Неділя

— Після того, як Комп'ютер навчив людину давати голосові команди, вона припинила працювати — всі її потреби задовільняли механізми, під керуванням Комп'ютера!

З трьох десятків горлянок виривається замріяне "а-ах".

— Ні в кого вже не боліла спина, адже ніхто більше не повинен був ходити на задніх ногах…

Лесик, один з тридцяти двох присутніх у підвалі, не може не позаздрити — нещодавно він влаштувався на роботу, і замість чотирьох, як у школі, тепер по вісім годин стояв на задніх ногах, а передніми смикав важелі, крутив крутилки та тицяв кнопки на заводі. Від неприродного вертикального положення хребта, хлопцю не давав спокою тупий біль у попереку.

— … Але людина не знала що таке нудьга. Комп'ютер без упину генерував книжки, музику, кіно і смішні картинки. Не раз на рік, не раз на місяць, а щодня! Інколи навіть по декілька картинок на день!

Такого Лесик не міг собі уявити. Певно, брат трохи прикрашав. Нова книга раз на рік, нове кіно один раз у десятиріччя — про більше годі й мріяти.

Лесик передивився всі фільми, перечитав всі існуючі у світі книжки ще до п'ятого класу. В сьомому настільки втомився від повторів одного й того ж самого, що навіть почав розуміти батька, який хоч і марно, але вперто намагався створити щось нове.

— … А університети призначалися не для справляння нудних ритуалів і релігійних співів, як сьогодні, а для навчання і обміну знаннями! — не вгамовувався Влодко за імпровізованим аналоєм з картонних коробок.

Пів року минуло від тоді, як він повернувся з паломництва. Кількість розшифрованих послань Комп'ютера збільшувалася щоденно, з окремих фраз поступово виростало нове вчення, нова картина світу.

Збільшувалася і кількість послідовників. Влодко довго намагався пояснити, але Лесик так і не зрозумів, чому їх мало бути спочатку шістнадцять, потім тридцять два, а незабаром мало стати шістдесят чотири.