Три кроки на шляху до пекла

Я не хочу з ним сваритися, не хочу, щоби мені лізли в душу. Іду до своєї кімнати, вмикаю кавоварку (ага, така от збоченка, у когось у кімнаті квіточки, а у мене кавоварканайкращаподружка. Нажертись кави, забути... І все…

За дверима лунають важкі, нерівні кроки. Не обертаюсь. Чомусь я не боюся сидіти до нього спиною. Хоча варто було б. На плече опускається важка рука.

— Я нахамив... Прошу пробачити мені.

— Ти тут ні до чого. Справа в мені. Я справді, як ти помітив, шукала привід. Але й Нейл — він не мав так поводитися. Не мав права відбирати у мене мрію.

— Мрію? Дивно…

— Та що тут дивного. Я справді дуже рада, що все так обернулося. Не думала, що мені пощастить.

- Пощастить? Витратами на утримання чи постійними зверненнями до механіка?

— Нічого, впораюся.

Кіборг важко сідає на ліжко біля мене, дерево жалібно потріскує, але витримує. Я помічаю, що його рухи — зовсім людські. Роблю те, що хочеться найбільше — повертаюся до нього, тикаюсь мордою в грудний металевий щит. Метал стабільно нагрітий до 37,5 градусів - теплий, відполірована сталь ніжна, гладка на дотик. Відчуття — приголомшливе, наче мене відразу захистили від усіх проблем.

Здається, я спала. Довго? Моя голова затишно влаштувалася в теплій виїмці на шиї кіборга, біля самого обличчя. Рука притримує мене, м'яко, дбайливо. Дивлюсь йому в очі. Якби не знала, що він кіборг, присягалася б, що він усміхається.

— Доброго ранку.

— Не дуже замучила тебе?

— Вважаєш, через це я можу перевтомитися?

— Не знаю. Я ж навіть не спитала, он як тебе завантажила. А взагалі… Ти мені дуже допоміг... Мені було погано.

Кіборг підводиться, простягає руку. Піднімаюся. Топаю в душ... Зараз зателефонувати Савелію...

Савка спочатку зрадів, думав, дурень, що я віддам Майка. Ага, розігнався. Дізнаюся про деталі. Стукаю у месаги знайомим. Нашвидкуруч п'ю каву, сідаю за дешифрування. Кіборг питає дозволу зайняти другу машину. Запускаю йому комп'ютер, відпаролюю. Я навіть не вважаю за потрібне стежити за тим, що він там робить. Немає в ньому скотства, просто немає. Тому й упевнена — паскудити мені він не стане. Увечері телефонує Мік, він знайшов деяке обладнання. Дорого, але вибору немає.

Кіборг повільно піднімається, йде до мене. Сідає поряд, спостерігає за роботою. Допомогти? Ні, не треба... Подумки підраховую, скільки тепер треба грошей на місяць. Кіборг ловить мої маніпуляції з калькулятором, але лише мовчки спостерігає, не лізе.

Коли за вікном вже хоч око вишкреби, приїжджає Мік. Перекидую йому гроші, телефоную (от вже старовір бісов!) Савці та стукаю в месагу Ботаніку. Савка прилітає хвилин за двадцять — розчервонілий, пихкаючий. Він тремтячими руками вистачає мікросхему, віддає гроші і зникає за дверима. За годину входить Ботанік. Він недовірливо слухає, перебирає мій придбаний скарб, поважливо піднявши брови, потім без розмов знімає з грудей киборга щитки, оглядає схему. Кіборг сидить спокійно, зрідка поглядаючи на мене, я ледь помітно прикриваю очі, мовляв, все гаразд, все під контролем. Ботанік розкладає свій тортурний арсенал, щось викручує — і кіборг завмирає на місці. Його очі заплющуються, губи застигають. Мені моторошно до скиглення, і я говорю про це Ботаніку.

