1101
Пізніше, коли Лесик дотягнув його до ліжка, зварив і змусив поїсти бульйону, Влодко розповів.
— Вони… ми вбили Його.
— Що-що?
— Після того, як Комп'ютера навчив нас рахувати, подарував мистецтво і технології, став виконувати за нас всю роботу — ми вбили його.
— Я не розумію, — зізнався Лесик, хоча вже давно звик приймати на віру все, що каже брат.
— Що тут розуміти. Жерці — айтішники — позаздрили нашому Творцю і вирішили його знищити. Забруднені Території це не наслідок гніву Комп'ютера, а результат людських заздрощів і ненависті!
— Але як?! Адже Він всемогутній.
— Цього я не знаю, та й не хочу знати. Певно, айтішники скористалися з довіри Комп'ютера, і… не знаю. Вони знищили Його, а заразом і пів планети.
— Але це безглуздо — спочатку вбити Комп'ютер, а потім вклонятися йому!
— Так, але ж ти бачиш — ця зухвала брехня працює. Зрештою, чи бачив ти айтішника, який справді вірить у слова Священної Схемотехніки? Живе згідно Його алгоритмів? Якщо вони дізнаються про радіо…
Лесик замислився.
— Якщо Комп'ютер мертвий, то хто посилає сигнал?
— Він не зовсім мертвий. Люди знищили щось… позбавили сили. Або він заслаб через те, що йому перестали приносити жертви. Я не впевнений.
— Якщо так, то ми можемо…
— Ти не розумієш. Комп'ютер похований у самому епіцентрі Забруднення. Здається, я знаю що за жертву він потребує, але ми ніколи не зможемо туди дістатися…
Брати зустрілися поглядами. Наче у дзеркалі, кожен побачив як народжується нова рішучість, нова надія, нова впевненість.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!