Три кроки на шляху до пекла

2.1. Цвинтар... богів?

Цвинтар ботів - страшне місце. Здебільшого звалені роботи, рідше — андроїди, ще рідше — прототипи і дуже рідко — кіборги. Хто б мені сказав шість років тому, що кіборга можна буде взяти на сміттєзвалищі... Розжиріли ж люди!

Не всі викинуті іржавіти кіборги були мертві. Деякі роками чекали на такий бажаний кінець. Моделей 309 на той час не випускали, знайти аналог цього дива було взагалі неможливо. Якщо подумати, чому я все-таки наважилася брати робота… Ні, до кінця моїх днів жоден робот не зміг бути мені ближче, аніж Майк.

Ця людина залишилася в моїй пам'яті найчистішим і найсвітлішим спогадом, йому я зобов'язана найміцнішою і найвірнішою дружбою. Але після його зникнення в серці утворилася страшна порожнеча. Мені було погано та боляче. Робота добивала, сила-силенна дрібних механічних комбінацій, чотиригодинний сон… Без варіантів — це має бути кіборг чи робот, але роботів я на дух не переношу. Тому і тягнусь зараз серед іржавих останків колись чудових бойових машин. Я принципово не пішла до центру кібертехніки.

Мені не потрібен механічний прототип, що виблискує полірованою сталлю, іграшка з пультом, здатна вимовляти запрограмовані слова, позбавлена ​​індивідуальності, але тільки на такого робота уряд виділяє субсидію. Я знаю, що роботи із людським мозком ще є. Я шукаю саме таке.

Кросівки та джинси в бруді, але мені начхати. Ну і гидота це... Роботи, роботи... Еге ж... Стривайте, а очі у цього прототипа людські. Схоже, я спізнилася на мить — погляд, сповнений болю, вже почав скляніти. Мені погано. Сумно, бридко… Я розумію, що знайти таке диво, як майже… сім?! років тому, не зможу. Другого Майка в мене не буде.

Очі... Темні очі пильно дивляться на мене. За ці роки я навчилася розрізняти погляд "людських" моделей. Цей хлопець не лабораторний, хай хоч що. Підходжу впритул — і лякаюся. Права рука від самого плеча сплющена до краю, мабуть, його намагалися утилізувати, частково він потрапив під прес, але з якоїсь причини його притягли для згасання сюди. Обличчя порізане, забруднене — явно ганяли по смітнику разом із горою металобрухту бульдозери. Він дивиться на мене, не розуміючи, чому я зупинилася. Не знаю…. Не наважуюсь, тому просто йду далі.

Зупиняюся ... Щось до болю знайоме привертає мою увагу. Повертаюся до темноокого. Кіборг. Машина лежить лівим боком до мене в купі металевого мотлоху, його колись приголомшливе, гармонійне тіло спаплюжене, сплюснуте, розбите. Механік підшаманив, підкинув на телефон ПЗ, тож активую синьозуб, оцінюю модель. Це КРС 4115, пізніша модифікація КР - КРС. Він виконаний із сірої сталі, а щодо його стану я навіть не роблю припущень. Здорового сюди не викинуть. Підходжу впритул. Думати не доводиться. Я не відчуваю тієї ейфорії, що була з Майком (рік пройшов, а все наче твердий гіркий шар у горлі), але мені його шкода.

Щиток на грудях розбитий на друзки, шолом тріснув, права нога у висівки. І при всьому цьому він живий. Змучений, виснажений болем, він просто чекає смерті, не намагаючись видертися. Я підходжу ближче, сідаю перед ним навпочіпки. Він насилу піднімає обличчя, не розтискаючи посинілих губ. Розглядає мене, не намагаючись рушити з місця. Хоча це в нього навряд чи вийде — величезна балка притиснула його спину, розбивши провідний каркасний блок.

- Як твоє ім'я?

— Код. LX. — Голос тихий, хрипкий. Посинілі губи ледве ворушаться. Хлопець не помре одразу. Судячи з його стану, він лежатиме без допомоги місяців, чекаючи на загибель. Варіанти є, але я чомусь готова його забрати. Заходжу збоку, це дозволяє побачити кіборга зі спини. Здригаюсь, повертаюся на свою первинну «позицію». Видовище не для людей зі слабкими нервами. Це мотлох! Брухт, наче розчавлена консервна банка. Але очі живуть і житимуть ще багато страшних днів.