Він сміється, змінюючи кіборгу перехідники та мікросхему, заводить куплені мною кабелі, видаляє прямий інтерфейс. Нишком поглядає, чи я не передумала... Ні. Мені гидко, що робота хочуть перетворити на кондиціонер... Телевізор... Не знаю, гидко — і все тут.

Закінчивши маніпуляції, Ботанік розкриває свята святих – ВБМ. Відділ біологічного матеріалу. Капсула зі спинним мозком, штучно вирощеним у якійсь лабораторії, міцний термостійкий відсік головного мозку. Мені страшно. Таке почуття, що бачу тіло під час операції. Ботанік оглядає капсули, зітхає.

— Слух, а як він був людиною? (Знає, гад, на що мені тиснути!)

— Та ну... Це давно заборонено. Сам поміркуй, кому спаде на думку грати з очищенням пам'яті і підставлятися під статтю Світового Кодексу, якщо все можна не прям щоб катастрофічно дорого і цілком легально виростити в лабораторії?

— Кебі, цей кіборг випущено 17 років тому. Він дуже застарілий. І тоді успішно трансплантували мозок військовополонених. Може, його про всяк випадок почистити?

— Ти головою десь приклався? Навіть не думай. Не треба завдавати йому зайвого болю.

Ботанік закриває блоки, знімає кабель та вмикає кіборга. Машина здригається.

Але залишається на місці, лише з-під вій уважно оглядає приміщення, електронника, мене, сканує зміни системи.

— Мені щось міняли?

— Так, додали і видалили деякі дрібниці.

— Управління зовнішнє.

— Вимкнено? Ні, ми його просто демонтували.

— Ви добре зважили, перш ніж?

— Ага. Ну, як лише я вмію зважувати, ти ж бачив вже.

— Ви не зможете мене контролювати, чи ви це розумієте?

— Розумію. Не хочу.

Кіборг хитає головою, але мовчки. Ботанік допиває каву, згрібає гроші (кеш полюбляє більш, як писки банківського застосунку) та звалює. Я тишком-нишком поглядаю на кіборга, на закритий перехідний блок, де раніше стояла антена передачі. Мені він подобається. Дуже. Високий, але граційник, воронена сталь, плавність, спокій. Блін, був би ти живою людиною - закохалася б, не пискнувши. Жоден чоловік за все моє життя не зміг би так заспокоїти мене після розриву, як кіборг минулої ночі. Машина м'яко рушила до мене, зупинившись за якихось тридцять сантиметрів.

— Тож про те, що розбирати мене на деталі не будуть, можна не говорити, хоча особисто мені це не зовсім зрозуміло. Але ж просто сидіти... Які мої завдання? За які труди мене триматимуть?

— Ти допоможеш мені з дешифруванням?

— Допоможу. Але цього замало.

— Просто будь. А там розберемося…

Незрозуміле відчуття. Наче й повна безпека, але… незвично. Як це відчувати, що ти в будинку зовсім один, і поруч — кіборг, машина. Хоча… краще вже він. Значно краще.

Скрипнули двері.

Нейл?

— Привіт, — як ні в чому не бувало, ніби й не йшов, грюкнувши дверима.

Дивно…

— Привіт.

— Будемо вечеряти?

— Якщо хочеш, я розігрію.

— Хочу. І кави. Де кіборг?

— У кімнаті.

— Сподіваюся, між вами вночі нічого не було? — Як же він огидно сміється! Нейл проходить до кімнати, кинувши куртку на диван. Ставлю у микрохвильовку рагу, нишком стежу за кіборгом. Сидить за компом, мовчить. Він цікавить мене. Дуже.

Нейл сідає на диван, вмикає телевізор. Я мовчки приношу йому тарілку. Поки він їсть, варю каву. Нейл дивиться на якусь чергову тупу комедію і регоче. Іду у ванну, повертаю кран гарячої на максимум, пірнаю під душ. Як же добре! Аби цей... не ліз сьогодні. Не хочу. Вода – диво, я починаю навіть попискувати від задоволення.

