільки не кажи, що тебе знову мутить! Чого став? Давай швидше, до обіду не так уже й багато часу лишилося!

Кухнею прокотився дружний сміх. Щоразу, коли сюди потрапляв хтось новенький, усе закінчувалося підколами й їдкими жартами.

— Як закінчиш — візьмеш он ту каструлю й закип’ятиш чистої води. Тільки не з резервуара набирай — зі свердловини візьмеш, свіжої. Як закипить — віднесеш Грушковим і миттю назад.

— Грушковим?.. Точно… У них же син народився, — згадав Ванька.

***

— О! Добрий день, діду Іване, а я вас уже обшукалася!

Біля гермодверей стояв кремезний п’ятдесятивосьмирічний чоловік. Колись — старший інженер-механік, а тепер — затятий самогонник за сумісництвом і завгосп сховища. Донедавна ще й уроки праці вів, та після чергової відмови тітки Ніни, напившись у дим, прямо перед дітьми поливав її таким матом, що у всіх вуха в’янули. За це його швидко виперли з викладачів.

Він і Наталія Петрівна були дітьми першої хвилі — тими, хто чистою випадковістю вижив у день катастрофи, бо саме тоді грався далеко від третього ярусу.

— Здоров, сонечко. І чого це ти до старого завітала?

Катя проігнорувала питання. Її погляд завмер на гермодверях.

Вона завжди думала про те, що там. По той бік.

Наскільки їй було відомо, з моменту катастрофи ніхто так і не виходив назовні. І це здавалося дивним. Невже за стільки років нікому не захотілося перевірити, що там лишилося?

Тепла шорстка рука торкнулася її обличчя, вирвавши з думок. У ніс одразу вдарив різкий запах самогону, й Катя помітно скривилася.

— Катрусю, ти мене чуєш? Чим допомогти?

— Може, щось сталося? — спитав він уже серйозніше.

Катя заперечно похитала головою й почала пояснювати, що збирає підписи щодо нового житла для Грушкових.

— Да-а-а… Перша дитина за стільки років. Навіть не віриться… І як у нас справи, га?

Не давши їй відповісти, дід Іван продовжив:

— Сховище хоч і маленьке, але якось же стільки років уживалися. Та якщо й далі так піде — навіть не знаю, що будемо робити. Народження дитини — це радість… Але з іншого боку — з’явиться ще одна, потім третя. І що тоді? З їжею й так усе паршиво. А люди… люди за стільки років у цій норі змінюються. І далеко не завжди в кращий бік.

Він зітхнув і глянув на гермодвері.

— Може, вже час відчинити цю браму та подивитися, що там? Фільтри за стільки років і так майже здохли, значить, повітря зовні не таке вже й погане. Та й пацюків ми скільки років жеремо — і нічого. А вони ж звідкись лізуть.

Подібні чутки давно ходили сховищем, але при дітях про таке не говорили.

Каті від його слів стало якось моторошно.

— І… що нам робити? — тихо спитала вона.

Запитання застало Івана Івановича зненацька.

Поплескавши дівчину по плечу, він раптом розсміявся.

— Та не бери в голову. Учора трохи перебрав, от і верзу всяку дурню. Давай, де там мені підписатися?

«От старий дурень… Дівчині сімнадцять, а я їй таке верзу… Ех, дірява твоя голова…»

Подумки вилаявшись, він поставив підпис на простягнутому планшеті.

— Ну що ж, не затримуватиму тебе. Тобі ж, мабуть, ще на побачення з Ванькою треба встигнути?

У голосі бриніла відверта насмішка.

Підморгнувши, дід Іван додав:

— Чув-чув, як ти його зранку від себе виперла.

Розуміюче покивав головою й хитро примружився.

— Видно, не впорався з подружнім обов’язком?

Катя аж сіпнулася від злості. Ледь не підскочила на місці.

Вихопила планшет у нього з рук, щосили копнула старого в коліно своїм здоровенним черевиком і, розвернувшись, блискавкою помчала геть.

***

Наталія Петрівна, навідавши новоспечених батьків, поверталася до свого кабінету. Проходячи повз сходовий проліт, вона раптом зупинилася біля дверей ліфта.

По тілу пробіг неприємний холодок.