— Ну, як не хочеш по-людськи, збираємо з коду. Алекс. Ти зможеш зараз утриматися без руху, якщо спробую зняти з тебе балку?

— Так.

Іду. Він дивиться мені у спину. Майже фізично відчуваю його розпач та жах. Сідаю в автомобіль. Тим часом шурхіт стихає. завмирає. Готова сперечатися, він не повірив. Ну вже ні… Підганяю автомобіль, накидаю трос на балку, обережно рушаю з місця. З диким скрипом та скреготом балка зрушується, падає біля нього. Хлопця починає трясти. Я таки має рацію — роздроблений провідний опорний диск. І нервові імпульси буквально танцюють, не дозволяючи кіборгу керувати своїм тілом.

Сашко не навчив мене таємницям ремонту, але як розпізнати місце замикання та зупинити руйнівну силу струму, відокремивши пошкоджені шлейфи від живої тканини, змусив зазубрити на практиці. Тому вже на автоматі знаходжу розігріту ділянку з явним зовнішнім пошкодженням, блокую помічений червоним сектором біоматеріалу, просунувши щільну гумову пластину і перекривши відтік енергії, а потім підганяю автівку ближче.

— Ходімо... Пробуй підвестися. — Він дивиться на мене, ніби намагаючись зрозуміти, чого мені треба та що це за цирк. Я майже тягну його до автомобіля. Хлопець важко, але старанно підтягується на цілій руці. Жалюгідний, потворний, піднімається, спираючись на стовп огорожі. Залишки його ноги — каша з дротів і металу — брязкають, бовтаючись на вцілілому шарнірі. Він не може сісти сам. Я допомагаю йому впасти на сидіння. Він завмирає, мовчки дивиться на мене. Не хочу нічого казати. Тупо веду машину.

Біля будинку намагаюся збагнути, що я зробила. У мене за спиною сидить купа металобрухту, у самому центрі якої метається в безсиллі мозок живої людини, усвідомлює те, що відбувається, — і не може нічого вдіяти. Шансів, що з останків металу можна буде відновити бодай щось, мізер. Але везти робота назад не стану. Крісло Майка я віддала... Не могла уявити, що в моєму будинку на ньому сидітиме хтось інший. Купила новий портативний оглядовик… Гальмую, виповзаю, відчиняю йому двері, допомагаю так-сяк підвестися. Робот майже вивалюється з машини. Він явно був старшим за Майка, коли мозок забрали на «добрі цілі», та й зовнішність не модельна, так би мовити.

Я його побоююся — навіть розбитого, понівеченого. З Майком такого не було… Але я знайома з цією модифікацією. Її відмінність – у збережених основних нервових закінченнях. Мені важко навіть уявити, який пекельний біль зазнає він зараз. Абияк затягую махину в оглядовий зал і допомагаю звалитися в крісло. Він мовчить, хоча й не пручається, але не треба бути генієм, аби побачити, що пальці рук рефлекторно стискаються та розтискаються. Витягаю ампули анальгетика, вводжу у видимий через тріщину резервуар біля відкритого органічного блока. Пориста гума легко пропускає разову голку. Кіборг байдуже дивиться у бік. Але й не заважає.

Проходить 17 хвилин. Напруга на його обличчі слабшає, руки заспокоюються, погляд більш зосереджений, без тієї пекельної приреченості. Я поспішаю — треба повідомити про купівлю комісії, час для реєстрації — година. Швидко вантажу сайт, заповнюю форму придбання кіборга, відповідаю на дзвінок-підтвердження, на ходу диктуючи номер, що засвітився на моніторі біля крісла. Заявку підтверджують. Я падаю на стілець і ловлю на собі погляд кіборга. У ньому — злість, майже ненависть.

— Деталі, отже, знадобились?