Витираюсь, кутаюсь в улюблений рушник з тигром, йду до себе. Беру з полиці якусь нісенітницю... Роман, чи що? А все одно. Щось почитати перед сном. За годину вимикаю світло, починаю засипати.

Чесно – я злякалася. Крізь сон на мене навалилася величезна, огидно смердюча туша... Перегар! Як же я ненавиджу цей запах!

Я не худенька, але не можу впоратися зі 120-кілограмовою бухою тварюкою. Жарти жартами, але я задихаюся... Вириваюся, відштовхуюсь щосили руками. Аби не так здохнути — лежачи на ліжку під нетверезим кнуром... Далі відбувається неймовірне. Нейл піднімається вгору і відлітає до стіни. Мене загороджує металева спина. Ах ти зараза! Миттю протверезів! Нейл зривається з місця, зіштовхуючи незбалансованого кіборга убік. Машина відлітає, насилу піднімається — і займає ту саму позицію. Він захищає мене. Мене ніхто й ніколи не захищав... Це незвично, дико — та як же приємно! Нейл вихоплює лазерку... Пістолет випльовує короткий промінь. Мізки працюють, як болід.

— У нього в запасі 30 секунд, поки лазерка накопичить заряд для другого пострілу. Кіборг закрив мене собою цього разу. Більше – не дамся! Зриваюся з місця, встигаю відчинити двері передпокою. Кора, люта бельгійська вівчарка, не чекає на команду. А як вже чесно, то певно давно шукала нагоду. Ну ненавиділа вона його, як є ненавиділа. Вона кидається на Нейла професійним, відпрацьованим стрибком. Нейл, панічно боягузливий щодо собак, вилітає за двері кулею, Кора висить у нього на плечі. Встигаю дати команду, відкликати собаку — і зачинити двері. Кіборг лежить на підлозі. Мені стає страшно. Охайно запаяний Ботаніком протез зрізаний, наче ножем. Мабуть, цей ідіот цілився в груди машини, а кіборг намагався захиститися рукою. Постріл майже впритул.

Затих. Розплющив очі, впізнав мене. Намагається підвестися, встигаю утримати, не дозволяю зайвий раз ворушитися. Дивиться на мене, секунду відновлює в пам'яті всі подіі мить за миттю, різко відвертається, ховає очі. Йому соромно... Він не зміг упоратися з людиною... Наводжу лад у кімнаті, збираю уламки розбитого порцелянового кота. Кота мені шкода, настрій зіпсований. Кіборг такий слабкий, що реально не зможе мене захистити, але блін, він же намагався... Він зробив усе, що міг. Більше, ніж будь-хто та будь-коли.

У двері стукають. Нарешті. Ботанік. Підходить до кіборгу, бере до рук відірваний протез, свистить. Відкриває грудний щиток, щось вимикає, кіборг затихає. Ботанік тихо, простими словами пояснює мені, які ушкодження завдала йому лазерка. Виявляється, постріл був не попереджувальний. Нейл хотів убити. Але навіть уповільнена реакція не завадила машині випередити людину. Ботанік заривається в роботу. Вовтузиться, ізолює обрубок руки, протез забирає в сумку, щось виламує, показує мені обвуглену залізку, щось пояснює на своєму дикому діалекті, сує в груди машини якісь залізяки, вкручує. Витягає кабель, приєднує кіборга до свого пошкрябаного та дивом живого НР.

Пальці комп'ютерника швидко бігають по клаві, я навіть не встигаю відстежувати. Усміхається чомусь, кличе мене. За останні дві доби кіборг ставив собі лише дві задачі: допомогти і захистити мене... Жодних пріоритетів щодо власного стану або безпеки. Це рідкість. Кіборги не роботи, вони не підпорядковані до параної першого закону. Але цей хлопець – виняток. Закінчивши з роботою, Ботанік каже, коли привезти кіборга, вмикає його і йде. Машина повільно намагається підвестися. Допомагаю йому, дивлюсь на годинник. Скоро ранок, поспати б цієї поганої ночі хоч трохи. Він ловить мій погляд, винувато відвертається. Але він якраз і ні до чого. Ледь заповзаю на ліжко, вирубаюся.