«Як же давно це було…»

Спогади самі потягнули її назад — у ті страшні часи.

Раптом із шахти долинув металевий стукіт.

Наталія Петрівна насторожено прислухалася, але її тут же відволік голос медсестри Нінки.

— Петрівно! Я вас уже обшукалася! У нас тут НС!..

Трохи захекавшись, Нінка продовжила:

— У медпункт сьогодні після обіду привезли Кузяка й Оксану, жінку Пасюка. Обоє з отруєнням!

Намагаючись перевести подих, вона сперлася на двері ліфта. Із шахти знову долинув ледь чутний стукіт.

Не звернувши на нього уваги, Нінка заговорила далі:

— Ми їх поки помістили в імпровізований ізолятор…

Наталія Петрівна уважно слухала, але дедалі більше дивувалася. Отруєння в сховищі давно вже були звичною справою. То чого такий переполох?

— Дуже дивні симптоми. Спочатку все як завжди: біль у животі, нудота, пронос, блювання… Але потім додалася висока температура, сильний головний біль, дезорієнтація… І це ще не все. Найдивніше — короткочасна втрата пам’яті. Зараз перевіряємо кухню, шукаємо джерело.

Закінчивши, Нінка запитально глянула на голову сховища.

— Зрозуміло…

Наталія Петрівна повільно хитнула головою. Її ще з самого ранку не полишало погане передчуття.

І тепер воно лише посилилося.

Обдумавши почуте, вона підійшла ближче й тихо додала:

— Нінко, ви там поки сильно це не розносіть. Тримайте все тихо. Не треба зайвої паніки на рівному місці. Ти біжи поки, а я трохи згодом підійду.

***

Повертаючись від Грушкових із порожньою каструлею, Ванька помітив Катю. Недовго думаючи, натягнув каструлю собі на голову й, зобразивши солдата, віддав їй честь.

Пробігаючи повз, Катя лише розсміялася:

— Дурень!

І покрутила пальцем біля скроні.

Проводжаючи її поглядом, Ванька мимоволі всміхнувся. У тих здоровенних черевиках Катя рухалася так, ніби ледве продиралася крізь багнюку, і це щоразу виглядало кумедно.

Усмішка стала ще ширшою, коли він згадав про подарунок.

«Уже скоро?.. Так…»

Поклавши руку на нагрудну кишеню, він на мить завмер.

Та голосне бурчання в животі швидко повернуло хлопця до тями.

***

Запах сухого листя, що поволі наповнював кімнату, змушував і без того сонну жінку остаточно піддатися втомі. Вона тільки-но заплющила очі, як раптом заскрипіли двері.

Наталія Петрівна важко підвела голову й, ледве розплющивши очі, застигла від подиву.

— Богдане?.. Як ти сюди потрапив?..

На її обличчі промайнуло здивування. Трохи оговтавшись, вона одразу згадала той стукіт із шахти ліфта.

— Ну а як іще? Як завжди. Сама ж знаєш, — відповів чоловік, підходячи ближче.

Діставши з підсумка невеликий пакунок, він простягнув його їй.

— Ти ж любиш м’ятний чай. Свіжий. Тримай.

Наталія Петрівна мовчки кивнула, ніби дякуючи, й швидко сховала пакунок під стіл.

***

Закінчивши роботу вже пізно ввечері, Катя тільки-но підійшла до дверей кабінету й завмерла. Озирнувшись, вона крадькома прислухалася до гучної суперечки за дверима.

На підвищених тонах Наталія Петрівна сперечалася з якимось чоловіком.

— НІ!

— Дурепо, та скільки можна?! Ти ж усіх погубиш. Якщо цього не зробиш ти — зроблю я.

Голос чоловіка був низький, жорсткий, незнайомий.

— Мутний, я прошу тебе… Дай мені ще трохи часу.

«Мутний?..»

Катя ніколи не чула такого імені.

Притулившись до дверей, вона продовжила слухати. Підслуховувати чужу розмову було трохи моторошно, але вона всього лише хотіла віддати планшет. А почувши крик — вирішила не заважати.

— Скільки?! Скільки тобі ще треба часу?! Минуло вже понад пів століття! Там не так погано, пора вилазити зі своєї нори й дати людям шанс на життя. Чи ти хочеш усіх потягнути за собою?!