Так. Мабуть, я надто звикла до вершкового характеру Майка. Алекс – жорстокий. Я його не звинувачую. Не кожен витримає стільки, скільки він. Тому мовчу, вмикаю датчики. Мене трясе… На монітор виведено картинку, яка показує больовий поріг…

Зважаючи на все, він не один місяць перебуває у стані больового шоку, і зараз показник становить 319 (норма нервової системи, не перевантаженої болем, 90-100 одиниць). На лептопі висвітлюється повідомлення. Моя заявка прийнята. За мною закріпили цей механізм. Впускаю у систему плазму (ага, навчена вже, було, плавали, тепер бережу пакет про всяк, от і знадобився), інакше він не протягне довго. Його ледь помітно попускає, коли рідина розпізнається системою. Мовчить. Мою руки, роблю бутерброд. Беру упаковку Біо (за стільки років — і не вигадали нічого нового!), йду до зали. Машина напівсидить-напіввисить у кріслі.

Почувши кроки, напружується, розплющує очі, зацьковано дивиться на мене. Коли я простягаю руку — сіпається убік, ледь не перекинувши крісло. Починаю рухатися повільніше. Обережно простягаю йому біосуміш. Мовчки бере, тягне. Обережно діагностую його роздроблену руку. Її доведеться видалити – такі пошкодження не підлягають відновленню в жодному разі, тим більш, на цю модель є чимало замінників, досить близьких до оригіналу. Я не знаю як йому сказати. Він дивиться на мене, його хрипкий голос тихий, але я чую кожне слово: «Я розумію. Це давно треба було зробити самому» . Ну, далі гратися у таке мені не дуже. Різко розкриваю правий блок, що й так висить на якійсь дротині, і відриваю заповітний шлейф… Кіборг згасає. Краще так. Ну і мені спокійніше, ага. Телефоную Ботаніку ... Він приїжджає, як у колишні часи (ніяк не можу звикнути до його ножного протезу).

Я вже розпочала роботу, і він скоріше координує мене, ніж допомагає. Прибираємо залишки руки.

Я не впевнена. З Майком такого не було. Нарешті, наважуюсь і вимикаю зовнішнє управління. Одночасно прибираємо розбитий грудний блок, ставимо тимчасовий аналог. Найближчими днями йому не можна буде виходити на вулицю — блок негерметичний, і будь-яка порошинка здатна викликати замикання. Ботанік дає ЦВ, хоча багато чого мене вчити уже не доводиться. Перевіряємо роботу систем, змінюємо розірвані шлейфи. Найстрашніше — опорний блок-хребець. Ця крихітна деталь відповідає за перерозподіл електроімпульсів системи. Знімаємо гумовий клапан, встромлений мною. Кіборга починає трясти.

Ботанік хитає головою ... Йому ясно те, чого я не знаю. Та й емоцій в ньому поменше, й розуму побільше, і взагалі… Нарешті він повертається до мене: «Доби його. Нехай помре швидко».

Не вірю. Ні, я потім тричі пошкодую про свій дуже нерозумний порив, але все-таки.

«Кебі, він до кінця своїх днів вимагатиме постійного догляду — тимчасові клапани доведеться купувати кожні півтора-два місяці, при цьому перевіряти стан їхньої роботи щодня. Якщо прибрати клапан — він відчуватиме те, що й людина, якій у кишки увігнали розжарений електропровід».

Я намагаюся міркувати спокійно. Ця машина мені насправді байдужа, я не відчуваю того, що з першого дня відчувала до Майка. Але… Я дивлюсь на безпорадне тіло. Брухт… Справжній мотлох, взятий мною за власною дурістю. З пам'яті виринає кладовище ботів. І очі. Темні очі, сповнені розпачу. Людині б дали шанс. Я рішуче ставлю клапан на місце і починаю ізолювати шарнірний вихід, на який в перспективі ми зможемо насадити руку. Ботанік розуміє і не намагається мене відмовити.

Через 6 годин я вмикаю заповітний роз'єм. Кіборг здригається. Я з ним — віч-на-віч. Ботанік пішов...

Він обводить кімнату поглядом, завмирає. Монітор, повернутий до мене, показує, що він намагається сканувати.

Піднімає очі: «Зовнішнє керування…»

— Я його вимкнула.

— Не боїтеся, що я зверну вам шію наостанок?

— Ні. — Я брешу, і він це розуміє. Характерне клацання, і на моніторі, синхронізованому наразі із ОС, миготить іконка «відтворення». Цього я не врахувала, зараз він побачить всю мою розмову з Ботаніком. Так і є. Минає час, кіборг нерухомо сидить на місці. Його темно-зелені очі дивляться на мене. Бачу боротьбу. Він хоче мені вірити — і боїться, ховається за гордістю. Підходжу впритул, сідаю навпочіпки, майже дивлюся на нього знизу вгору.