Вранці мене будить мерзенний сигнал будильника. Точніше, приголомшлива "Місячна соната" о 6-й ранку здається гидотою. Кіборг сидить на кухні за столом. Мовчить. Я ставлю чайник, скручую запобіжний клапан на упаковці "Біо 7С", простягаю йому. Відвертається. Мовчить.

Ну мовчи хоч до посивіння, а як не будеш пити цю гидоту, то органіка накриється за кілька діб.

Ставлю харчування на стіл, вимикаю чайник, наливаю каву. Кіборг, як і раніше, залишається непорушним. Він ніби... пригнічений. Мені його шкода, і я роблю, як вчинила б із людиною — підходжу зі спини та обіймаю. Він цілком людським жестом бере мене за руку. Абсурд. Такими темпами я скоро полізу обійматися до своєі кавоварки, але я не можу ставитись до нього інакше. Мовчки підсовую йому харчування. Неохоче бере, тягне через трубочку. Я задоволена. Сідаю навпроти з чашкою кави.

Мені треба багато зробити — дешифрування трьох текстів, три топографічні проекти відсканувати та звести за позначками у первинному документі. О 7-й починаю працювати. Кіборг поки що відбирає прості шифри, дріб'язок, але економить мені як мінімум 20% робочого часу. О 15-й роблю перерву, допомагаю кіборгу залізти в машину, їдемо до Ботаніка. До шостої вечора протез встановлюється, і о 19-й ми вдома. Роботу я закінчую лише о 23.30. Іду на кухню, ставлю чай, роблю бутерброд. Кіборг при всій своій вазі рухається майже нечутно, хоча від додатковоі можливості спертися на стіну не відмовляється. Він сідає, дивиться на мене. Відчуваю, що він за мене хвилюється, але я надто втомилася. Виходжу на подвір'я, ставлю миску з їжею для Кори, повзу в душ і падаю. Вирубаюся.

Розплющую очі. За вікном цілком собі жовте ранкове небо. Мене мало не перекошує. Хапаю годинник… 8 ранку. Я проспала... Невже я вперше за весь час не почула будильника? Хапаю КПК. Будильник вимкнено. Але як я його вимкнула, якщо навіть не чула? Вилітаю на кухню... За столом сидить кіборг. Перед ним мій лептоп. Його пальці швидко бігають по клаві, він не чує моїх кроків. Він зайнятий моєю роботою. Сідаю біля нього. Він похмурий, говорити і не збирається.

— Ти пив концентрат?

— Ні.

— Чому?

— Навіщо ти так знущаєшся над собою?

— Не розумію про що ти.

— За три доби ти двічі їла та спала 11 годин.

— Що тебе бентежить?

— Навіщо ти себе вбиваєш? Ти ж розумієш, що свідомо вбиваєш свій організм.

— Ти чого? Я взагалі виспалася, хочу кави та сісти за роботу. І взагалі, мені все це до одного місця.

— А мені ні. Ти хочеш померти?

Я замислююсь. У його словах є чимало істини. Я працювала на знос і ніколи не жаліла себе. Кіборг виявився спостережливішим і дбайливішим за Нейла, який прожив зі мною три роки.

Я дістаю Біо 7С, ставлю перед ним. Торкаюся його руки. Все. Він підкоряється миттєво, хоча… Сумно все це... Поки він п'є, дивлюсь на монітор. Робота зроблена чудово. Дякую йому. Він чомусь дивується, але нічого не каже. Вбігає Кора, обнюхує кіборга, привітно махає хвостом. Дивно. Вівчарка агресивна і часом відверто неадекватна.

