Три кроки на шляху до пекла

На ранок кіборг питає мене відкрити доступ і засідає на весь день за лептоп, пояснюючи це необхідністю оновлення системи. Я — не чайник, але сперечатися з ним не буду — він розбирається більше мого, відповідно — йому і карти в руки. Забираюся з ногами на крісло, вмикаю стаціонарну капицю. Дідок натужно гуде — але працює, а більшого мені й не треба. День повзе, наче слимак — повільно й гидко, сирий, похмурий, холодний. Ноги мерзнуть, я без кінця бігаю ставити чайник, п'ю гарячу каву хоч якось зігрітися. Кіборг закінчує працювати з технікою вже біля півночі. Він незадоволений і поспішає висловити мені своє «фе» про невчасні оновлення в системі, я відгавкуюся — коротше, перед сном розминаємось досхочу.

Нарешті, наказавши одне одному купу гидоти, ми досить мирно сідаємо на кухні. Я (ось, руки дійшли!) — роблю собі вівсянку, роботу ставлю «Біо». Власне, жодного дискомфорту вже не відчуваю. Місяць проходить не диво спокійно. Кіборга не видно і не чутно. Кілька разів він все ж таки намагався робити дешифрування, але я його відіслала відпочивати, кілька разів приходив Ботанік, вимикав його і тестував. Я трохи звикаю до того, що він є. Можливо, нічого не змінилося б ще рік, два чи три. Але часто ми самі не знаємо, що може статися — зовні безглузде, але здатне перевернути догори дригом ставлення до ситуації.

Вночі починається дика буря. Я люблю дощ, навіть упереміш із мокрим снігом. Тому, ігноруючи холод, загортаюся в плед і відчиняю вікно навстіж. Повітря — дивовижне, немов морозиво, солодке, густе, вітер безжально гне до землі дерева. Я дивлюся в матову темряву, прикрашену рваними пластівцями хмар, трохи пом'якшену ледь помітною плямою в тому місці, де має бути місяць, і помічаю на ганку щось темне. Різкий порив вітру звільняє на мить клапті неба, і місяць висвітлює пару ступенів... На них напівсидить-напівлежить кіборг. Дощ б'є по корпусу, обличчю, а він ніби й не помічає. Порив вітру обламує з дерева гілку, що з диким гуркотом падає на ганок.

У мене на мить обривається серце, я заплющую очі. Але ж ні. Гілка впала зовсім поруч із роботом, така от незрозуміла випадковість, не зачепила його дивом, та він навіть не повертає голови. Відблиски падають на знівечене обличчя, роблячи рельєфніше грубі шрами. Робот байдуже дивиться на гілку, нарешті, важко піднімається, відносить її вбік і стає біля самого дерева, піднімає голову. Цієї секунди небо розрізає мережа блискавок (у січні? Блискавка?) Другий розряд б'є десь зовсім поряд, а він — стоїть. Піднімає очі, і я розумію. Робот відкритим текстом прораховує ймовірність наступного удару.

Так і є, робить три кроки вбік і завмирає — чекає. Наступна блискавка б'є в землю буквально за мить до того, як він посідає «позу камікадзе». Та вже, схоже, жарти можна не рахувати. Ну і що мені робити накажете, га? Я відчиняю вікно, легко зістрибую з невисокого підвіконня (півтора метра для мене давно дитячі жарти) і біжу до нього. Він здивований, різко повертається, бере мене за плечі, і, закриваючи своїм тілом з вітряного боку, веде з холоду. Увійшовши до коридору, мовчки повертає обличчям до себе, дивиться у вічі.

— Навіщо?

— Ти був там.

— Так. Був. Навіщо вийшла?

— Страшно стало.

— Дурненька. Гроза лише, — він трохи відхиляється, з усмішкою дивиться мені в обличчя, поправляючи скуйовджене волосся.

— Ти не зрозумів. За тебе страшно.

— Не той випадок. — Такого виразу розпачу, як тієї хвилини в очах машини, я не бачила давно. Він говорить тихо, так, що я ледве розрізняю слова за гуркотом стихії. — Боятися треба не за мене, а мене. Ну?

Метал, нагрітий до 37,5 з правого боку, такий гладкий, шовковий, рідне, тепле відчуття. Сльози, що стримувалися цілий місяць, прорвалися, потекли по щоках — гарячі. Робот ще сильніше притискає мене до себе, гладить по голові. Він вищий, і ці сантиметри дозволяють йому в повному розумінні слова дивитися на мене згори донизу.