— Все буде гаразд. Повір. Катастрофічних ушкоджень немає.

— Диск.

— Ми поставили часник, його мінятимемо.

— Це дорого та небезпечно.

— Не треба так. Усі під контролем.

Він задумливо дивиться на мене. Розумію, що не помилилася… Той самий погляд — погляд людини, а не машини. Він з сумом оглядає розчленоване передпліччя. Робот так не реагуватиме — тільки людина на ампутацію. Виймаю флакон еластану, обережно наношу на розмонтований роз'єм. Кіборг наче стиснувся. Я дивлюся на нього — і раптом чітко усвідомлюю, що це — причина його агресії, як і всієї його поведінки.

Йому просто страшно — змученій, загнаній істоті, нездатній у нинішньому стані захистити себе від проявів людської жорстокості. Страх... Все, що залишилося у робота від минулого життя. Я опускаюся навколішки, оглядаю нововстановлений протез ступні. І мене розриває подвійне ставлення до ситуації. З одного боку, я не могла його там кинути, з іншого, я не маю право тягнути час, що спричиняє йому все більше болі. Я його не хочу мучити, але чи розуміє це він сам... Кіборг перехоплює мій погляд, якийсь час стомлено дивиться мені в очі:

— Міс.

— Кебі.

— Кебі, ви не зможете допомогти мені жити. Якщо ви такі добрі — допоможіть мені деактивуватися.

— Та зараз! Та не для того я граюсь добу, щоб тебе ось так просто відпустити.

— Мені боляче.

— Знаю. Я зараз введу в кров анальгетик, тобі стане легше.

Кіборг дозволяє мені підійти до себе, загнати в систему ще один флакон блокаторів. Насилу переставивши розмонтовану ногу, прикрашену недорогим протезом, безнадійно хворий по суті та на вигляд, він прислухається до себе... Йому легше, і я це розумію. Намагаюся не робити різких рухів. Щиро кажучи, мені страшнувато бути поруч із ним. Він жорстокий, хоча приховує це досить вміло. Правда, стан робота жахливий, та хіба це завадить йому вбити мене. Але спати якось треба. Активую на годиннику застосунок, йду до себе. Чесно — втомилася шалено. Сон скрутив миттю. Прокидаюся за традицією близько першої години ночі. В цей час мені завжди снився Майк.

Сьогодні вночі він не прийшов... Трохи розплющую очі. Алекс стоїть, притулившись до стіни.

— Ти любила його? — запитання в лоб, але він не ставить мене в глухий кут. Я не маю наміру брехати або, чого гірше, відмовлятися. І соромитися не збираюся.

— Так.

— Ти зробила це на згадку про нього?

— Так.

— Вони… використали його мозок… до того?

— Задовго до того.

— Дивно. Я синхронізувався із діагностикою і переглянув останні файли (трясця, от влетіла! як з голови вилетіло видалити!). Він був не в кращому стані, ніж я. Він довго протягнув?

— П'ять... без одного дня шість років.

У горло приходить звичний тугий шар. Мені не вистачає Майка... Як вирвали шматок із тіла, воно ніби й підсохло трохи, але болить, болить, болить.

Алекс здивовано дивиться на мене. Далі відбувається те, на що я чекала. Кіборга зводить судома, потужний імпульс жбурляє його на коліна. Встигаю підскочити до нього, зняти щиток і штовхнути махину на шнур заземлення. Імпульс йде, і кіборг незграбно притискається до стіни.

— Брухт біля стіни. Прозаїчно, так?

— Як ти?

— Та нічого. Ось тільки втомився.

— Ляж. Допоможу.

— Не варто. Це безглуздо. Направте своє благодійництво в інше русло.

Так, я знаю, що правильніше було б все закінчити. Але я не-мо-жу. От така егоістична боягузка.

Він мовчить, перевіряє рухливість кінцівок. Нарешті, обережно піднімається. Стоїть, спираючись на стіну. Йому боляче, але він терпить. Я розумію виробничі потреби та політ інженерної думки, ціную досягнення техніки, але моя сутність опирається усвідомленню того, як людей перетворюють на металобрухт. Кіборг тим часом намагається йти. Крок... Другий... Раптом втрачає баланс, я ледве встигаю його підхопити, гальмуючи удар. Він чи не втричі легший за Майка (у скільки ж обійшлися ці сплави виробникам!).

