Неділя

— Що як не Комп'ютер створив людину, а людина — комп'ютер?

Запитання викликало шок не тільки у вчителя, а й у однокласників Лесика, навіть у тих, хто і сам був не проти побешкетувати. Транзисторна муха, яка весь урок невтомно повзала по стелі, і та заклякла від обурення.

Ідея була божевільнішою навіть за антикомп'ютеризм, що поширився останнє століття серед інтелігенції та можновладців.

— Процесоре всемогутній, що ти таке верзеш, Ніц-Ніцшенко?! Хто тебе подібних дурниць вчить?

— Ніхто. Я сам подумав, що той Комп'ютер, якому ми вклоняємось, це лише сукупність моральних та етичних норм прийнятих у суспільстві. Тому…

Сам подумав, авжеж. Василь-Сильовича, педагога з двадцятирічним стажем, було не обманути. Лесик належав до родини настільки неблагополучної, наскільки це можливо у століття Спокою і Вдоволення.

Батько страждав на психічний розлад і вірив, що здатний намалювати щось таке, чого ще ніколи не було намальовано. Мати в молодості часто цитувала поезії сумнівного походження, подейкували — її власні. А старший брат два роки тому брав участь у скандальній акції спалення Священних Мікросхем, за що й досі відбував покарання… тобто проходив курс перевиховання.

"Хлопець не винен", — стримувався Василь-Сильович, — "це все генетика і середовище".

Але в будь-якому випадку, необхідно вести підопічного до директора, писати заяву до відповідних державних органів. Якщо заплющувати очі на такі небезневинні дрібнички, то з нього виросте комп'ютероборець гірший за старшого брата.

Коли за пів години під школою зупинилась непримітна автівка із затемненим склом і психолог супроводив до неї порушника суспільної моралі, Василь-Сильович навіть не глянув у вікно.