Взагалі, рухи в нього страшенно людські, плавні, легкі, наче й не закуто тіло в двоцентнерний панцир. Він задумливо дивиться у вікно.

— Вибач мені. Я справді вчинив безглуздо і не думав, що ти приймеш це близько до серця.

— Ну, що ти кажеш? Вважаєш, я хочу, щоби ти загинув?

— Мені здавалося, що тобі однаково.

— У мене були подібні думки. А потім якось так з'ясувалося, що це не так. Мені стало так… огидно від однієї думки, що тебе не буде.

— Якщо я тобі потрібний, я залишуся. Якщо ні…

Він іде до підвіконня. Знайомі, рідні контури кіборга змушують мене не те, що плакати — доводять до стану сухої істерики, мене просто відверто трясе, руки опускаються. Машина розвертається наполовину і тихо говорить.

— Кебі, мені справді краще піти, інакше я буду постійним нагадуванням про нього.

Я дивлюсь у вічі махини (дивно, я досі жодного разу не звернула увагу на його очі). Темно-карі, невеликі, уважні, вони сумно дивляться на дурну людину. Як мені бути? Я не знаю. З одного боку, він має рацію, живе нагадування про гірший біль, про те, кого немає поруч і вже не буде. З іншого — це друг (невже я так думаю?!) Так, схоже на те. Я не можу втратити, знову втратити.

І знову я нічого не говорю, йду до себе… Не знаю, зараз мій вчинок здається жорстоким, але як інакше? Переді мною був Майк — але не Майк. І знову я до півночі читаю, з ранку сиджу за роботою, не відчуваючи нічого.

Біль приходить вдень, коли з'являються хвилини перепочинку. Виходжу до коридору, там біля вікна стоїть кіборг. Він мене не бачить. Піднімає руку, торкається пальцями запітнілого скла. Крапельки вологи стікають униз, прокреслюючи напівпрозорі доріжки. Напевно, я — сволота, якщо ніяк не можу визнати той факт, що, по суті, утримую поруч із собою сторонню людину (не можу назвати кіборга машиною і не стану цього робити, адже скільки людей живуть з протезами рук, ніг — але не стають від цього меншою мірою людьми, а тут, по суті, лише зроблено заміну органів, але збережено мозок, думки, свідомість). Махіна щось креслить на спітнілій склі, бездумно і байдуже. Його плечі наче стислися, рука з мертвими пальцями спирається на підвіконня. Мовчить. Усі ці дні. Ловлю себе на думці, що за півтора місяці перебування кіборга в будинку я перекинулася з ним максимум десятком фраз. Ми мовчимо. І тільки коли мені зовсім погано, він відгукується несподіваним теплом. Дивні збіги, які турбують мене, стають дедалі виразнішими. Неодноразово ловлю себе на дивній і моторошній думці — про неймовірну, містичну схожість Еріка і Майка. Каюся — не витримую. Телефоную Ботаніку і пропоную зустрітись. Я не знаю, як це зроблю, але ж таки доколупаюся, нехай хоч вб'є. Я маю доколупатися до суті та зрозуміти, що воно і до чого. Я не в тому віці, аби вірити у безглузді містичні збіги.

Він приїздить за годину. Крихітне кафе-автомат біля траси, пустельне, але охайне. Беремо каву, банани в глазурі і сідаємо у дальньому кутку.

— Ну і що за таємниці?

— Сашко… (коли я востаннє так його називала — не пам'ятаю, але очі чоловіка лізуть на лоба). — Скажи, що це за справи такі. Чим такі характерні 309-ті? Чому саме вони влазять у душу наче до себе у чоботи, чому здатні за секунди заспокоїти, розговорити, чому готові місяцями мовчати, але при цьому в будь-якій ситуації витягнути з лайна? Не кажи, що це упереджене ставлення або якісь особисті таргани. Алекс імпонував мені, але ми з ним ніколи не стали дійсно друзями. Ти знаєш про це. Цей кіборг ... Як же в його поведінці багато спільного з Майком! Що ж це, га?