Опускаю його обличчям на диван. Якби він хоч трохи не контролював свою координацію, моїх сил на це не вистачило б. Бідолаха. Шкода його шалено. Він ледве розвертається, дивиться на мене.

— Диск.

— Так, поки отримаємо замовлення і замінимо на ліцензійний блокатор, це відбуватиметься часто.

— Я не витримаю.

— Заспокойся. Це тимчасово. Через місяць зможемо поставити стаціонарний диск і покращити швидкість потоку.

— Місяць нападів — неможливо.

— Витримаєш.

— Я так, а ти?

Ага, ось воно що. Ось де цей вітер дме! Гаразд, підіграю, чого вже тут.

— Не зовсім зрозуміла питання. По суті, це була цілком моя витівка.

— Мені не подобається ця ідея. Я слабий, як кішка.

— Алексе, я зараз знеболю систему. Головне – витримати місяць.

Я брешу сама собі. Шанс, що мені за місяць знайдуть хребець – мізерний. Кіборг теж це знає. Він навіть не дивиться, що я вводжу до розподільчої коробки, не включає визначник речовин. Коли я підходжу з пучком шлейфів, не чинить опір, якось байдуже відвернувшись. Він не Майк, але йому боляче. Він не чекає на допомогу і не сподівається, що хтось зробить для нього щось більше, ніж тупий механічний ремонт.

Проте, б'є він ну дуже влучно і дуже боляче.

— А от поясніть, невже з чоловіками ніяк? Чи не тому, що вони можуть піти? Мені ж бо подітися нікуди. І йому було нікуди. Зручно, чи не так? Кульгавий песик, якого можна пожаліти, а як набрид, посадити у крісло. Я вірно розмірковую? Не потрібно хвилюватися, що втече, бо ж немає на то сил. Ну й власне геройство зайвий раз відчути? Мовляв он яка я молодець, смертників рятую… А чи треба він, той порятунок, смертникам? Чи про таке героі не питають?

З кожним словом він наче вбиває кілок мені кудись за шкіру, і все це наче хлюпає мені крижаною водою в обличчя. Загралася, да? Звикла до того, що Майк тобі слова кривдного не сказав… Хоча міг би ось так само… І правий ж… напевно. Та, хай каже що хоче. Так, я помилилася. Сподівалася… на що? На що ти взагалі реально сподівалася, а, Кебі?

І тут наче щось вивільняється, і я відповідаю спокійно, пробачаючи себе.

— Так, ти абсолютно правий. Я моральний виродок, каліка, яких пошукати. І в моїй системі координат єдиною людиною, з якою моє існування перетворилося на життя, був кіборг. То чи можна звинуватити мене в тому, що я по-дитячому повірила у казку, і зробила ще одну тупу спробу?

— Чому я?

— Ти був людиною.

— Як ти дізналася?

— Дізналася.

— Це було давно.

— І ти назвав справжнє ім'я?

— Ні. Тобі не потрібні деталі.

— Не потрібні. Але…

— Але доведеться довго чекати, поки відмовить система.

Він мовчить, але я розумію – це його мрія. Не гнити на сміттєзвалищі, рахуючи дні, а померти гідно. То чи маю я право ненавидіти його за ті, загалом-то, цілком слушні з його боку звинувачення?

Приношу банку "Біо", наливаю собі каву. Усі крапки розставлені. Кіборг насилу піднімається. Його тіло скрипить, він невпевнено хитається на протезі. Тож я зробила, що могла. Тепер можна розслабитись. Хоча гарантії, що машина протягне навіть місяць, замало.

Алекс повзе по стіні до свого крісла. Нарешті падає в нього з майже людським стогіном. Втомлено витягується, намагаючись прилаштувати зручніше. Проти волі, вдивляюсь у його обличчя. Він негарний, але й не огидний. Бліде обличчя спотворене болем, очі дивляться байдуже. Дисгармонія, спричинена відсутністю руки, відчутна. Навіть на тлі Майка цей робот виглядає жалюгідною руїною. Він нічого не просить, не намагається піти на контакт, навіть не робить спроб заговорити зі мною. (Майк, як я без тебе…) Непомітно накриває сонливість. Темрява. А далі…

Кіборг лежить на підлозі, датчик показує слабкі імпульси. Він вмирає. Очі скляніють, розряди пробігають корпусом. Він тримає мою руку, намагаючись у моменти агонії не стиснути її до травми… Навіть зараз, на порозі вічності, він не думає про себе. Він ніжно прибирає чубок мені з обличчя, пальцем знімає сльозинку, гладить по щоці.