— Досить! Думаєш, я сама цього не розумію?! Скільки помилок на моїх плечах!..

Із кабінету долинув гуркіт.

Катя перелякано відсахнулася від дверей.

Ті тихо відчинилися.

У проході з’явився високий чоловік у капюшоні. Обличчя ховалося в тіні, а від самого незнайомця тягнуло дивним запахом — сирою землею, димом і чимось ще… чужим.

Кинувши на Катю короткий погляд, чоловік швидко пройшов повз і зник за рогом коридору.

Дівчина застигла в повному нерозумінні, намагаючись хоч якось пояснити побачене, але думки плуталися.

— Катю? Ти до мене?

Із дверей визирнула Наталія Петрівна. Вигляд у неї був стривожений.

— Так… — швидко відповіла Катя, навмисне впевненим голосом, показуючи, що нічого не бачила. І вже точно нічого не чула.

— Я… тільки закінчила й принесла вам планшет із підписами. Вибачте, що так пізно…

— Та нічого, заходь, моя хороша.

— Чаю будеш?

Катя кивнула й дрібно засеменила до кабінету.

Поки Наталія Петрівна заварювала чай, дівчина розглядала кімнату й помітила, що з її останнього візиту тут нічого не змінилося. Та сама маленька комірчина, завалена паперами й старими папками.

— Ось, тримай…

Кімнату наповнив запах свіжої грибної перепічки.

У Каті одразу забурчало в животі, нагадуючи, що за весь день вона так нічого й не їла. Не дочекавшись чаю, дівчина вмить проковтнула теплу соковиту перепічку.

— А ось і чай.

Зробивши ковток, Катя здивовано підняла очі.

Смак був дивний. Незнайомий.

— Подобається? — усміхнулась Наталія Петрівна, простягаючи їй ще одну перепічку.

— Дуже… Він такий незвичний!

— Правда? Це м’ята…

Незрозуміле слово нічого Каті не говорило, але смак їй шалено сподобався.

«Треба буде якось попросити в Петрівни трохи тієї “м’яти”… І Ваньку чаєм пригостити. Йому точно сподобається».

Наталія Петрівна хотіла ще щось сказати, але двері раптом різко відчинилися.

До кабінету швидко зайшла медсестра Нінка.

Побачивши Катю, вона на мить завмерла, а тоді стрімко підійшла до Наталії Петрівни й щось тихо прошепотіла їй на вухо, ледь помітно кивнувши в бік дівчини.

«Цікаво… що сталося?..»

Катя помітила, як миттєво змінився вираз обличчя голови сховища.

— Гаразд… ранок вечора мудріший. Нехай поки все лишається як є, а зранку подивимось. Ти йди поки, я трохи пізніше підійду.

Нінка мовчки кивнула й вийшла.

У кабінеті зависла ватна тиша.

— Щось сталося?.. — тихо спитала Катя, намагаючись хоч трохи її розвіяти.

— Ні-ні, нічого серйозного. Ти, мабуть, втомилася, сонечко?

Важкий погляд Наталії Петрівни ясно давав зрозуміти — Каті вже час іти.

— І справді… пізно вже. Я, мабуть, піду.

Поставивши кружку на стіл, Катя подякувала за чай і перепічку, попрощалася й вийшла з кабінету.

***

Катя лежала на своєму ліжку. Все тіло нило — біганина по сховищу вичавила її до останку. Було вже пізно, та сон усе ніяк не приходив.

Вона мимоволі подумала, що давно вже не мала такого насиченого дня. Стільки людей, розмов, дивних подій…

Прокручуючи в голові все, що сталося за день, Катя згадала про Ваньку.

«Цікаво, як у нього там минула зміна?..»

Вона тихо фиркнула.

«А я ж так до нього й не зайшла… Не хотілося, щоб мене просто перед ним знудило».

Вмощуючись зручніше, Катя сильніше закуталася в ковдру.

Раптом щось боляче вп’ялось у плече.

Здригнувшись, вона підскочила й побачила під собою кулон — блідо-жовтий, із голубою окантовкою, у формі квітки.

— Мамин кулон… Напевно, ще зранку випав…

Втома поволі брала своє. Очі самі заплющувалися.

Катя міцніше стиснула кулон у долоні й непомітно для себе заснула.