— Як би тобі пояснити. А, гаразд, ти ж не відчепишся. 309 лінію спочатку планували як особистих охоронців, тому і відбирали для них людей дико прискіпливо, акуратно. В ідеалі такий робот повинен був мати ряд якостей, які б дозволили підопічному повністю йому довіряти. Кастинг був — не бачилося і конкурсам краси. У результаті було відібрано з усього кадрового складу армії лише 480 кандидатів, їх і відстежували найсуворішим чином. Враховуючи, що всі вкрай дивно померли, можна припустити, що їм допомогли. Як би там не було, 250 кандидатів незабаром опинилися в заготовлених корпусах і надійшли в обіг міністерства оборони. Але уже не як суб'єкти.

У жодному з військових 309-х не було штучно вирощеного мозку. У жодному… Розумієш? Це вже післявоєнні роботи стали виключно «тепличними». От і вся причина, — стомлено пробурмотів Ботанік, одним ковтком допиваючи кави. — Тому й схожі Майк із нинішнім прототипом, що їхні риси характеру підпадали під відбір еталона, виведеного фахівцями міністерства оборони. Але я так і не зрозумів — що ти робитимеш з роботом? Може, мені справді краще його забрати?

— Ні... Тепер це виключено.

— Тобі вирішувати. — Ботанік жбурляє у приймач картку, витягає і йде. Ага, ковбой, щоб його.

Але мені байдуже. Я ще довго сиджу над чашкою кави, що охолола, тупо дивлячись у холодне вікно.

За півтори години повертаюся додому, йду не до себе, як усі ці дні, а в оглядовий. Робот стоїть, одним коліном спираючись у крісло, поклавши руки на підлокітники, потворно нахилившись спиною до мене. Немов прозрівши, чітко усвідомлюю, наскільки йому принизливо це становище. Навіть тихенько повертаюсь, тягнуся до ручки дверей. Ось зараз вийду — і він не помітить, що заходила і бачила його у хвилини слабкості. Ось зараз…

— Не йди. — кіборг так і стоїть, спиною до мене в принизливій позі, схиливши голову. — Не йди, будь ласка, — тихо повторює він.

Я підхожу впритул, кладу долоню на викривлену спину, відчуваючи тепло металевої поверхні, він повільно випрямляє трохи зігнуті руки, повертається.

— Будь ласка, — ні, в його голосі немає благаючих ноток, і щенячих очей теж немає. Але я ненавиджу себе. За те, що не зуміла вчасно зупинити те, що відбувається, за те, що мучу його. За все. Тому вже якось заганяю своїх тарганів, беру його за лікоть, змушуючи підвестися. Іде слідом — покірно, ні про що не питаючи.

Заводжу до себе у кімнату. Кіборг трохи здивовано дивиться на мене, але підкоряється. Розвертаю його спиною до тахти, натискаю на плечі.

— Ні. Навіщо?

— Просто хочу відпочити.

— А я?

— Я хочу, щоб ти трохи побув зі мною. Чи не проти?

— Швидше шокований.

Я допомагаю йому опуститися на тахту, сама з ногами забираюсь поряд, сідаю попою на подушку. Він дивиться на мене і мовчить, як мовчав усі ці дні. Я скоса вдивляюся в його обличчя, точніше те, що від нього залишилося. Одночасно пропуск, що існував у цьому логічному ланцюжку, заповнюється.

— Тобі пошкодили обличчя, коли намагалися пересадити мозок на інший механізм?

— Так.

— Це зробив Ботанік?

— Так, але не він один. Вони не винні. Вони просто виконували наказ. — Кіборга погано чути через нерухому звужену щілину рота, але я цілком звикла і розумію його.

— Він мені не все сказав, так?

— Не все.

— ...?

— Коли мозок намагалися вилучити, мені пошкодили капсулу стовбура спинного мозку. Я живий, але будь-якої секунди електроніка може засмажити живі тканини спинного мозку.

— Це можна виправити?

— Важко сказати. Теоретично, так. При заміні СКБМ відкривається мозковий циліндр, але не варто про це говорити зараз. Взагалі, давно хочу спитати. Чому саме 309-ті?

Сьогодні лише післявоєнних моделей можна знайти за бажанням штук шість, а з військовими до десятка набереться.

Оооо, як же він класно і швидко змінив тему! Ну пять балів, трясця його матері. Але красиво.