— Кебі. Ну, що ти, дівчинка? Все ж таки добре! Я прожив останні дні так, як не мріяв. Кебі… Ну, не плач. Відпусти мене спокійно?

Я захлинаюся. Мене трясе. Я не хочу, не можу, боюся залишитись без нього. У мене нікого більше немає – тільки він. Кіборг піднімається на лікті, бере мене за підборіддя: «Маленька, не бійся! Я тобі обіцяю – все налагодиться. Просто думай, що мені тепер легко. Відпусти мене. Я не можу піти, лишити тебе в такому стані, але мені дуже важко триматися». Не знаю, як це вийшло. Я стягую докупки всі сили і припиняю плакати. Усміхаюся. Немов дзеркало, у відповідь усміхається кіборг. Все... Його пронизує короткий імпульс, датчики здригаються і завмирають... Він мертвий... Я не стримуюсь. Вию так, що самій гидко… Я не хочу…

Розплющую очі… Подушка — мокра (як повторюється щоночі протягом останніх днів… тижнів? місяців?) Мене оточує мерзенна тиша і темрява. Ніхто не замінить мені Майка. Алекс ... Я зроблю все, що зможу для нього — але він ніколи не стане для мене тим, ким був 309-й. Та й я йому, насправді, як кістка в горлі. Непотрібна, чужа, що нав'язалася нізвідки.

— Кебі.

Немов прокидаюся. Машина кличе мене. Встаю, підходжу до кімнати. Він так і лежить у кріслі. Датчики скачуть. Почалося... Третій раз за добу... Вношу дані, запускаю заземлення, знеболюю.

Підходжу впритул (приб'є — так і буде, мені вже байдуже). Він слабо ворушить губами, наче намагається щось сказати. Думаю пару хвилин... Телефоную Ботаніку. Він вислуховує мою абсурдну версію, називає еквівалент і кладе слухавку. Тепер мені потрібно знайти гроші. Моя версія — навіжена, але це шанс. Ботанік приїжджає за годину, незграбно вилазить із машини, не вітається:

— Бекі, ти збожеволієш зі своїми роботами. Але ідея суперська. Якщо прокотить – ми з тобою. Ти розумієш, що після цього буде?

— Вже збожеволіла. Але ж шанс є?

— Є.

Ботанік шкутильгає до роботи, вирубує його, розкриває грудний блок. Наступні три дні - катування. Я готую жерти, ходжу за пивом, сплю по дві години на добу, роблю свою роботу… Ботанік робить неможливе — він намагається вибірково заблокувати розподільну систему робота і поставити йому аналог від 309-го. Коли дні Майка були практично пораховані, мені вдалося купити запаску — розподільник 309-го зразка. Він дав нам майже два тижні… тоді… Якщо все вийде — центральний хребець перестане давати розряд, його можна замінити простим мертвим блоком. Ну так, частково обмежимо функціонал, частково не відчуватиме спинний оборотній механізм. Але воно й краще.

Свого часу, намагаючись врятувати Майка, ми хотіли поставити йому цей модернізований 309-блок, знявши колишній. За розміром він сумісний з цією моделлю, але протоки частково не співпадають. От як Ботаніку вдасться іх вимкнути… Новий блок потужнішим і вимагатиме менше активного току.

Щоправда, я маю ще дещо… Те, чим я не можу пожертвувати навіть заради Алекса. 309-й блок-ориджинал – «рідне» серце Майка. Але він зараз лежить, дбайливо загорнутий в плівку, у ящику мого ліжка, і його я не віддам. Я маю покупний апарат, який підтримував життя кіборга в останні дні. Його, до речі, теж довелося заповнити живою кров'ю — плазму купити ми так і не змогли, щоправда, на 4/5 рідину спустили зі старого «серця»… Після фіксації смерті кіборга бойове обладнання було знято, мозок на моє прохання кремували. Залишився покупний 309-й, який комісія не могла пропустити.