Надвечір я зовсім розбита. Варю вівсянку, ставлю йому коробку "Біо"... Погань, але якісна погань. Кіборг весь час мовчить. Мені хочеться бути до нього ближче. Підходжу, просто торкаюся металу. Тепла, лита суцільна плитка — приголомшливо. Мало не муркочу від задоволення. Кіборг повертається до мене всім тілом, прибирає лівою рукою волосся мені з чола. Трясця, ну людський жест — хоч убий. І таке почуття, що він усміхається. У двері стукають. Я обережно виглядаю у вікно. Нейл... Я не хочу його бачити, він небезпечний. Шифруюсь, мовчу... Кіборг дивиться на мене, пильно, вичікувально. За вікном крик: "Виходь, металобрухт, якщо живий! Не сміши людей, не ховайся за спиною дівки!"

Не встигаю в'якнути — машина проходить повз мене, різким рухом відчиняє двері. Я хапаю зброю, вибігаю за ним. Постріл — приголомшливий, страшний. Потужна лазерка впритул засвічує в кіборга, він спотикається, але встигає відрикошетити заряд дзеркальним відполірованим моїми стараннями грудним щитком. Нейл здригається і валиться на бік. Він мертвий. Поліція, що приїхала, перевіряє документи, робить виміри, забирає смажений труп — і їде. Кіборг лежить на місці. З пробитої бічноі пластини... Ні, не може бути! Кров? Хапаю телефон... Ботанік підтверджує. Так, у машині задіяний біоматеріал, тому й доводиться використовувати подібність пробіотичноі суміші для живлення органіки... Якщо кров — радить відразу добити.

З вереском гальмує машина, підбігає Ботанік — він ледве не налітає на нас, не побачивши в темряві, починає кричати, швидко замовкає. Знімає щиток, але кіборг перехоплює його руку, дивиться у вічі. Ботанік його розуміє: "Ти впевнений? Це боляче — пекельно боляче!"

Кіборг так само пильно дивиться у вічі. Ботанік зітхає і починає працювати, не вимикаючи машину. Мені страшно. Метал, залитий кров'ю, лякає. Ботанік витягає панель. За нею — "серце" кіборга, потужний процесор, який контролює роботу унікального механізму. Під ним — насос, який переганяє 400 грамів крові, необхідних для роботи головного мозку. Датчик завмер на 53% і неухильно падає.

- Він приречений. Після позначки 50 мозок загине. — Проти волі, очі вихоплюють замітку, вигравіровану на металі поряд з тією самою щасливою п'ятилисткою бузку — (I Rh+). ​​Не знаю, яка сила змушує мене це зробити... Хапаю його сумку, знаходжу систему, затягую на своїй руці джгут. Ботанік ошелешено дивиться на мене, але мовчки вганяє голку у вену. Кіборг лежить мовчки, байдуже, в якусь мить збирається з силами, піднімає голову, простягає мені руку, підбадьорливо посміхається... Прощається... Ну ні! Відкриваю клапан, і кров, моя кров! — тече в резервуар. Коли датчик знижується до 50 — кіборг відпускає мою руку, глибоко зітхає та лягає на спину. Цієї секунди кров уже йде в систему. Він не одразу розуміє, що сталося. Бо датчик досягає трьох чвертей і росте. Мені погано... У голові паморочиться, нудить. Терплю. 103%...

З урахуванням можливої ​​втрати та похибки, повний резервуар. Перед очима вогняні колеса, вставати навіть і не ризикую. Ботанік перекриває резервуар, знімає кабель та забирає зовнішній монітор... Мені вимикають оті всі голки. Ботанік пару секунд дивиться на мене, немов на божевільну, встає, спльовуючи на землю, сідає в машину і їде. Кіборг піднімається, присувається до мене впритул. Обіймає... У кільці його рук так спокійно, легко... Я влаштовуюсь зручніше. Дико тягне на сон. Спати...