— Чесно? Не знаю. Побачила — закохалася. Марила років п'ять, поки не потрапив до мене Майк. А з ним... Я не знаю, як це пояснити. Майк просто показав мені, як можуть складатися стосунки між людьми — взаємна повага, довіра, підтримка. Більше ніхто ніколи не міг мені дати того, що зумів дати він. Ці роки найщасливіші в моєму житті. І мені було байдуже, що він — кіборг. Коли його не стало, довелося терміново брати кіборга, здатного працювати з дешифраторами. Теоретично, можна було обмежитися типовиком, але я шукала кіборга, в якому стояв би живий мозок. Так, знаю, тупа, таргани та таке інше. І знайшла… на свою голову. Алекс…

Він пробув у мене зовсім мало — трохи більше чотирьох місяців. Я не змогла його витягнути, та й прив'язатися до нього не змогла. Ми існували паралельно, не перетинаючи. Не знаю, як би там не було, після його загибелі я рік не хотіла навіть чути слово «кіборг».

— Я помітив.

— Не думай, що я упереджена саме по відношенню до тебе. Напевно, мені просто дуже боляче все це згадувати, та й не потрібно, якщо на те пішло. Принаймні я досі не можу асоціювати його з машиною.

— Я машина, — делікатно нагадує Ерік, не змінюючи тону.

— Тільки не треба розводити соплі, га? Чули таке — і не раз.

— Це правда. Навіть управління є, — він гірко усміхається.

— Так-а-а? І навіть, є пульт?

— На оглядовому столі. Ти йому шию звернула, здається. Хоча я попереджав.

— Думаєш, ще можна відремонтувати?

— Так... — трохи завагавшись, невпевнено. Встаю, йду до оглядової, де в мене є заначка з житніми сухариками. Так! Вони шкідливі та смачні! Повертаюся до себе до кімнати. Біля стіни повертається кіборг, намагаючись підвестися. Тіло неохоче підкоряється, здавалося б, ще одне зусилля, але суглоб мимоволі розгинається, і махина падає на спину. Повертає голову, помічає мене.

Той самий погляд.

Кіборг принижено вирячився на стіну — тільки б не в очі мені дивитися. Ага. Ну і страждай. А я жертиму сухарики і розкладатиму пасьянси. Пошелестівши пакетиком, влаштовуюся зручніше, пригрівши поперек поруч із теплим металом. Кіборг здивований, але мовчить. Тягнуся до ноута, ставлю на коліна, запускаю улюблений пасьянс. Хлопець дивиться скоса, трохи посміхається, в очах пробігають бесики — і несподівано я бачу, як карта вправно піддягається і опускається в потрібну позицію. Знімаю наступну тачпадом. Кіборг, явно використовуючи синє-зуб, знову робить хід. Мені стає цікаво, і я роблю хибну комбінацію.

Хмикнувши, він спритно відновлює первинне становище, прибравши дублі. Це щось! Підіграю та кладу потрібну карту.

Пасьянс сходиться за годину. На той час ноут стоїть на животі кіборга, я лежу на його плечі, возюкаючи пальцем по тачпаду і відверто регочу, коли призові пташки цвірінькають гімн виграшу. Мені добре, легко та добре.

— Ще партію?

— Ні, ти втомилася. Відпочинь годину. Очі червоні, судини полопалися.

— Ой, та ну тебе! Я тільки смак увійшла!

— Я й бачу, тому спробуй з нього вийти і відпочити, — посміхнувшись, він закриває ноут і відставляє на тумбочку. Мені ліньки вставати. Біля кіборга тепло, затишно. Я й не помічаю, як засинаю.

Продираю очі вранці. П'ять хвилин на сьому. Саме воно. Кіборга в кімнаті вже немає, як і ноута. Стрибаю у душову, звідти — до кабінету. Ерік уже сидить за столом, вправно опрацьовуючи комбінації блоків.

Через два дні мені надходить офіційна пропозиція щодо працевлаштування у службу громадської безпеки. Радості немає меж! Це вам не шабашити, це стабільність і така собі впевненість у завтрашньому дні. Перший місяць працюю в піні та милі. Але задоволена. Навіть не так: щаслива. І цим все сказано. Поступово все влаштовується, більшу частину роботи таки роблю вдома, ділю кабінет пару-трійку годин на день з мужиками і цілком комфортно почуваюся. І наче нічого не віщувало. Майже. Ненавиджу. Всіх. Я просто ненавиджу іх всіх. А так добре все починалося.