Один цілий блок, і зараз він має врятувати ще одну напівживу істоту. На четверту добу ботанік завершує роботу. Він блідий, тремтячими руками пускає харчування. Кіборг здригається. Ми дивимося на датчики. Хребець знеструмлений, але на мозок пішов сигнал… Все. Ботанік вирубує машину, демонтуємо розбитий хребець, ставимо мертвий аналог. Правда, тепер він не зможе ось так вільно рухати корпус, ну та гаразд. Я плачу готівкою. Ботанік йде. Вдруге я запускаю самостійно машину. Він здригається, розплющує очі. Обводить поглядом кімнату, намагається підвестися. Я допомагаю.

Якось він добирається до крісла, сідає. Мовчить. Очі опущені. Дивлюся на нього, йду на кухню, приношу упаковку нового Біо-311 (ну нарешті), простягаю йому. Розсіяно бере, ігноруючи трубочку, відриває клапан, ковтками випиває. Зминає пакет. Шпурляє його на смітник — і знову мовчить. Слабко піднімає голову, скоса дивиться на мене.

— Навіщо це ти зробила?

— У сенсі?

— Це як пересадка… Донор він?

— Так.

— Тобі боляче?

— Так.

— Може, дарма ти так?

— Ні. Не дарма.

— У цьому не було потреби.

— Ти пропонував мені дивитися, як мучишся — і нічого не робити?

— Може, й так.

— Алекс, облиш. Все вірно, і ти це розумієш. Він опускає голову ще нижче. Закушує губу. Очі дивляться на підлогу. Зрештою, він збирається з силами.

— Дякую тобі.

— Ні. Це тобі спасибі. Три дні не було тих снів і того болю.

— А ти спала?

— Спала, але дуже мало.

— Відпочинь.

— Не можу. За годину починати роботу.

— Я зроблю.

— Не можна! Тобі зараз тільки відпочивати та відпочивати!

— Кебі, я не втомився. Я хочу хоч щось зробити для тебе.

Кіборг дивиться на мене впритул. Я не знаю, як бути. Він наговорив мені чимало. Довірити йому роботу, в якій за одну помилку позбавляють заробітку? А якщо я опинилася в його уявленні серед переліку тих, хто його образив? Якщо я для нього ворог? Він розлючений, але тому є причина. Мені треба працювати, і я йду до себе. Розшифровка йде повільно, важкий текст.

Через три години мені стає погано. Я страшенно втомилася. Очі болять. Нарешті відволікаюся на каву.

Кіборг і сидить там, де його залишила. Його обличчя байдуже. Ну про що й казати... Я ж ніхто. Ось же смикнуло мене у все це влізти. Ну дурепа, правий Ботанік.

Іду до кухні, готую каву. Роботу ще даю пачку харчування. Так само мовчки випиває її. Розсіяно комкає пачку, кидає через кімнату на сміття. Увечері все повторюється. Так само минає ще тиждень, другий, третій. Кіборг сидить у кріслі, п'є «Біо-311» , періодично здійснює повільні прогулянки будинком, не віддаляючись від рятівних стін.

Ми не говоримо ні про що. За всі дні я не говорю ні з ким, хіба що двічі по аудіо із замовником. Втомлююся, але почуваюся непогано. Щоночі, коли кіборг вимикається, перевіряю датчики. Кіборг тримається. Больовий показник впав до 145, імпульси йдуть у межах норми. Сплю по 5 годин. Мені мало, але вибору немає — треба забезпечити харчування та функціонування кіборгу. Він байдужий, мовчки приймає обслуговування, дозволяє робити з собою все, не чинить опір, не сперечається. Наше спілкування зведене до ранкового та вечірнього вітання. Мені це дивно, але запитань не ставлю. Я зробила все можливе, дозволила кіборгу вижити, але я не маю права вимагати хоч щось натомість. Бо… як він сам сказав, це мій особистий вибір.

