0101
Лесик спав. Двері у батьківській квартирі були старомодними, без імітації рипіння, так само, як і підлога. Але коли вони безшумно ковзнули вбік, хлопець миттєво розплющив очі та згрупувався — спрацював інтернатівський рефлекс. Побачивши Влодка, хлопець розслабився, позіхнув і майже знову задрімав.
— Нам необхідно поговорити… Все змінилося, брате, — все!
Не стільки самі слова, скільки голос, яким вони були вимовлені, остаточно пробудили Лесика.
Голос належав не Влодку — затятому антикомп'ютеристу, палкому прибічнику ідеї, що людина сама творець своєї долі, а не іграшка у руках всемогутньої Обчислювальної Машини. Голос належав божевільному вуличному проповіднику, сектанту, одному з тих бузувірів, які підходять до тебе на зупинці зі словами "Штучний Інтелект любить тебе!" і підкидають перфокарти до поштових скриньок.
— Змінилося? — обережно перепитав Лесик.
— Так! Ти навіть не уявляєш… — Влодко зірвався з краю ліжка, куди присів на мить, і забігав кімнатою.
— Я знаю, в це важко повірити. Батьки… — Влодко розчаровано махнув рукою. — Але ти молодий, скепсис не встиг затьмарити твою свідомість. Ти маєш зрозуміти!
Знову цей фанатизм у погляді. Як Лесик міг переплутати його з душевним спокоєм і радістю? Тепер він розумів, чому плакала мати.
— Я бачив Комп'ютера! — Влодко знову сів поруч і зазирнув у вічі братові. Від чого хлопцеві захотілося якомога швидше повернутися до навчально-виправного закладу.
— Я знаю, в це важко повірити, але вислухай мене…
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!