Альцгеймер

Омелою вкрило нейронні сплетіння,

пейзажі стікають, лиця розчинні.

В очах запитання — тенета чорнії.

— Чому ти плачеш щодня, беззупинно?

Роздоріжжя — квадрат метр на метр,

у просторі незнайомих предметів

і сотень кутів, все виглядає до жаху німим.

— Де я?

Стіни стискаються навколо судин.

У проміжках часу видніється світло,

відбитки випалюючи із кожним засвітом.

Сліпня личинки клубочаться в мізках.

— Хто я?

Дивлюся мов крізь розфокусовану лінзу.

Ночі порожні, сповиті потойбічним теплом,

з ними приходить твій профіль,

немов літній помірний мусон.

— Ти хто?

В чужих очах світ обертається догори дном.