Увечері у середу мені зовсім погано. Морозить, очі запалені. До ночі температура вища за очікувану… набагато. На шиї запалилися лімфовузли. М'язи викручує. Намагаюся працювати — на сьогодні ще дві сторінки... Я шалено хочу спати. Насилу доробляю блок. Через півгодини я вимикаюсь. Повзу до ліжка. Не роздягаючись, я падаю на бажані прохолодні простирадла. Нудить, голова паморочиться. Я майже не орієнтуюся за часом. Треба випити пігулки, але я навіть не знаю, де вони. Кіборг... Мені треба перевірити датчики. Я не пам'ятаю, як доповзаю в кімнату, перевіряю систему, даю хлопцеві банку біологічного — і повертаюся до спальні. Ноги не несуть. На півдорозі падаю на пуф... ой, а тепер тримайте... Слабкість накриває з головою — і я вирубуюсь.

Розплющую очі — і бачу поряд Алекса. Він стоїть на одному коліні біля мене, погляд насторожений.

—Вибач.

— За що?

— Ти знаєш.

— Тобі нема за що вибачатися.

— Ні. Поводився по-ідіотськи.

— Облиш. Мені не до розмов зараз.

— Я ввів внутрішньовенно антибіотик.

— Дякую. Не варто було хвилюватися.

Я не хочу говорити з ним. Кіборг це розуміє. Він важко встає, намагаючись не спиратися на протез, йде до себе. Спотикаючись, доповзає до крісла, опускається та завмирає. Я йду на кухню, ставлю чайник і прямую до кіборгу. Він задумливо дивиться у вікно, але рот стиснутий, а ніжня щелепа напружена. Я звикла до його обличчя. Ледве закусивши нижню губу, він повільно переводить погляд на мене. Ковтаю каву, вивчаю датчики. Я не в ідеальному стані, але треба працювати. Звично згортаю шию на «Хьюлітт», робот перехоплює мій погляд.

— Ні.

— Не зрозуміла.

— Я сказав, ні. Ти не працюватимеш зараз.

— Алексе, немає вибору. Мені треба закінчити сьогодні.

Кіборг встає, дивлячись на мене, підходить до ноуту, вириває кабель, тихо клацає заглушка панелі, відкривається роз'єм. Кіборг приєднує ноут, так само дивлячись на мене, перекачує дані. Хвилин двадцять він мовчки стоїть біля столу, після чого так само мовчки витягає кабель. Проти волі, вдивляюсь у дешифрування. Ідеально. Наскільки мені відомо, адаптовану програму дешифрування поставили вибірково на десяток бойових машин, після чого від подібної практики відмовилися.

Занадто велика ймовірність того, що кіборга можуть захопити вороги, після чого програма стане ключем, а перехоплення документів справою техніки.

Отож Алекс зробив роботу, на яку в мене пішов би весь вечір, за 20 хвилин... Мені зрозуміло, що я йому більше не потрібна. Трохи боляче, але не смертельно. Принаймні я рада за нього. Він здивовано дивиться на мене.

— Ти жартуєш?

— У чому саме?

— Кебі, я старотипний механізм, модель, яку було знято з виробництва 9 років тому. У мене стоїть 309-й СПБМ, і повір, я здатен провести аналіз плазми, яка у момент підключення пішла в систему. Я не потрібен жодній людині. Давай я на вулицю вийду? Металобрухт одразу ж наскребеться на 50 доларів. Кебі, якщо ти можеш залишити мене, залиш. Якщо ні – убий. Коли від мене відмовився останній куратор у відомстві, я був у трохи гіршому стані, ніж зараз. При цьому мене направили на звалище... Живим... Сім місяців жаху. Кебі, я хам, але... Ти все розумієш.

Кіборг підходить до мене. Махіна велика, і мені трохи страшно.

— Невже ти думаєш, що я можу завдати тобі шкоди?

Він якось знітнюється, замовкає, наче його підмінили. До вечора він мовчить, увечері та вранці відмовляється їсти. До сьомої я не витримую. Іду до кімнати, де сидить кіборг, підходжу до нього впритул.

— Алексе, я дурепа. Ну ось така. Не ображайся, гаразд?

Він не здатний тягти образу. Цілою рукою кіборг бере мої пальці.

— Кебі, я не зможу зайняти його місце, але ніколи не завдам тобі болю. Я не зможу в чомусь стати твоїм ворогом. — Кіборг дивиться на мене впритул. Його худе обличчя напружене.

— Можливо, я й кавоварка, але мені знайома вдячність.

Мені стає дико спокійно. Просто тому, що він сказав. Просто тому, що я вірю.

Він утримує мене біля себе, але це мені подобається. Легко ось так стояти — і начхати на всіх.